Марко Вовчок – жінка, яка могла належати тільки собі

Українська література другої половини ХІХ ст. була ще не готова прийняти у своє чоловіче товариство Марію Вілінську, дочку зубожілої дворянки, з її жіночою клавесинно-французькою освітою, з її польсько-литовсько-російським походженням, з її непогамованою пристрастю, якою вона ні з ким не поділилася насправжки. А тому замість Марії в літературу прийшов Марко Вовчок. Прийшов і приніс із собою багато такого, про що й досі сперечаються дослідники – монструозні дитячі страхи, садомазохізм, купу затамованих жадань, а разом з ними й каламутний імперський комплекс недоросіянки, недоукраїнки, недо… жінки?

Дитинство, що породило демонів

Сама Марко Вовчок і її брат Дмитро пишуть про своє дитинство винятково в чорних, неймовірно згущених барвах. Після батькової смерті мати вийшла заміж удруге за колишнього військового й цим самим занапастила життя не тільки собі, а й дітям. Вітчим був алкоголіком і картярем. У їхню садибу тепер з’їжджалися професійні шулери. Пиячили, грали, галасували, а ще знущалися, насміхалися, віддавали накази. Помалу з дому витікали гроші, коштовності, землі, фамільна порцеляна, килими, картини. Напившись до білої гарячки, вітчим зривав занавіски, трощив меблі, а тоді хапав сокиру й ганявся за матір’ю. Марія німіла від жаху, тулилася до стіни.

Рятуючи доньку від хаосу й злиднів, мати віддала її до Харківського жіночого пансіону. У рідне Катерининське Марія більше не повернеться ніколи. Заради зустрічей з донькою мати тепер сама їздитиме в Харків.

Разом зі спогадами про домівку дівчина привезла до пансіону перші зернята своєї трагічної свідомості, які не забарилися прорости. У ній прокинувся страх перед людьми й зробив її замкненою, мовчазною, самотньою. На вакації їздила до тітки – Катерини Мордовиної в Орел. Тітка зразу ж дала зрозуміти, що вона для них – бідна родичка, становище її незавидне, а тому особливих ілюзій щодо майбутнього хай не плекає, а натомість готується до серйозних випробувань. Жила Марія в Мордовиних за ширмою в тісній комірчині. Але там уміщалися й дівочі мрії, і демони з дитинства, які мандрували за нею повсюди.

«Якщо жінка написала роман – за неї писав її чоловік»

Шлюб дівчини з Опанасом Марковичем закінчився розлученням. Нехтуючи тодішніми, ще патріархальними традиціями, заміжня Марія дозволяла собі без супроводу виїжджати на відпочинок за кордон, легко приймала чоловічі флірти й фліртувала сама. Про неї охоче пліткували. Марія ніколи не спростовувала пліток, а заразом не дозволяла ніде публікувати свої фото, не давала інтерв’ю. “Поки я жива, біографія передчасна”.

У неї був закоханий Пантелеймон Куліш. Той Куліш, який твердою рукою правив твори самого Шевченка, той Куліш, який робив погоду в тодішній літературі, під впливом Марії несподівано почав просторікувати про користь емансипації для жінки, про архаїчність родинних основ – аж до відвертого жорж-сандизму. І це представник виразно народницької літератури, яка ще не завтра виборсається з сентиментального хуторянства!

Їхні стосунки були тільки платонічними, хоч Куліш завжди хотів більшого. Він змагався, сподіваючись перемогти. Він жадав, щоб Марія належала тільки йому, але вона хотіла (і могла) належати тільки самій собі. Навіть Кулішеві правки своїх оповідань Марко Вовчок відкидала, не хотіла приймати. Навіть у сьогочасній літературі таку жіночу поведінку часто мають за неабияке нахабство – мовляв, «якщо жінка написала роман, то це, по-перше, було давно, а по-друге – за неї писав її чоловік». Саме так і зробив егоїстичний нервовий Куліш, розпустивши плітку, що «Народні оповідання» насправді писала не Марія, а її чоловік Опанас Маркович. Останні 30 років Куліш уперто обливав її брудом. Вона не помічала. «Її легковажність і зрадливість загубили мене», – урешті напише він, а вона знову не помітить.

Вільна від усіх творчиня

Куліш називав Марію “мовчущим божеством”, порівнював її душу з крутим берегом, на якому ростуть незрушні вікові сосни. Йому так і не вдалося причалити до того берега. Тургєнєв називав її “нерозгаданим сфінксом”. За нею зітхали Пісарєв, Бородін, Боткін, Добролюбов, Костомаров, Некрасов і навіть Лев Толстой. Про неї мріяв і сам Тарас Шевченко, хоча він якраз досить швидко оцінив свої мізерні шанси й сам змінив ролі, написавши історичне «Моя ж ти доне…». Звичайно ж, – доне. Жінка тоді мала залишатися жінкою, навіть під чоловічим псевдонімом.

Але чи була Марко Вовчок донею? Навряд чи. Адже вдруге вона вийшла заміж за… молодого приятеля свого сина – Бориса Лобача-Жученка. Що говорили про це за її спиною доброзичливці? Та власне те саме, що й зараз говорили б – у цьому сенсі мало що змінилося. Але Марія вперто не давала ніяких інтерв’ю. Була холодно-люб’язною, з усіма рівною, не чула того, чого не хотіла чути. Через багато років Борис розгорне її щоденник і прочитає, що вона пожалкувала про одруження: мовляв, творець має бути вільним – від усіх.

Чи не всі сучасники пишуть про ту її холодну люб’язність і байдужість. Завважують солідну дистанцію, на якій вона тримала завжди і всіх. Хтось називав її красунею. Хтось говорив, що вона проста баба, в якій немає нічого особливого. Інша незалежна жінка того часу – Олена Пчілка називала Марка Вовчка «проклятою кацапкою, яка вкрала українську личину…».

Як би там не було насправді, але її потужний еротизм, здається, жодного разу по-справжньому не зафіксований на конкретному чоловікові, був неабияким магнітом для представників протилежної статі тоді й залишається таємницею тепер. Повсякчасно граючи повну самодостатність, Марко Вовчок шикувала чоловіків у «розмножений батьківський ряд» – пише Ніла Зборовська. Невизначеність її бажань дратувала. Але кого – тільки чоловіків чи й її саму?

Відкрилася по-справжньому тільки після смерті

Чи не всі «Народні оповідання» Марка Вовчка – то неусвідомлена гра в жертву й ката. З різкою полярністю чергуючи ці ролі в своїх героїнях, Марко Вовчок насправді представляє один і той самий первень – каламутний, еротичний, виразно імперський у своїй суті: розпусний пан і молодесенька дівчина, знову пан і кріпачка, що збожеволіла від горя після смерті дитини. І нарешті – жінка-жінка: наймичка Устина й панночка-інститутка, садистські риси якої такі нав’язливі, що мимоволі бачиш за ними автора.   Французький письменник Проспер Меріме, прочитавши твори Марка Вовчка, написав у листі до Тургєнєва: «Ці оповідання дуже сумні. Добропорядні люди, які воліють не бачити крові, вжахнулися б».

У 1907 році в неї виявили пухлину мозку. На той момент у її охайно зібраному волоссі не було жодної сивої волосини. Марія часто сиділа в саду, неспішно редагуючи журнал «Переводы лучших иностранных писателей». Там її і знайшли 10 серпня 1907 року – під дикими грушами. Поховали її під тими ж грушами – як вона й заповідала. Тепер уже можна було публікувати її фото й досліджувати біографію. Тепер вона відкрилася по-справжньому. Усім, навіть чоловікам.

Сергій Осока