— Ти гадаєш, що вони брешуть, — каже вона.
— Не зовсім. Гадаю, вони надто захопилися.
— Чим саме?
— Цією істерією, — відповідаю я. — Стільки звинувачень, це ж цілий рух, чи не так? Люди на це повелися. А коли бачиш такий активний рух, цілком природно, що до нього хочеться долучитися. Але для того, щоб тебе прийняли, потрібно, щоб з тобою сталося щось жахливе. Перебільшення неминучі. До того ж, усе вкрай розмито. Такими умовами легко маніпулювати.
Це розмова двох жінок про рух #MeToo. Нічого в цій розмові нема аж такого. Чи більшість із нас за ці роки не брала участі в таких обговореннях? Чимало людей – приватно й публічно – висловлюють побоювання, що під звинувачення можуть потрапити невинні; чимало з нас – вільно чи невільно – виказували сумніви в правдивості свідчень. І нарешті #MeToo таки відрило новий режим відвертості в публічних висловлюваннях, який уже почасти став доступом у спільноту соціально відповідальних громадян. Приватність звузилася (причому за рахунок безпеки свідка!), все частіше звучать закиди на адресу тих, хто не готовий чи не спроможний наразі свідчити. Артикуляція жертв і злочинців подекуди перетворилася на цинічну версію спортивного тоталізатора. В принципі, ці дві жінки не озвучують нічого такого, що раз по раз не випливало б у рефлексії про рух #MeToo.
Хіба коли дізнаєшся, хто саме тут бесідує, картина різко міняється, до нудоти різко.
Це розмова 32-річної Ванесси з її психотерапевткою. Вони обговорюють звинувачення в сексуальному нападі, які висунула проти вчителя привілейованої приватної школи його колишня учениця. Їй було чотирнадцять, коли він лапав її у класі й поза класом. Згодом озвалися ще жінки, готові засвідчити правдивість її слів, бо пережили таке саме насилля від того ж учителя. Саме їхні слова та їхні мотиви ставить під сумнів Ванесса. Жах цієї ситуації полягає в тому, що Ванессу той учитель зґвалтував, точніше ґвалтував, системно ґвалтував протягом шести років від її п’ятнадцятиріччя. І на попередньому сеансі з психотерапевткою вона щойно це визнала. Так, «усе вкрай розмито». Так, тому такий страшний цей нічим не примітний діалог. Так, тому й роман, який я тут процитувала, такий страшний.
Роман «Моя темна Ванесса» Кейт Елізабет Расселл (українською: в перекладі О. Оксенич, Харків: Віват, 2020) наробив галасу ще до того, як його було видано.
Француженка Ванесса Спрінгора на самому початку 2020-го випустила роман «Згода». Героїні цієї книжки чотирнадцять, її коханцю п’ятдесят. Вона свідома, що її твір порівняють із «Лолітою», тому сама перша робить прозорі відсилки до Набокова. І це автобіографічний роман, і розповідає про літературне середовище 80-х. Наклад в двадцять тисяч примірників розкупили за чотири дні. Прототипу головного героя висунули звинувачення в педофілії. Моральна паніка щодо педофілії – річ легкозаймиста, але тут така історія, що педофіл – відомий письменник, який не раз публікував історії про свої зв’язки з неповнолітніми дівчатами і хлопцями, але їх воліли сприймати за художню вигадку. Бернар Піво (це такий гуру від французької літературної журналістики), який ще десять років тому представляв іменитого педофіла як «тонкого знавця сексуального виховання», відреагував на книжку Спрінгори твітом: «В 1980-і література була вищою за мораль. Нині мораль вища за літературу. З погляду моралі це прогрес».
Історія зі «Згодою» все ще була на слуху, коли оголосили про вихід «Моєї темної Ванесси». Роман Расселл потрапив до списків найочікуваніших книжок від «Нью-Йорк таймс» і «Гвардіан». Його відразу ж призначили на роль «“Лоліти” часів #MeToo». А шановане видавництво радісно оприлюднило суму шестизначного авансу, який заплатило за дебютний роман нікому не відомої авторки. Скандал не забарився.
«Мою темну Ванессу» звинуватили в плагіаті. Венді Ортіс кілька років тому випустила в світ чи не власним коштом, бо їй відмовили всі видавці, автобіографічну прозу, де описувала історію, ну от дуже схожу на історію Ванесси. Звинувачення ж на адресу Расселл були в основі своїй куди небезпечніші за плагіат. Факт плагіату легко спростували, хоча б тому, що до роману Расселл додавався список джерел, в якому були свідчення жінок, що пережили зґвалтування в юному віці, і в тому списку була книжка Ортіс. Расселл закинули інше: вона, не маючи безпосередньо досвіду примусу до сексу в юному віці, береться обмірковувати цю проблему з позиції жертви і від імені жертви в романі. Це моральна глухота і безвідповідальність! Расселл знову і знову, і знову казала, що «Ванесса» не писана з її досвіду, що вона використовує історії кількох жінок і не є жодною з них. До роману додано передмову, де читача просять не шукати в автобіографії авторки збігів і не робити проблем тим людям із її минулого. Але нікого то не заспокоїло. На Расселл продовжували тиснути. І тоді вона заявила, що «Ванесса» заснована на пережитому досвіді. Після цього видалилася з соціальних мереж, а в романі залишилося попередження, навіть радше прохання: не читати цю книжку як свідчення авторки.
