Якби я в чотирнадцять дізналася, що писатиму книжки, то дуже здивувалася б. Ще більше я би здивувалася, якби дізналася, що працюватиму в медіа – це була найпотаємніша мрія, про яку було ніяково зізнаватися навіть самій собі.
Найбільшим здивуванням стала б робота в царині, близькій до правозахисту – зокрема захисту прав жінок. Адже в чотирнадцять я думала, що жінки не створили нічого аж такого визначного.
Ці хибні ілюзії, успадковані зі школи з її патріархальним поглядом на культуру, розвіялися вже за кілька років – знадобилося лише прочитати перші тексти Соломії Павличко на першому курсі. Ще за два роки я написала першу статтю. Дуже скоро потому вийшла й моя перша книжка.
Діалог із собою в підлітковому віці я постійно вела, працюючи над книжкою #майже_доросла. Саме тому цього року я так багато згадувала всі свої тривоги.
Я не впевнена, що знайшла би правильні слова, якби зустрілася з собою чотирнадцятилітньою
Наприклад, ось я добре вчуся, їжджу на олімпіаду, додатково ходжу в художню студію та музичну школу. Але чи дасть це успіх в дорослому віці? У 90-ті та на початку 2000-х це не було очевидно. До того ж, хотіти успіху та бути амбітною не вважали чимось добрим, а масова культура множила образ самотнього «стерва» як єдину рольову модель успішної жінки.
І, звичайно ж, зовнішність – чи красивий мій одяг? У мене надто пухнасте волосся, що не піддається жодним укладкам доступними тоді засобами. Ще й постійні сумніви «голити чи не голити». І тривоги про те, чи варто та як використовувати макіяж – наприклад, чому сині нігті для школи можуть бути проблемою, хоча перламутровий рожевий лак – не проблема?
Окрема сюжетна лінія – тілесне життя підліткових часів. Ось у вирізі блузки видно шлейку від ліфчика – це вже катастрофа. Тим більше катастрофа, оскільки на ту шлейку ніхто й не звернув уваги. Важко й легко водночас бути не дуже гарною непопулярною дівчинкою.
У чотирнадцять я нічого не знала про предметний бік життя. Усе тілесне та матеріальне видавалося надто «пошлим», а важливим здавалося все максимально абстрактне. У той час ніхто мене не зміг би переконати в тому, що цікавою може бути не тільки розмова про Оскара Вайлда, але й вибір правильного куща садового жасмину, купівля зимової гуми для авто чи обрахунок правильної суми чайових для кур’єра. Матеріального світу просто не існувало.
Я не впевнена, що знайшла би правильні слова, якби зустрілася з собою чотирнадцятилітньою. Так само я не впевнена, що в тому віці взагалі могла би повірити словам якоїсь дорослої – старої! – тітки.
Коли мені було шість років, свій 35-річній мамі після першого дзвоника в школі я сказала, що наша вчителька «стара, така ж, як і ти, мамо». Ось я вже майже в тому старому віці. Чи могла б я сказати щось добре собі минулій? Не знаю.
Саме тому в цій статті я зібрала спогади та міркування жінок різних поколінь. Кожна з них досягла успіху в своїй царині. І кожна погодилася спеціально для «Поваги» поринути в діалог із собою – і зустрітися з собою-дівчинкою.
Мирослава Барчук, ведуча політичного ток-шоу «Зворотній відлік»
Я-підліток – досить зухвала, у мене погана поведінка. Я нахабно, зверхньо поводжуся з однокласницями та вчительками. Я лідерка, проте дуже ранима, всередині себе – просто без шкіри. І в мене три головні проблеми.
Перша – я дуже амбітна дитина, добра в гуманітарних науках, але не дуже успішна в точних і природничих. Мама навіть наймала мені репетитора з математики, що на ті часи було рідкісним.
У підлітковому віці вважала себе дуже худою
Надто худа, надто висока, що в мене худі ноги й руки. Мені це нав’язала бабуся, вона якось сказала, що на пляжі їй було соромно сказати, що я її онука, бо я худа, як жердина. І все. До 20 років я дуже соромилася свого тіла й навіть у спеку в травні носила по 4 пари простих колготок – це справді дозволяло трохи візуально збільшувати об’єми. У той час бути худою було немодно, тоді популярними були дівчатка в тілі. Я ж почувалася непривабливою, неоковирною, незграбною.
