До 140-річчя українського жіночого руху
Що відчуває жінка в момент, коли за нею зачиняються грати? Коли важка металева решітка гулом від залізного брязкоту відлунює: віднині й назавжди ти — ворог народу.
Калейдоскопом мчать у голові найдрібніші деталі слідства: як чемні КДБісти чемно виймають твою душу, чемно і з посмішкою ламають хребти, звертаючись на імʼя по-батькові.
Щодня «добрі» КДБісти запрошували «покаятися»
У душі клубочаться, як змії, майже нестерпні торги із собою: «А що, якби так вчинила… А що, якби так?»Були ті торги й перед арештом. Щодня, ведучи сина в садочок, перед своїм допитом, прощалася з ним назавжди. Щодня «добрі» КДБісти запрошували «покаятися» — визнати, що помилялася, що потрапила під згубний вплив Євгена Сверстюка або свого брата Івана Світличного. Що порушувала закон, але більше не буду.
На вагах відмови від покаяння — втрата найбільшого, чим жила — дворічного сина, який, потрапивши до сирітського будинку чи до родичів, невідомо ким виросте. Хоча невідомо, ким виросте і зі мною. Але якби ж то бути поруч.
На вагах згоди — точно не зможу дивитися синові у вічі, синові, заради якого на це піду.
У ці моменти не була себе певна. Але, Слава Богу, втрималася. Зрозуміла: зневага товаришів минеться, і все перебушує, все пройде, а мені з моєю совістю жити далі.
Читайте також: Софія Окуневська: лікарка, феміністка, громадська діячка
У серці друзі (численні та нечисленні), від яких сподіваєшся листів та уваги.
Пам’ятаю наелектризовану атмосферу на останньому офіційно дозволеному засіданні Клубу творчої молоді. Вечір памʼяті Тараса Шевченка, спаплюжений «матрьошками та матронами»,яких випустили на сцену після антракту. Бо негоже було, на думку владних наглядачів, проголошувати такі вірші. Але нашого настрою тоді це не зіпсувало. Ба навіть більше — укріпило віру, що треба берегти своє й нести його далі. Хоч для Клубу це, звісно, була крапка. Формально-офіційна.
Поза офіційними наказами ми постійно намагалися писати, говорити, старалися бути почутими, зберегти та примножити своє. Особливо в час, коли потрібно було постійно озиратися та остерігатися.
Як можна продовжувати діяти, коли все просякнуте страхом?
Річ у тому, що ми відчували себе спадкоємцями тих, із ким розправлялися ще жорстокіше. У 20-30-х роках. Тяглість культури була нашою силою, навіть коли ворог, досягнувши крайньої межі дегуманізації, проникав у наші сімʼї та часом навіть забирав життя. Так сталося з моєю подругою, мисткинею Аллою Горською, яку я після довгих пошуків знайшла й діставала власними руками з підвалу вже мертвою.
Але смерті друзів, брудні ноги КДБістів на порогах наших домів та душ, спроби нас закрити за тюремними ґратами, здається, тільки укріплювали нашу ідентичність, бажання докричатися й бути почутими у вільному світі. Хоча докричатися ми намагалися скрізь, і не тільки словами. Згадую, як нагально важливо було в концтаборі вишивати, малим хрестиком — хай навіть на ненависній формі. Таким чином я та інші жінки заявляли: «Я — українка».
У концтаборі я провела чотири роки
То був табір суворого режиму. Щодня мене підтримували прості людські листи від друзів та однодумців. Ми з ними багато говорили, голодували на знак протестів, планували життя після звільнення.
У ці плани «уважні» КДБісти, звісно, також втрутилися. Звільнення з концтабору, навіть попри те, що в моєму вироку офіційно не значилося заслання (а воно завжди йшло слідом після табору для більшості моїх побратимів і посестер), зовсім не означало для мене повернення до нормального життя. Тавро «ворога народу» лишалося зі мною й на мені. Воно поширювалося на все. Я не могла знайти роботу, не могла мати прописку, постійно отримувала погрози.
Що я мала робити? Де мала знайти для себе місце?
Одного дня твердо вирішила й наважилася зректися громадянства Радянського Союзу. Бо нижче людської гідності для мене, після всього пережитого, було лишатися громадянкою найдосконалішого, наймогутнішого концтабору.
І я поїхала. Спочатку в Італію, де мене прийняв Папа Римський Павло IV. А потім одного холодного дня в листопаді прибула до Сполучених Штатів. Лишати рідну землю було важко, та я вірила, що повернуся. Мріяла повернутися у вільну Україну. Там, на чужій землі, я не хотіла втрачати ані хвилини. Я писала, видавала, розповідала — щодня робила свою мурашину роботу задля українства.
Колись хтось із друзів поза очі назвав мене будителькою. Надто голосно то для мене. Та, може, справді наша спільна праця — тих, хто захищав українське в 20-х, 30-х, 60-х, 90-х роках — була недаремною? І ми таки чимось доклалися, щоб Україна прокинулася?
Бачу, наші діти гідно продовжують традиції шістдесятників та тих, хто попереду плекав і зрощував нашу культурну та національну спадщину. Часом навіть ціною найдорожчого — ціною власного життя.
Хто така Надія Світлична?
Надія Світлична — шістдесятниця, журналістка, публіцистка, правозахисниця. Родом зі Старобільщини (Луганська область).
1964 року переїхала до Києва, де разом із братом Іваном Світличним відвідувала Клуб творчої молоді. Брала активну участь у самвидавному процесі: передруковувала нецензуровані твори, читала їх на вечорах. 1973 року була засуджена за антирадянську агітацію та пропаганду до 4 років таборів суворого режиму в Мордовії.
Повернулася з ув’язнення в травні 1976. Цього ж року надіслала до ЦК КПРС заяву про відмову від громадянства. 1978 року виїхала в США, де брала активну участь в роботі закордонного представництва Української Гельсінської групи, видавала «Вісник репресій в Україні», працювала в українському радіо «Свобода», була ведучою радіожурналу «Надія», до якого крізь шум глушителів прислухалася вся Україна.
Авторка численних спогадів про українських письменників та митців. Займалася передруком їхніх книг, стала ініціаторкою та засновницею Музею шістдесятництва.
Після проголошення незалежності України отримала нагороди за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи й демократії та за активну журналістську і публіцистичну діяльність.
Підготувала Оксана Верховод
2024 року український жіночий рух відзначатиме 140-річчя. Громадські організації об’єднали свої зусилля і ресурси та розпочали інформаційну кампанію «До 140-річчя українського жіночого руху», присвячуючи цій даті свої проєкти. Одним із них став проєкт «Жінка для жінки: підтримка лідерства ВПО та посилення впливу на прийняття рішень», який реалізовує «Бюро гендерних стратегій і бюджетування» у партнерстві з «Центром гендерної культури» за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF) Women’s Peace & Humanitarian Fund
Учасниці менторської програми проєкту створили добірку текстів про відомих українських діячок «Видимі: українки в історії» (менторка — Слава Світова).
«Повага» приєднується до інформаційної кампанії та з дозволу авторок публікує історії українок, які в різні часи натхненно творили жіночу історію.
Більше текстів ви можете знайти на сайті Простору гендерної культури.