В романі Расселл одна з найпотужніших ліній пов’язана якраз із тим, яким соціальним тиском щодо жертв зґвалтування обернувся рух #MeToo, сюжет про те, як цінності «культури свідчення» стали швидко комерціалізуватися і в якому пеклі опинилися ті жінки й чоловіки, які не готові на публіку (пере)переживати травматичний досвід. Доросла Ванесса – і з цього починається роман – відслідковує в ФБ пост молодшої жінки про переслідування з боку вчителя. Вона й до того посту знала про Тейлор Бьордч, їй розповідав про неї Джейкоб Стрейн, її коханець. Ванесса-студентка дізналася, що його звинувачують у нападі на школярку. Та я просто торкнувся її, – пояснив Джейкоб, вона вдала, що повірила. І от вона дивиться, як коментують і шерять цей пост. Вона знає, що жінка пише правду. Її дратують коментарі: «Ти така сильна. Ти така відважна. Що за потвора могла вчинити таке з дитиною?»
Вони з Тейлор зустрінуться, та буде просити, щоб Ванесса розказала свою історію, бо вона винна, бо вчасно викривши злочинця, вона могла упередити подію, що зламала життя Тейлор. Ванесса відмовляється. Її досвід важчий і страшніший (а як виміряти, га?), вона прицільно питає в іншої жертви, чи мала вона секс з учителем – її хвилює не те, щоби Ванесса була єдиною дитиною, яку тра***нув Джейкоб, вона прагне визнання: її історія – це історія екстраординарної любові, але ж любові насамперед. Бо якщо це не любов, тоді… ні, вона не готова назвати це якось інакше. І Ванесса – темна, вона знає, що вона винна. Джейкоб про свої педофільські замашки був свідомий, навіть зробив вазектомію в молодому віці, він припускав, що буде небезпечним для своїх дітей. До Ванесси в нього не було сексу з неповнолітніми дівчатами. Це вона його розбестила, зняла контроль і надалі це вона заводила його телефоном, вимагаючи, щоб він знову і знову розказував про їхній перший секс, і він із того збудження чіплявся до інших дівчат. Власне, такою є реальність, в якій живе Ванесса, це для неї правда. По-друге, цій зустрічі передувало переслідування. Хвацька журналістка ледь не погрожувала Ванессі, шантажувала її, вимагаючи, щоб та зробила свою історію публічною. Згодом вийшла стаття, де про Джейкоба згадки не було, зате були інші імена й інша привілейована школа, яка могла відшкодувати «збитки» грошима й гучним медіа-скандалом. Стаття, яка мала б підтримати боротьбу Тейлор, добила її. Ванесса журналістці жодної інформації не дала.
Я говорю зараз цілком свідомо: у книжці про підліткове зґвалтування цей сюжет про примус до свідчення – один із найстрашніших.
Факт такий: коли Ванессі було п’ятнадцять років, вона мала секс зі значно старшим за себе чоловіком. Факт такий: він отримав її згоду на секс. Факт такий: ані Ванесса, ані її мати (яка зрештою дізналася про цей зв’язок) не подали заяву про зґвалтування. Факт такий: люди, які чули про цей Ванессин досвід чи доходили до такої думки (вона студенткою пише оповідання й есе про зґвалтування, систематично!), радили їй звернутися до поліції, до терапевта, до преси – вона відмовлялася.
«Моя темна Ванесса» написана від першої особи. Так пишуть історії, в яких факти ніц не важать, важить те, як переживає й інтерпретує подію 1) та, яка до нас говорить, Ванесса себто та 2) ті, хто її зараз чує, ми тобто. А ми читаємо Я-роман, а не протоколи перехресних допитів у суді. І пише цю історію жінка, яка вміє віддано кохати й тішиться цим своїм непересічним талантом.
Страшна книжка.
«Мою темну Ванессу» з самого початку назвали інверсією «Лоліти» (тобто та сама історія, але написана з позиції дівчинки) і тим зробили роману погану послугу, але причини цього зрозумілі. Річ навіть не в тому, що «Лоліта» стала в культурі базовим сюжетом, щоби рефлексувати стосунки старшого чоловіка й дуже юною дівчини. «Лоліта» присутня в романі Расселл, так само як і «Аннабель Лі», «Каден і Ванесса» та й інша класика з педофільським намулом. Джейкоб, запримітивши сором’язливу самотню дівчинку, яка ще й вірші пише, почав позичати їй книжки – спочатку то була поезія, написана жінками, і згодом якраз роман Набокова, що його малеча сприйняла як відвертий натяк (скоріше за все так і було). Для неї «Лоліта» залишилася улюбленим твором, вона його ледь не напам’ять знає.