Я веду подвійне життя
Навчаюся в російській дуже неблагополучній школі, дворова російськомовна дитина. Я бешкетниця, однокласниці досі зберігають про мене спогади як про «небезпечну» дівчинку, яка може щось утнути. У цьому світі мене звуть Слава, Славка, Міра.
Удома я Мирося. Удома – таємне життя, я україномовна, ми з мамою читаємо вголос Драча й Вінграновського, я плачу над долею Марусі Чурай, живу в акторському й письменницькому середовищі батьків, граю на бандурі й беру участь у домашніх вертепах. Мені було важливо, щоб ці світи не перетнулися, це тримає в страшній напрузі.
Я виросла у дворі київської «хрущівки» на Чоколівці
Я в дитинстві пройшла такі пригоди… якби моя дитина щось таке пережила, то я би посивіла від страху. Козаки-розбійники в новозбудованих висотках без стін, стрибання у глибочезні глиняні котловани, гра в кублах із собаками і в підвалах із котами. Водночас це дуже загартувало, я можу будь із ким знайти спільну мову, я не «кімнатна» дитина, яка виросла під ковпаком. У шкільному світі було насильство – з нашого боку, з боку дітей. Думаю, це було реакцією на безправність, приниження гідності, це була моя можливість показати, що я не боюся.
Собі я не довіряла, у мене з собою були складні стосунки. Я думала, що правий світ, а не я. Що зі мною все не так. Я сприймала світ як сильний і ворожий.
У той час я довіряла мамі, але я не вірила їй, коли вона мене хвалила. Загалом із мамою я була дуже близькою все життя. У мене була також улюблена вчителька української мови та літератури, якій я вірила – вона помічала в мені те, що мені хотілося, аби вона помічала. Вона ніколи не хвалила мене в лоб, але я розуміла без слів, що вона вважає мене найкращою ученицею. Також у мене була і є хрещена – Мирослава Різниченко, мамина подруга, актриса, мене назвали на її честь. Мені хотілося бути схожою на неї, такою ж красивою й жіночною, вона здавалася просто королевою, я всі свої дії звіряла з цим образом.
Також я чомусь дуже переживала за мамину безпеку, боялася, щоб із нею нічого не сталося – щоб на неї не напали, не пограбували, не заподіяли їй лиха. Мама завжди пізно поверталася після концертів, і я дуже за неї тривожилася. У мене досі є дві паперові іконки, до яких я молилася в дитинстві пізніми вечорами, щоб на маму ніхто не напав. Не знаю, звідки був такий страх. Поруч із ним був страх переслідувань, арешту, репресій…
Мене дуже бентежило, чи я розумна
Якось уже на першому курсі університету я в санаторії запитувала в однієї письменниці, чи справляю враження розумної людини. Думаю, ця тривога – з маминої подачі – саме вона завжди вчила мене, що потрібно постійно самовдосконалюватися, читати книжки та рости. І я постійно ловила себе на думці, чи не витрачаю я намарно часу, у який можна було б самовдосконалюватися.
Я багато що могла би сказати собі чотирнадцятилітній
Але я тодішня не повірила б жодному слову. І це правильно. Бо в той час, у тих обставинах я відчувала непереборний біль і непереборні обставини. Але я би сказала собі, що я не худа, я красива. Порадила би більше слухати маму, коли вона хвалить мене. Підказала би, що світ набагато дурніший, ніж я думаю – і що насправді маю рацію я, а не світ. І сказала би, що всього за п’ять років почнуться найщасливіші роки мого життя.
Олена Гусейнова, літературна оглядачка Радіо Культура
Думаю, є те, чого я не розуміла про себе, коли була підлітком, але воно виявилося ключовим. Це рішення батьків відмовитися перебиратися з Кривого Рогу. То було випадкове місто, де ми випадково опинилися, тому все дитинство я жила з відчуттям, що цього чи наступного року ми точно назавжди звідси поїдемо. Та батьки вирішили інакше, тому я-підліток мала змиритися з тим, що житиму в Кривому Розі.
