«У цей час кожен день може бути останнім. Хай люди однієї статі отримають можливість створити сім’ю й мати офіційний документ, що підтвердить це», — про це йдеться у петиції про легалізацію одностатевих шлюбів, яка набрала понад 28 тисяч голосів.
Звісно, що в умовах воєнного часу зміни в Конституцію вносити не будуть. Тому в публічному просторі все частіше згадують цивільні партнерства. Такі дають одностатевим парам можливість юридично оформити свої стосунки. Тим більше, що під час війни ця потреба стала значно актуальнішою.
Законопроєкт про цивільні партнерства може вирішити низку проблем
«Війна повинна пришвидшувати всі ці процеси», – говорить координаторка громадської організації «Українські ЛГБТ+ військові за рівні права» Ірина Нірша. І нагадує: щодня на війні гинуть військові.
«Військовослужбовці дуже переживають через те, хто буде приймати життєво важливі рішення, якщо з ними щось трапиться. На жаль, згідно із законодавством, цивільні партнери не мають жодних прав. І за необхідності ухвалень важливих рішень контактуватимуть із родичами. Але ж військовий чи військова можуть не спілкуватися родиною. Якщо ж пара виховує дитину, то також буде величезна проблема зі всиновленням», — наголошує Ірина Нірша.
За її словами, законопроєкт про цивільні партнерства може вирішити низку проблем, з якими стикаються одностатеві пари. Зокрема, партнер/ка зможе заходити до реанімації, ухвалювати рішення щодо поховання, усиновити дитину чи успадкувати майно. За словами Ірини, узаконення таких цивільних партнерств – цілком реальне завдання. Одностатевим парам потрібна легалізація. Адже ЛГБТ-військові постійно стикаються з небезпекою і загрозою життю. І багато з них переймаються питанням узаконення свого шлюбу.
Ці люди не тільки воюють на фронті, вони воюють і з гомофобією також
«Наша організація заснована парамедиком Віктором Пилипенком. Раніше він служив в АТО, а з початком повномасштабного вторгнення одразу пішов на фронт. Віктор — перший військовий, хто зробив публічний камінг-аут у 2018 році. І з цього почалася діяльність нашої громадської організації.
Ми створюємо спільноту, надаємо психологічну та юридичну допомогу нашим учасникам. Також займаємося зборами для військових потреб. Дуже часто нам пишуть із-за кордону. Люди надихаються прикладом наших військових, які роблять публічні камінг-аути. Ці люди не тільки воюють на фронті, вони воюють і з гомофобією також. Зробити камінг-аут в армії, зробити публічний камінг-аут — це дуже сміливий крок. Тому ми пишаємося цими людьми», — каже Ірина Нірша.
За словами Ірини, про цих військових написали найбільші медіа світу. Серед яких: New York Times, Reuters, Profile Magazine тощо. Приклад ЛГБТ-військових надихнув чимало іноземців. У тому числі європейців, які зараз допомагають Україні гуманітаркою, військовою підтримкою і постачанням зброї. Вони бачать, що українське суспільство розвивається і що гомофобія не є нашим наративом. У структурі армії теж можна помітити вагомі зрушення. Ірина Нірша каже, що зазвичай командування ЗСУ толерантно ставиться до ЛГБТ-військових. І підтвердженням цьому є багато випадків із учасниками організації. І що найголовніше — змінюється ставлення пересічних українців до ЛГБТ.
«Зараз дуже багато людей, які не мають військового досвіду, долучаються до лав ЗСУ. Багато з них роблять публічні камінг-аути та зв’язуються з нами, стають членами організації. І це, очевидно, впливає на ставлення українців. Вони бачать, що ЛГБТ-люди воюють, виборюють незалежність України зі зброєю в руках, гинуть за Україну», — зазначає Ірина Нірша.
Що кажуть цифри?
Дослідження «Українське суспільство та ЛГБТ напередодні великої війни» показало, що 53% українців підтримують заборону дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності на законодавчому рівні. Те саме стосується розпалювання ворожнечі щодо ЛГБТ. Причому найбільш терпимими виявилися мешканці центральних областей України — 78% опитаних висловилися «за» подібну ініціативу. По 73% позитивних відповідей надійшло від мешканців півночі та півдня. Це при тому, що у 2016 році серед жителів цих областей лише половина виступала проти дискримінації ЛГБТ-людей. Інша ситуація склалася у західних та східних регіонах. Там заборону дискримінації підтримали 48% та 46% відповідно.
Київський міжнародний інститут соціології також проводив відповідне дослідження. Воно показало, що в Україні за останні шість років у півтора раза скоротилася кількість громадян, які негативно ставиться до ЛГБТ, — із 60,4% до 38,2% відповідно. Також учетверо зросла кількість тих, хто ставиться до ЛГБТ позитивно, — із 3,3% до 12,8%. Зросла кількість просто байдужих — із 30,7% до 44,8%.
Війна робить нас толерантними до агресії і насильства
ЛГБТ-активістка Тіна Собко наголошує, що нині українки та українці побачили ЛГБТ-людей, які воюють у лавах ЗСУ та ТрО. Це добре, адже багато хто змінив свої гомофобні погляди. Але разом із тим гомофобія все ще існує, як і злочини на ґрунті ненависті.