Вона бачить, як вишукано Набоков вписує в свою розповідь відсилки до любовних сюжетів зі світової літератури, але не розуміє його злої іронії, бо сам він не пише любовну історію. Для неї «Лоліта» – насамперед історія любові. Так само Расселл пише свою історію: вшиває в неї нібито любовний сюжет «Лоліти», щоби показати: історія Ванесси – не про любов. І це ясно всім, окрім самої Ванесси. Назва роману – теж літературна алюзія, темною Ванессою дівчинку назвав ґвалтівник, намоловши байок, що в неї теж є темрява, теж є апріорне зло і гріх, тому вона розуміє його темряву і розділяє його гріх (а малося на увазі всього лише те, що Ванесса – пригнічений підліток). Моя темна Ванесса – цитата з «Блідого вогню» Набокова: «Тебе, Ванессо – темрява й вогонь, метелик мій, блаженство!». Цю поему за сюжетом написав нібито викладач літератури (як і Джейкоб), котрого невідь за що убив безумець (історія Куїлті дубль два). Там у Набокова важить, що поема й розлогий коментар до неї не збігаються. Ця красива цитата до реальної Ванесси не має жодного стосунку.
Расселл абсолютно свідома, що творить не свідчення жертви, а роман; і для того, щоб підкреслити непрямі й іронічні взаємними літератури й життя, вона апелює до літератури. І що характерно, так само робить і її героїня. Є одна сцена, коли Ванесса аналізує «Лоліту» і починає говорити про піжаму з полуничками, в яку дівчину вдягав коханець. Ванесса забулася: це був факт із її життя, а не з роману.
І з Набоковим є одне посутнє розходження. Ло – насправді молодший підліток, її реакції відповідають її віку, вона весь час уникає доторків Гумберта і бридиться ним. Ванесса і Джейкоб (це нам Ванесса розповідає, нагадую) – психологічно дуже дорослі люди (не скажу зрілі), їхні реакції – це взаємний потяг дорослих людей, пагубна пристрасть. І знову ж таки: це воліє бачити вже доросла Ванесса. Ми ж можемо побачити, як системно пригнічує її волю і особистість таки дуже вправний маніпулятор Джейкоб. Я написала, що їхній секс був за згодою. Це правда, він щоразу перепитував, чи можна йому її поцілувати, торкнутися її… назва цієї статті – це репліка Джейкоба за мить до того, як він ввійде у Ванессу, спробує ввійти точніше, бо її тіло до такого не готове. Він питає й отримує згоду.
«— Я тебе не силуватиму, якщо ти не готова, — каже він.
— Готова.
— Мені так не здається.
— Готова, — наполягаю я. — Я прийду.
— Ти точно цього хочеш?
— Так.
— Справді?
— Так».
На певному етапі він почне питати дозволу тоді, коли це вже зробив. Проста маніпуляція, дуже дієва, неочевидна навіть через двадцять років.
В романі є одна сцена-цитата. В готелі, де працює Ванесса, реєструється зрілий чоловік, постійний клієнт, просить люкс із великим ліжком і трояндові пелюстки в номер. Оддалік, ближче до ліфтів, його чекає дівча років чотирнадцяти. Це, правда, цитата з «Лоліти»: перша ніч у готелі, на ранок вони стануть коханцями. Прикметно, що описана ця сцена начебто не через погляд Ванесси, а нібито через Куїлті (який тоді Ло вперше запримітив): погляд людини, яка розуміє всю чорноту цього, гм, романтичного побачення. Оце і є різниця між життям і літературою. Бо читаємо й тішимося: Ванесса настільки відірвалася від травматичної реальності, що готова приймати точку зору літературного персонажа як власну, переживає свою травму як естетичний досвід – і Расселл це робить красиво. Бо читаємо й гидуємо: і є просте питання – чому Ванесса не зупинила збоченця, який піднімався в номер із неповнолітньою?
Її повне ім’я – Ванесса Вай, пишеться інакше, ніж «why?», але звучить так само. Ванесса – чому? Саме тому, що у випадку таких книжок, як роман Кейт Расселл, максимально розмиваються кордони між художнім твором і документом-свідченням, який у творі воліють бачити чи ні. Ну бо це якраз те питання, на яке нема відповіді в житті і є в літературі. В «Лоліті» постарілий ґвалтівник зустріне свою кохану знову, вона буде заміжня й вагітна. Набоков залишає більш ніж достатньо підказок, щоби зрозуміли: це – фантазії Гумберта, ніякої дорослої Лоліти не існує, цієї зустрічі не було. От би припустити, що в історії Ванесси не було бодай постів в ФБ, не було її довгострокового зв’язку з ґвалтівником, який вона сама поновлює знову і знову, не було списків його наступних і наступних жертв, а просто десь там, у просторі естетичних насолод триває історія темного кохання. Не складеться про таке помріяти, бо перед нами життя – занапащене, розбите вщент життя жінки. «Не те, щоб мене ґвалтували. Не аж так ґвалтували… Цікаво, чи назвали б вони жертвою таку, як я». Ванесса – чому?
Ганна Улюра