Саме так у мене з’явилася мрія про університет і Київ – ця мрія була ключовою. Мені було некомфортно жити в Кривому Розі, я погано почувалася в цьому місті.
Я-підліток – це людина, яка мріє поїхати з міста, у якому живе.
Очевидно, що підлітки не довіряють батькам і їхнім наративам. Ця недовіра, помножена на глибинну думку, що батьки завжди мають рацію. Тому, коли вони не приймали якоїсь моєї ідеї, це було болісно, але мені було важко собі в цьому зізнатися.
Я не вірю, що підлітки можуть довіряти собі
Це час тотальної непевності та зневіри. Та водночас це час, коли вчишся читати свої бажання.
Мені було цікаво спостерігати за дорослими жінками. Мій підлітковий вік – це час дуже помітної зміни жіночої рольової моделі. Адже образ себе-дорослої не можна конструювати, спираючись лише на образ матері. Наприклад, моя мама – дуже яскрава жінка, але відтворювати це в підлітковому віці ти просто не можеш собі дозволити.
Хтось із жінок мені подобався, хтось – активно не подобався, хтось – розчаровував. Я всотувала манеру одягатися, тримати себе, говорити, спостерігаючи за репетиторками, вчительками, знайомими батьків.
90-ті – поганий час, аби бути підлітком…
Думаю, не існує достатньо доброго часу для підліткового віку. Я вважаю 90-ті особливо поганим часом, бо підліткова націленість на бунт штовхала на бажання бути особливим та оригінальним, проте суспільство ще дуже цінувало колектив, колективне буття в групі, спільноті. У підлітковому віці мені хотілося це якось поєднати – і бути особливою, і бути такою, яку приймають. Саме тому було складно примиритися зі своїми бажаннями. Було навіть не до кінця зрозуміло, де мої бажання, а де бажання спільноти.
Найбільше в той час мене хвилювали тілесність і кохання
Тіло змінюється, і я не була впевнена, чи воно стає красивим. Оптика збилася – я бачила себе якоюсь іншою, а не такою, якою була насправді. Наприклад, я в підлітковому віці важила 47 кілограмів, але вважала себе пишною, повнуватою. Коли я дивилася в дзеркало, бачила там дівчинку, якій потрібно худнути. Не знаю, у якій точці ця оптика зламалася, що її зламало.
Це час перших закоханостей, але ти закохуєшся не в реальних людей, а в образи, медійні постаті. Моїми улюбленцями були різноманітні зірки 1960-х, особливо рокери. Важко було впізнати їхні риси в хлопчиках-підлітках, які ходили вулицями Кривого Рогу тих часів. Ніхто не був схожим на мої омріяні чоловічі образи.
Я би сказала собі, що люди — прекрасні.
Собі чотирнадцятилітній я би сказала, що треба знову навчитися бачити себе такою, якою ти є. Що варто слухати інших. Що люди прекрасні – не треба в них передчасно розчаровуватися та дивитися критично. Коли нам буде 40, усе буде настільки круто, що ти навіть не можеш цього уявити.
Оксана Покальчук, виконавча директорка Amnesty International
Я була, як то кажуть, «забитою» підліткою. Мало розуміла про світ довкола й ухвалювала безкінечну кількість рішень, яких зараз би не ухвалила. Найбільше тоді мені хотілося дружити, створювати — як зараз ми б сказали — «спільноти», а в той час ми говорити «компанії», та відчувати себе серед своїх. Я дуже хотіла бути красивою, мати гарний одяг, взагалі бути класною й мати класних подруг.
У той час навколо мене не було дорослих, яким би я могла довіритися чи довіряти.
Дорослі були сповнені — як мені здавалося — моралізаторства і просто не розуміли моїх проблем. Про те, що можна слухати себе й довіряти собі, я взагалі дізналася після 20 років або й пізніше.