За словами Тіни, війна робить нас толерантними до агресії і насильства. Бо без цього зараз не вижити. Але, на жаль, не завжди ця ненависть обмежується побажанням смерті ворогу. Продовжують фіксувати напади на людей через реальну або уявну приналежність до ЛГБТ. А законопроєкт 5488, який має протидіяти подібним злочинам, так і залишається неухваленим, зазначила активістка.
Так, 14 квітня у Львові молодик напав на очільницю ЛГБТ-організації «Інсайт» Олену Шевченко. Він застосував сльозогінний газ, який обпік жінці обличчя та очі. До цього нападу Олена Шевченко неодноразово отримувала погрози від праворадикалів.
25 вересня відбувся ХарківПрайд, який через постійні російські обстріли вирішили провести в метро. Коли фотограф Віктор Височин повертався із заходу, до нього підійшли двоє хлопців 20-25 років. Вони відтягнули фотографа подалі від інших пасажирів та побили.
Це не про весілля, це про права людини
«Насправді йдеться про дуже важливий інструмент у забезпеченні рівних прав та обов’язків для ЛГБТ-людей. Бо це не стільки про весілля, скільки про права людини», — говорить Тіна Собко.
Нині Конституція визначає шлюб як союз чоловіка та жінки. Тому одностатеві пари не мають права на спільну власність, успадкування власності партнера, спільне батьківство, соціальні виплати за втратою годувальника, бути довіреною особою та розпоряджатися тілом партнера у разі недієздатності чи смерті тощо.
«Зараз хтось може сказати, що питання зі спадком чи майном можна вирішити й іншим шляхом. Так, можна. Але заплативши додаткові податки і витративши більше часу та ресурсу на те, що гетеролюди отримують просто так. Тому зараз особливо важливо і на часі вирішити питання із юридичним оформленням стосунків для одностатевих пар. Для цього є два рішення – це шлюбна рівність та цивільні партнерства», — резюмує Тіна Собко.
ЛГБТ+ люди в Україні є абсолютно всюди
Питання шлюбної рівності в Україні наразі на часі, як ніколи. У цьому переконана менеджерка проєктів громадської організації «Сфера» Анастасія Попова.
«ЛГБТ+ люди в Україні є абсолютно всюди: вони волонтерять, розвозять гуманітарку, служать у ЗСУ, працюють в МНС та поліції, комунальних службах міст, що борються з наслідками обстрілів. Словом, як і всі інші громадяни, вони роблять усе, щоб наблизити перемогу України. Я особисто знаю декілька дівчат зі спільноти, які пішли служити в ЗСУ. Знаю величезну кількість ЛГБТ-активістів, які змінили напрямок своєї діяльності та наразі допомагають військовим. Закривають їхні потреби в якихось побутових речах та щільно працюють із наданням гуманітарки цивільному населенню», — говорить Анастасія Попова.
Вона також пригадує статтю, яка вийшла у одному з видань, де розповідали про поховання на загиблих під час війни. Цих людей, серед яких були і цивільні, і військові, не змогли ідентифікувати. Тому вони були поховані в траншеях лише у пластикових мішках.
За словами Анастасії, єдині, хто у цьому випадку мають юридичне право ходити по всіх інстанціях і домагатися справедливості та перепоховання — це батьки та близькі родичі загиблих. Якщо ж так похована ЛГБТ-людина, а її родичі не можуть подбати про тіло, то й партнер чи партнерка на це не має юридичних прав. Тож ідентифікувати та перепоховати тіло ніхто не зможе. Анастасія наголошує, що це ненормально.
Якщо щось станеться із партнеркою, дитину можуть забрати органи опіки
«Війна відкрила багато питань для ЛГБТ-пар та ЛГБТ-сімей: хто буде опікуватися моєю дитиною, якщо я вийду по хліб і загину? Старенькі родичі (якщо вони є)? Евакуйовані інтернати? Чому це не може бути людина, яку дитина добре знає та любить? Хто поховає мене, якщо в мій дім прилетить і я загину з усіма родичами? Комунальне підприємство «Ритуал» міста Харків скине моє тіло в траншею? Чому мене не може гідно поховати моя кохана людина?», — зауважує Анастасія Попова.
Вона вважає, що в Україні скоріше легалізують носіння короткостволу, ніж одностатеві шлюби. Адже для ухвалення шлюбної рівності потрібна політична воля та зміни до Конституції. Наразі активістка не бачить, що в цьому напрямку є зрушення. Хоча саме зараз найкращий час, щоб держава та президент проартикулювали проблему недоступності деяких громадян до інституту шлюбу.
«Зараз я мешкаю зі своєю партнеркою та її майже дворічним сином, для якого я є хрещеною мамою. За відсутності альтернативи ми вирішили хоч так якось «легалізувати» в очах громадськості мої відносини з дитиною. Мені страшно уявити, що якщо щось станеться з моєю партнеркою, то дитину можуть забрати органи опіки, якісь чужі люди, яких він зовсім не знає. Я впевнена, що йому буде краще з людиною, яка його знає та любить, яка зможе турбуватися та опікуватися ним, знає його звички та зможе приділяти достатньо уваги його вихованню та навчанню. Йому буде краще зі мною», — каже Анастасія.
Юлія Гуш
