“Я сама з Луганська, для мене це важливо”, — говорить про своє волонтерство громадська діячка і менеджерка проєктів Центру прав людини ZMINA Людмила Янкіна.
Із перших днів повномасштабного вторгнення вона пішла волонтерити у Київський центр крові. Згодом зосередилася на наданні гуманітарної допомоги. Вела в соцмережах такий собі щоденник війни, де розповідала про своє волонтерство. Спочатку опікувалася жителями столиці, а коли Київську область звільнили від окупантів, почала їздити в населені пункти під Києвом. Щодня “намотувала” на автівці по 500 кілометрів. Допомагала людям із інвалідністю, тяжкохворим, бабусям і дідусям, які не могли виходити з дому і щось собі купувати. Волонтерка привозила їм продукти харчування, забезпечувала ліками, а також часом виконувала роль патронажної медсестри — ставила катетери чи крапельниці.
Як Людмилі вдавалося всьому давати раду і допомагати величезній кількості людей одночасно, і чи встигала вона при цьому дбати про себе? Про це “Повага” поспілкувалася з волонтеркою. Далі — пряма мова.
У мене є бойова подруга Валентина. Ми з нею познайомилися в центрі крові, коли я прийшла туди як волонтерка-медсестра. Коли я жила в Луганську, працювала в центрі переливанні крові операційною медсестрою, тож я прийшла в київський центр, щоб запропонували допомогу. Але на той момент їм уже не потрібні були люди. Я сказала що можу робити будь-що інше. Директорка центру запросила мене до себе в кабінет, де працював волонтерський штаб. І там ми познайомилися із Валентиною. Якраз обговорювали, що десь у Чернігові є жінка, в якої двоє дітей-близнюків. І що її треба перевезти в адекватне бомбосховище. У мене не було автівки, і Валентина запропонувала поїхати разом. Із цього все й почалося. На всі виклики ми почали їздити разом. Крім того, біля її будинку було гарно облаштоване укриття. І зрештою вона запропонувала мені там пожити, щоб не витрачати час і не завозити-забирати мене з дому. Крім того, мій дім знаходиться біля стратегічного об’єкту, і мені там було небезпечно перебувати, особливо під час обстрілів. І так сталося, що я 60 днів жила в укритті в центрі міста біля будинку Валентини. Вона була водійкою, а також збирала гроші, купувала ліки (якраз через неї ми отримували багато запитів про допомогу людям із інвалідністю). Тобто ми з Валентиною стали такими собі стихійними напарницями.
Спочатку я купувала все за власні кошти. Потім подумала, що ресурси можуть скоро закінчитись, і мені самій не буде на що жити. Та й масштаб був настільки вражаючий, що я розуміла, що самотужки цьому ради не дам. Тому написала пост у фейсбуку, в якому розповіла, що надаю гуманітарну допомогу й вказала номер своєї картки. І мені почали надсилати гроші з усього світу — з Японії, Нової Зеландії, Австралії, Тайваню, Німеччини…Це були дуже різні країни і дуже різні суми. За першу добу надіслали близько десяти тисяч гривень. А потім я просто не мала часу сісти й підрахувати. Коли ж десь на п’ятдесятий день війни я це зробила, то перша цифра мого підрахунку становила мільйон сто тисяч гривень. Плюс виявилося, що я витратила десь сто тисяч своїх заощаджень і зрозуміла, що власних грошей у мене вже немає. Про свої витрати я звітую. Часто люди вказують, на що вони хотіли б, щоб я витратила ці гроші — на бензин, на ліки… я враховую ці побажання, і якщо потім просять надіслати чеки, то обов’язково це роблю.
Із закупівлею лікарських засобів у перші місяці виникла критична ситуація. Аптеки працювали з перебоями, потрібних ліків там часто не було. Я тільки один раз побачила, як в ендокринологічній клініці пацієнтам безкоштовно видавали ліки, коли прийшла на огляд до лікаря. У мене рік тому був рак щитоподібної залози, і я досі стою на обліку. У якийсь момент в мене різко погіршився стан здоров’я, і я звернулася до лікаря, бо подумала, що почався рецидив. На щастя, це не був рецидив. Лікар призначив лікування і дав мені ліки безкоштовно. Але це не тому, що держава заздалегідь попіклувалася й закупила їх. Просто напередодні прийшла гуманітарна допомога, і ці ліки якраз там були. В інших випадках людям доводилося шукати медпрепарати самостійно. Були звернення в МОЗ, але там казали, що мовляв, нічого страшного, якщо людина місяць не прийматиме якийсь там препарат. Хоча насправді якісь життя суттєво знижується. Наприклад, якщо це ендокринний препарат, і ти не прийматимеш його щодня, то ти нічого не зможеш робити. Я відчула це на собі . Коли виявилося, що мені недостатньо дози того гормону, який я маю приймати, вже о другій годині дня я буквально “закінчувалася”. У тебе заплющувалися очі, і я не могла навіть склянку води підняти, засинала, попри те, що ще потрібно щось робити . І в такому стані опинилися десятки тисяч людей. А це неприпустимо. Ліків не було, треба було на виробників виходити. Усе навантаження лягло на плечі волонтерів та волонтерок. Якби держава підготувалася, моє волонтерство було б непотрібне. А так ми мусили самі через треті руки забезпечувати доставку тих чи інших ліків.