Я не розуміла, що маю свої власні бажання
Я все більше хотіла відповідати очікуванням то батьків, то «крутих» однолітків/подруг, то хлопців, які мені подобалися. Мені дуже хотілося бути потрібною їм, отим іншим, тому я так прагнула відповідати їхнім очікуванням.
Ти потрібна світу.
Якби я могла повернутися до себе тринадцятирічної, я б сказала:
«Моя найцінніша в світі дівчинко, ти цінна сама по собі, те, що ти є, що ти живеш – це щастя. Я дуже тебе люблю. Ти потрібна мені, ти потрібна світу. Твій внутрішній потенціал неймовірний, тож продовжуй писати, хай би як критикували тебе – тобі лише 13! Ти красива! У тебе поки немає можливості гарно одягнутися, але ти – яка є – красива і скоро ти в цьому переконаєшся.
Твоє життя важливе.
Ти зміниш життя багатьох людей на краще, ти зробиш свій внесок у світ. Ти зараз нещасна, загублена, знецінена – це етап, він, саме він загартує тебе і зробить такою сильною, якою ти тільки можеш бути. Попереду дуже класні пригоди, бережи себе».
Софія Челяк, програмна директорка Book Forum
У 14 років я дуже добре зрозуміла, де мої межі та межі середовища, зрозуміла, де хочу бути. У той час я дружила з дітьми, з якими не поділяла спільних цінностей, пріоритетів, музики… Я зрозуміла, що не хочу бути з ними пов’язаною, мені не цікаві вони, а я справжня не цікава їм. Я читала книжки, а вони книжок не читали.
Так я ухвалила вольове рішення, що маю бути сама.
Я закрилася довкола книжок, фільмів та музики
Вирішила, що колись мушу знайти когось, із ким зможу розділити ці заняття. Звичайно, в мене почався протест проти рідних, адже підлітковий вік відбирає емпатію до батьків, і ти починаєш їх у всьому звинувачувати.
Моя хрещена була провідником, перехідником між дорослими та мною-бунтаркою. А ще був учитель – Володимир Половський – який викладав історію та вів гурток із журналістики. Завдяки йому я мала перші практики в медіа, писала статті. Потім він став моїм науковим керівником у роботі над дослідженням для МАН. Його книжковим порадам і його думкам я дуже довіряла.
Була трохи аутсайдеркою в класі
Дуже переймалася тим, як бути красивішою, як подобатися, як краще одягнутися. Тоді я була товстенькою й однією з найвищих у класі. Мені ніхто в моєму оточенні не подобався, водночас я дуже хотіла подобатися всім. Смішно, що найбільше мене хвилювало, з ким я танцюватиму на вечірці й чи мене взагалі хтось запросить. Я була не дуже популярною дівчинкою, тому на кожну шкільну вечірку йшла з сумнівами «запросять чи не запросять».
Страшенно хвилювало майбутнє.
Тоді будь-який життєвий вибір, особливо вибір університету та професії, мав вигляд точки неповернення. Мовляв, ти вибираєш – і все, кроків назад немає. Від того, чи ти правильно обереш, залежить твоє щастя. Це дивні думки, як на сучасний світ. Сьогодні всі знають, що можна міняти професії – сьогодні ти в менеджменті, завтра в smm, післязавтра йдеш здобувати новий фах. А в підлітковому віці все було чорно-білим і на все життя.
Нездоланною проблемою для мене була політична ситуація в країні
У той час був Янукович, і я обурювалася, що не можу ні на що впливати ні як виборець, ні як громадянка. Я страшенно переймалася за випускниць моєї гімназії, які оголосили голодування в протест проти дій Табачника. Я страшенно хотіла протестувати з ними, але мені було 14. Я була неповнолітньою й недієздатною. Суспільство для підлітків не є інклюзивним. Підлітки могли би щось зробити та на щось впливати, але їм не дають такої можливості.
Я би сказала собі, що світ – не чорно-білий
Що би я сказала собі в 14 років? Що все найважливіше відбувається десь посередині.
Також я не можу не сказати собі «полюби себе»… Те, що відбувається зі мною сьогодні, відбувається завдяки тій дівчинці, яка сумувала, страждала, але опанувала себе й почала щось робити.
