У минулому суспільство вигадало сотні способів позбавити жінок їхніх прав. Талановиті, сильні, яскраві залишали свій слід в історії, але скільки труднощів їм доводилось долати. Ми хочемо, щоб нерівність в усіх її проявах канула в Лєту, а пам’ять про видатних українок жила.
Гі де Мопассан завжди отримував величезну кількість листів – і від колег, і від палких шанувальників та шанувальниць. Відповідав дуже вибірково, часто – сухо, ще частіше – в’їдливо-іронічно. Саме в такому тоні він відповідав на перші листи Марії Башкірцевої. Та в подальшому листуванні письменника настільки вразила непересічність її суджень та оцінок, що він, зрештою, зажадав особистого знайомства. Він просив зустрічі, але так і не дочекався її. Башкірцева раптово перестала відповідати – раз і назавжди. Він їй писав, а вона вперто й затято мовчала. Пізніше Гі де Мопассан порівняє Марію Башкірцеву з білою трояндою – символом цнотливої абсолютної досконалості.
Українка Марія Костянтинівна Башкірцева народилася 23 листопада 1858 року в Гавронцях на Полтавщині. Її батько був заможним землевласником, та ще й очолював дворянство Полтавської губернії. Мати – донька полковника, аристократа, бібліофіла й великого поціновувача мистецтв. Перші роки життя обіцяли багато щастя – родина заможна, освічена, передова. Хіба не рай? Проте сімейне життя батьків не склалося. Костянтин Башкірцев був дивакуватий, полюбляв карти й пиятики. Мати не витримала й подалася за кордон, у Європу.
Після тривалих мандрів родина врешті осіла в Парижі. Саме тут почнеться (і закінчиться) Маріїн шлях до тріумфу. Дівчинка починає вивчати живопис у паризькій Академії Жуліана. Не без боротьби. У той час кар’єра художника була не дуже природною й не дуже доступною жінці, навіть у прогресивному Парижі! Ученицям художніх шкір суворо заборонялося малювати оголену натуру. Знанням анатомії, життєво важливим для художника, жертвували во ім’я цноти та моралі.
Башкірцева долала перепони, як могла. Окрім регулярних занять живописом, вона ще й вивчала латинь, давньогрецьку. Вільно володіла кількома європейськими мовами. Цікавилася історією й філософією. Грала на роялі, гітарі, арфі та мандоліні. Їй пророкували славу оперної співачки – у Марії було чудове мецо-сопрано.
Усе перекреслив діагноз – туберкульоз. У 1876 їй ледве виповнилося вісімнадцять. «Я поспішаю жити і хочу встигнути все», – напише Марія у своєму щоденнику. Скоро вона втратить голос, а невдовзі й – майже повністю слух.
Вона вирішує цілком віддатися живопису. «Моє життя – це праця. Неможливість працювати – що може бути страшнішим?». Праця швидко приносить плоди – численні призи й медалі на виставках, захват преси, визнання передових людей того часу – таких, як Анатоль Франс та Еміль Золя. Українка Башкірцева стала видатною французькою живописицею. І не тільки живописицею.
З п’ятнадцяти років дівчина веде щоденник. Звичайно, французькою мовою. Із його сторінок постає спрагла, задихана й жадібна розмова – розмова з собою, з життям, яке швидко протікає крізь пальці, з мінливими вітрами історії. Звісно, Башкірцева не могла знати, що пройде час – і її щоденник стане одним із найяскравіших свідчень мистецького життя Європи. Хоч і сама Марія, без зайвої скромності, називає його «цінним людським документом».
Власне цей «Щоденник», згодом безліч разів перекладений і перевиданий, став своєрідним провісником епохи модернізму, де звичайне людське «Я» стає предметом роздумів і досліджень. Її, цілком випадковий, літературний досвід склав основу майбутньому науковому методу. Цей унікальний спричинив величезні зміни у світогляді західноєвропейської інтелігенції – як і знамениті щоденники братів Гонкурів і Жюля Ренара.
«Вийти заміж і мати дітей? Але це може зробити кожна праля! Але чого ж я хочу? О! Ви чудово знаєте! Я хочу слави», – Марія Башкірцева не схильна впадати у скромність сама з собою.
Вона пише те, що думає. Вона пише, що бути чоловіком у її час – куди краще. Чоловік може самореалізуватися, а жінці натомість доводиться відповідати чиїмось уявленням замість того, щоб робити те, що хочеться. Схоже, що Башкірцева всерйоз переймалася проблемами рівності статей, її хвилювали ідеї емансипації. Хоча, по правді кажучи, своєї вроди й жіночності художниця теж ні за що не хотіла зрікатися: «Я навіть красива, так, я красива; у мене статура, як у статуї, у мене прекрасне волосся…».
Є згадки з близького оточення й про те, що Марія довгий час відвідувала зібрання захисниць прав жінок. Схоже, що жіноче питання її таки дуже хвилювало: «Якби я народилася чоловіком, то підкорила б Європу. Народившись жінкою, я виснажила енергію на суперечки з долею і ексцентричні витівки.» Проте всі згадки про фемінізм після смерті доньки, перед публікацією щоденника, мати видалила. Близький приятель Марії Божидар Карагеоргійович прочитає щоденник і обуриться цим у статті, в якій наведе ряд цитат, що не потрапили до першого видання «Щоденника» Башкірцевої. Проте, рукописи, як відомо, не горять…
Чи була в житті Башкірцевої любов, про яку вона часто писала в щоденнику? «Аби я кохала, я би хотіла, щоб мене кохали так само сильно, як кохаю я. Але такого кохання ніде не зустрінеш. І я ніколи не полюблю, тому що ніхто не полюбить мене так, як умію любити я» або «Ніколи не треба дозволяти зазирати вам у душу, навіть тим, хто нас любить. Треба триматися середини і залишати по собі жаль та ілюзії…»
Але достеменно відомо, що Марія мала дуже близького друга – французького художника Жюля Бастьєна-Лепажа. Вони майже водночас смертельно захворіли – Марія на туберкульоз, а Жюль – на рак шлунку. Спершу Марія відвідувала друга – сама і разом із матір’ю, у глухих сукнях, які, проте, вже не могли приховати її жовтої шкіри та слідів від процедур – а потім, коли вона вже не могла ходити, брат художника приносив Жюля до Марії… на руках. Вони сиділи у вітальні й говорили про живопис, відгородившись ширмою від столика з ліками. Обоє знали, що приречені.
«Я ненавиджу себе за те, що не виправдала жодної зі своїх надій. Я обманулася», – напише в своєму «Щоденнику» Башкірцева незадовго до смерті.
Жюль Бастьєн-Лепаж переживе її всього лише на сорок днів.
Сергій Осока