Мені здається, що десь перших два місяці все було на якомусь адреналіні. Кожен мій день був дуже тривалий — починався о шостій- шостій тридцять (залежно від того, коли лунали перші дзвінки), а закінчувався пізно вночі. Я їздила по аптеках і забирала ліки, які вдавалося знайти. У нас були спеціальні чати, в яких менеджери аптек писали адреси, де є потрібні медикаменти. І одного дня я писала такий список ліків, а потім вони шукали їх на складах, писали мені адреси, а наступного дня я їздила, купувала й завозила це людям. На день могло бути від чотирьох до восьми аптек . Плюс ще десять адрес, за якими все це потрібно було розвезти. І треба було встигнути повернутися до комендантської години, бо на той час ми ще не мали цілодобової перепустки. Коли ж з’явилася перепустка, то день у роз’їздах міг тривати до ночі. А потім я приїжджала і сідала планувати наступний день, бо потрібно було систематизувати замовлення на ліки та їжу, “намалювати” логістичну мапу, вказуючи на ній усі адреси. Це було складно, бо деякі дороги були або заміновані, або розбиті, тож треба було ретельно продумати маршрут, враховуючи той факт, де є бензин, і де краще і дешевше заправити авто. Складання чеків, інвентаризація ліків, які були і яких не було… Все це могло тривати цілу ніч, у кращому випадку — до другої-третьої, а часом і до четвертої години ранку.
За перший місяць у мене вже було близько двохсот підопічних. І мало не кожен другий із них — із інвалідністю. Були голодні старенькі люди, які не їли по три-чотири дні до того, як до нас звернулися, щоб ми привезли їжу. Проблема після 24 лютого по всій Україні полягала в тому, що всі ці люди були абсолютно позбавлені можливості отримати соціальний догляд. Бо соціальні працівники також тікали від війни. І засуджувати їх за це не можна, тому що це їхнє життя, у них є родини, є діти… Однак ті, кого вони доглядали, залишилися безпомічними, без спеціалізованого догляду.
Я побачила, що ті, хто доглядає за людьми з інвалідністю, абсолютно не думають про себе. Якось я привезла катетери, ліки та їжу родині, в якій був хлопець із тяжкою формою інвалідності. Віддала їм усе, а потім запитала, чи не хочуть вони собі взяти апельсини. І вони кажуть, що Артем таке не їсть. Я перепитала, чи не хочуть вони взяти ті апельсини собі. І батько дивиться на мене великими очима, бо він у шоці від того, йому щось можна взяти, і що він про себе також має думати, що і у нього є свої потреби. Я в таких випадках дуже часто бачила людей, які недоїдають, але кажуть, що “мені багато не треба, може ще комусь знадобиться” або “я візьму тільки одну пачечку масла, більше не буду брати, бо буду ощадливо користуватися, краще ще комусь дайте” чи щось подібне. А батько цього Артема сказав: “Я апельсинів не їв із 2014 року” (!) І ти розумієш, що весь цей час ця людина піклується лише про свого сина, максимально його забезпечує, дбає харчування, яке йому потрібне (спеціалізоване й дороге). Тому ми намагалися допомагати не лише людям із інвалідністю, а й їхнім родинам.
Були моменти, коли потрібно було транспортувати людей. Брати на себе це транспортування буквально фізично. Наприклад, десь на сьомий-восьмий день війни звернулась родина. В чоловіка було запалення головного мозку. І потрібно було транспортувати його в лікарню, щоб цей запальний процес не перетворився у незворотній. Швидка допомога не могла до них доїхати, а свого транспорту в людей не було. Крім того, щоб переїхати з одного берега на інший, потрібно було шість годин стояти в черзі на мосту. Чоловік був паралізований. І коли ми з подругою приїхали, то довелося переносити його на собі, бо не було кому допомогти. Ми його посадили і повезли в лікарню (а тоді на все місто працювала лише одна лікарня, яка приймала таких пацієнтів). Приїхали, я його знову на себе взяла і понесла, а в передпокої вже посадила на крісло колісне.
Толік. Це онкохворий пацієнт, у якого лопалися вени під час внутрішньовенної ін’єкції. І для того, щоб правильно робити уколи, мені потрібно було поставити йому катетер. Він уже, на жаль, помер. Але тоді йому дуже потрібні були крапельниці після терапії, тому я скрізь шукала катетери. І от 1 березня приїхала в одну лікарню, де мені пообіцяли дати п’ять катетерів. Поки йшла туди, росіяни випустили три ракети в телевежу. А це якраз поруч із тією лікарнею. І єдине, що я думала в цей момент — давайте вже після того, як я поставлю Толіку крапельницю, а тоді хай буде, що буде. Тобто в тебе перша думка не про те, що ти боїшся загинути, а про те, щоб допомогти.
Такого поняття, як час на себе, просто не існувало. У якийсь момент я зрозуміла, що у мене дуже сильно посивіло волосся, і потрібно сходити до перукаря. І цей похід був для мене як оаза якась (сміється). Це був один єдиний момент, коли ти думаєш, що потрібно подбати про себе. Бо за тією кількістю страждань і проблем, які були навколо, про свої потреби якось немає часу думати. Єдине, що мені дуже сильно стало в пригоді, — ліки, які я купила заздалегідь. Ніхто не знав, що буде і в яких масштабах. А я маю певні системні захворювання, і тому закупила достатньо ліків для себе ще до повномасштабного вторгнення. Це мені суттєво допомогло подбати про себе, про власне здоров’я.
Вікторія Кобиляцька