А ще собі чотирнадцятилітній я би сказала: «Захоплююся твоїм чуттям і тим, як ти бачиш поезію, музику, природу. Ти ж могла сісти й дивитися на те, як росте трава. Ти вся була в цьому, а потім загубила, і інколи згадуєш. Так от, ти мала рацію».
Ти можеш зробити все, чого сама захочеш, але shit happens
Інколи трапляються обставини, що від тебе не залежать. Їх треба приймати, пам’ятаючи, що є найважливішим для тебе.
Вирішуй на свою користь. Попри всі зв’язки та стосунки, буває так, що ти опиняєшся сама. Якщо стосунки не приносять задоволення – треба йти, утікати.
У підлітковому віці була готова за щось відповідати – але ще не знала, за що
Я би порадила слухати себе, а не інших. Я собі не довіряла до кінця, тобто взагалі не довіряла. Не знала, чого хочу. Думаю, процес дорослішання – це процес розуміння себе.
Найважливіше моє рішення – вчитися та будувати кар’єру. Дорогі підлітки, обирайте те, що вам подобається, та вкладайте в це час. Будь-які навички та вміння – це завжди дуже добре.
Євгенія Подобна, журналістка, лауреатка Шевченківської премії за книжку «Дівчата зрізають коси»
Підлітком я була дуже дівчинка-дівчинка. Довга коса, щодня з ранку до ночі на високих підборах – не знаю, як це витримувала. Мріяла про рожеву дублянку зі стразами.
Водночас я була футбольною фанаткою та вболівала за «Динамо» — у той час у місті, де я жила, це було дико, бо дівчата не мали цікавитися футболом. Зараз це нормально, а тоді було дико.
У чотирнадцять мене перемкнуло
Років до 13 я дуже погано вчилася, у мене були «двійки» та «трійки», а 14 років мене якось перемкнуло. Тоді популярним був мюзикл «Собор Паризької Богоматері», я зацікавилася історією про Есмеральду, знайшла в бібліотеці роман Віктора Гюго, прочитала – і мене поперло. Стало цікаво вчитися й читати. Я реально взялася за навчання.
Зазвичай у підлітковому віці юнацький протест проявляється в тому, що ти забиваєш на навчання. У мене все сталося навпаки. В батьків була інша проблема – змусити мене бодай вийти погуляти, бо я цілими днями сиділа вдома та вчилася. Мені почала подобатися біологія, література, я багато часу проводила з книжками.
Сьомий клас закінчила на «трійки», а у восьмому – поїхала на першу шкільну олімпіаду.
У 14 років у мене з’явилася ще одна любов – скрипка
У місті, де я жила, на скрипку дітей приймали до 9 років, а я туди зібралася в тринадцять із половиною. Коли я вперше постукала в двері й зайшла в кабінет до своєї майбутньої вчительки, спершу вона подумала, що я – чиясь мама. Мені зазвичай так соромно про щось просити, я не вміла звертатися по допомогу… але цього разу я наважилася. Мовляв, я Женя і хочу навчитися грати на скрипці. У викладачки відвисла щелепа, такого в історії музичної школи ще не було. Я попросила дати мені шанс. І сталося неможливе – та вчителька на свій страх і ризик дала мені перший урок і дала з собою додому скрипку, аби я могла репетирувати.
Удома я постійно пиляла скрипку, бо втілилася моя мрія. У мене ніхто не вірив, а в мене вийшло – і я мала добрі успіхи в музиці, неочікувано навіть для себе. Ця перемога була дуже важливою для мене й дуже надихнула. Так я зрозуміла, що можу досягнути всього, чого тільки захочу, якщо докладатиму зусиль.
Раніше мені здавалося, що я не маю жодних «плюсів», я зовсім у себе не вірила. Скрипка та навчання допомогли відчути, що я – не нуль.
Я дуже довіряла й довіряю батькам
Вони все життя мої найкращі друзі, я завжди знала, що вони на моєму боці, не зрадять і підтримають. А от одноліткам я не довіряла зовсім. До дорослих я мала більший кредит довіри.
Друзів у мене не було, хіба що поверхневі товаришки. Не було найкращих подруг, стосунки з однолітками не складалися. У нас не було спільних інтересів, не було про що поговорити. Це зараз у мене дуже багато друзів, а тоді без друзів мені було комфортніше.
Мені хотілося займатися балетом, мандрувати, вчити іноземні мови. Це було неможливо, бо місто жило іншим, та й фінансові можливості родини тоді цього не дозволяли. На якісь стандартні молодіжні історії мене не тягнуло, тому батькам пощастило – я не втікала з дому, не влаштовувала скандалів, не істерила.
Із дорослими було простіше порозумітися
Мене хвилювало, що з однолітками стосунків і спільної мови не було. Також була переконана, що я – дуже страшна, аж до бажання поприбирати всі дзеркала, щоби себе не бачити. Зі ставленням до власної зовнішності я досі працюю.
Коли мені було 14, помер мій прадідусь, а потім – дві сусідки, що жили з нами на одній вулиці, а потім – хтось іще. Чотири смерті за один рік. Я тоді раптом усвідомила, що життя – одне і що воно швидко проминає. Пам’ятаю, як на поминках про сусідок їхні діти та близькі згадували, як мало хорошого в житті ті мали. Мовляв, і дітей піднімала, і онуків піднімала, і весь час працювала… І я подумала, що треба прожити життя так, аби про тебе було що сказати на поминках.
Так до мене прийшло бажання бути корисною світу
Чужі смерті допомогли усвідомити бажання жити цікаво й насичено. Раніше я боялася облажатися, але потім з’явилося відчуття, що треба бодай спробувати. Не вийде – то не вийде.
За рік я в своєму щоденнику написала список речей, які хотіла би спробувати, яким хотіла би навчитися. Спробувати суші, побачити Ейфелеву вежу, вивчити такі-то мови, стрибнути з парашутом, вступити в університет Шевченка… Усього десь 90 позицій.
90% бажаного я реалізувала
Три роки тому я знайшла той щоденник і з задоволенням виявила, що 90% бажаного реалізувала. У мене не склалося хіба що з макраме, також я не вивчила всі іноземні мови, які хотіла, та не стрибнула з парашутом.
Собі-підлітку я би сказала, що я молодець
У 13 років я вважала себе нікчемою. А в 14 опанувала себе та вирішила формувати своє життя, не гаючи часу й не чекаючи, поки хтось за мене щось зробить.
Катерина Гольцберг, психологиня
У підлітковому віці я була закомплексованою й думала, що в мене купа недоліків – окуляри, прищі… Не скажу, що це мене якось особливо гнітило, але я усвідомлювала недоліки своєї зовнішності. Тоді крутили фільм «Вам і не снилося», так от я була копія героїні Каті, яка теж ходить в окулярах.
Це тривало до 14 років – тоді я вчилася в дев’ятому класі та отримала записку з освідченням. Я читала ті слова про любов – і все як рукою зняло! Негайно повірила тому хлопчику, що я красуня. Наприклад, про окуляри той хлопець говорив, що це – мало чи не наймиліша моя зовнішня ознака.
Із тим хлопцем ми зустрічалися шість років. Він був дуже ревнивим. Мені лестило, що мене можна ревнувати, та ці ревнощі не найкращим чином впливали на наші стосунки.
У мене були дорослі, яким я довіряла
Найбільш довірливі стосунки я мала з мамою. Вона порівняно пізно мене народила – у сорок років. Мама мала свій фірмовий прийом – регулярно підсовувала мені якісь книжки, і я вдома взагалі не мала забороненого читання.
Наприклад, саме в мами я знайшла й Гі де Мопассана, і Андре Моруа – а в них і про секс було, і про любовні стосунки. Потім у мами я знайшла передрукований на друкарській машинці текст Кінсі про життя подружньої пари – інтерв’ю сексолога з подружжям. Було дуже цікаво.
Я допомагала подругам «просвіщатися»
Тоді виходила газета «СПИД-інфо», де були поради сексолога, і я регулярно купувала нові номери. Це було для мене просвітницьким читанням, бо там я більше дізналася про фізіологію – наприклад, про вигляд і назви статевих органів. Саме тому я допомагала подругам також «просвіщатися» – наприклад, розповідала та пояснювала, що від мінету не можна завагітніти. Це сьогодні про таке можна прочитати в книжках, а тоді таких книжок не було.
У підлітковому віці в мене не було великих екзистенційних криз
Вони почалися пізніше. Також у мене не було депресії – завжди допомагали книжки, у них я знаходила відповіді.
У 15 років я закохалась у двох своїх учительок – вчительку фізики та вчительку географії. Вчителька географії була високою, красивою, розумною харизматичною, альпіністкою… Обидві ці вчительки дуже гарно працювали з класом – вчителька фізики часто сідала біля нас, на першій парті, і так вела урок, а вчителька географії водила нас під час дощу в парк, аби ми побачили, як тече вода, як формуються яри. Вчительки захоплювали мене інтелектуально, але ця закоханість була ще й тілесною – мені хотілося їх торкнутися, подобалося, коли вони торкалися мене, я вважала це найвищим проявом любові.
Потім з’явився вчитель російської мови та літератури – у нього закохалися всі мої однокласниці, ну і я за компанію. На мій смак, він узагалі не був красенем, але він був дуже розумним і розповідав якісь неймовірні речі про свою службу на Забайкаллі.
Мені загалом щастило на талановитих цікавих учителів
Можливо, і я теж була доброю ученицею.
Також у мене в шкільні часи були дві подруги. Одна з них, наприклад, вчила мене цілуватися – ми тренувалися на солоних помідорах. Ми досі дружимо, хоча тоді, коли в мене з’явився хлопець, усі подруги зникли – він їх розігнав, бо я мала належати тільки йому. Тоді я ще не знала, що це тривожний дзвіночок.
Я-доросла розповіла би собі-підлітку про аб’юз
Якби я-доросла могла би поспілкуватися з собою-підлітком, то я би точно розповіла собі про аб’юз, особливо про психологічне насильство. Тоді про таке взагалі не говорили…
Наприклад, мій перший хлопець вдавався до психологічного насильства. Міг за комір мене відтягнути від подруг, дуже ревнував. Він дуже мене любив, але міг погано зі мною поводитися. Думаю, я інтуїтивно розуміла, що мені погано через ці ревнощі та підозри.
Останньою краплею став момент, коли я приїхала до нього в гості на дачу, але трохи запізнилася. Замість привітання він запитав у мене щось грубе, типу «С кем ты шлялась?» У відповідь я дала йому ляпас та зрозуміла: якщо ми вже тепер б’ємося, то нічого доброго далі не вийде. Я не зможу жити з чоловіком, якому дала ляпас.
Але я таки вийшла заміж за аб’юзера…
Я про це нещодавно писала пост. Мій перший чоловік ніколи мене не бив, але психологічно знущався. Я того не зрозуміла одразу, хоча вже були тривожні сигнали. Він міг мені сказати «заткнися», «помовч», міг сказати «навіщо мені слухати жінку».
Одного разу ми поїхали в Прагу з ним і його колегами, і я в тому гурті була наймолодша – мені було 25, а мій чоловік був на 20 років старшим. Усю нашу поїздку він принижував мене при колегах, постійно розповідав усім, що я маленька і що зі мною не варто взагалі рахуватися. Сама себе я в 25 років уже вважала цілком дорослою, у нас із чоловіком уже була дитина. Він так наполегливо мене принижував, що в якийсь із вечорів я не витримала. Устала й вилила апельсиновий сік на його білу сорочку. Вийшла з ресторану й пішла просто світ за очі. Одна в чужому місті. Потім мене всі побігли шукати, привели назад. І чоловік більше ніколи не хейтив мене в присутності колег. Можливо, вони щось йому сказали.
Я б собі порадила навчитися отримувати задоволення від сексу
Десь до тридцяти років я думала, що моє головне призначення – дарувати насолоду. Мене використовували, а я сама не одразу зрозуміла, що в сексі є щось приємне і для мене.
Ірина Славінська
