Ліна Костенко – жінка, яка вміє казати «ні»

У минулому суспільство вигадало сотні способів позбавити жінок їхніх прав. Талановиті, сильні, яскраві залишали свій слід в історії, але скільки труднощів їм доводилось долати. Ми хочемо, щоб нерівність в усіх її проявах канула в Лєту, а пам’ять про видатних українок жила.

Сьогодні написати про Ліну Костенко бодай один свіжий рядок надзвичайно важко. Вона – надто великий для нашої літератури корабель, у фарватері якого назавжди залишилися численні послідовники, продовжувачі, епігони.  Вона – ідеальна шкала, початок виміру, еталон, на який рівнялося не одне покоління письменників (і письменниць). Попри її непростий характер. Попри її ядучий сарказм. Попри її впертий ґонор. Ліну Костенко можна критикувати. Її можна звинувачувати. Їй можна навіть не вірити. Тільки заперечити її вже ні в кого не вийде. Надто багато дрібніших риб навіки зосталися в її фарватері – просто тому, що не мали сили з нього вийти.

«Політичної біжутерії не ношу»

У її характері є одна цінна риса. Опинись вона в кожному з нас, хтозна якою ми були б нацією. Ліна Костенко нічого не приймає за замовчуванням і легко відмовляється від того, що вважає для себе неправильним. Спробуйте погуглити «Ліна Костенко відмовилась…» і побачите самі. Вона відмовляється легко і твердо: від авторства кіносценарію «Перевірте свої годинники», надто вже, на її думку, переписаного чужою рукою; від премії «Золотий письменник України» – не пояснивши нічого жодним словом; ба навіть від звання Героя України – усім уже відома та історія з Ющенком, а фраза «Політичної біжутерії не ношу» давно стала мало не афоризмом. Можна в цьому вбачати, звісно ж, позерство, підозрювати добре продуману й награну стратегію про «збоку й усю в білому», але – навряд чи… Тут якраз усе просто – моральний закон усередині нас такий же реальний, як і зоряне небо над нами. Її позиція настільки прозора й непохитна, що хай позаздрять майже всі чоловіки.

Ліна Костенко та чоловіки

Про чоловіків Ліни Костенко відомо не так багато – а це якраз дуже свідчить на її користь. Перший шлюб – з Єжи-Яном Пахльовським (батьком письменниці Оксани Пахльовської) протривав недовго, не зійшлись характерами. Далі в неї були стосунки з Аркадієм Добровольським, письменником і перекладачем, після його відсидки в сталінських таборах. Їй тоді було 28. Йому 48. Знову не склалося. Чому? Про це знають хіба дуже втаємничені, які, найімовірніше, нічого не розкажуть. І це ще одна шляхетна риска до її портрету – Ліна Костенко не кожного впустить у своє життя. Шлюб із Василем Цвіркуновим, директором кіностудії імені Довженка, протривав 25 років, аж до його смерті. Судячи з численних присвят, там і справді була любов. Оце й майже всі історії. Завважте, що жодної – відверто амурної.

Любителям полунички в біографії Ліни Костенко поживитися буде нічим. Щоправда, у літературних колах уже не одне десятиліття блукає історія про таємну любов Ліни Костенко й іншого українського класика ХХ століття – Василя Симоненка. Подейкують, що Симоненко мрійно називав її Косталіною: «Мене нагородила посмішкою Косталіна». От, власне, й усе, що вдалося винести з біографії та ще з пліток – таких же сумнівних, як і поодиноких. Ну хіба ще сказати, що Дмитро Павличко не так давно зізнався, що досі береже коробку сірників, куплених кілька десятиліть тому, аби прикурити їй цигарку. Павличко каже, що в молодості «Ліна Костенко була екстравагантною й курила». Ну ще один милий штришок – без жодних претензій на широкі узагальнення.

Ліна Костенко та її ставлення до фемінізму

Широких узагальнень краще шукати в її творах, в її жіночих образах. Починаючи з Папуші («Циганська муза»), а закінчуючи, звісно, Марусею Чурай («Маруся Чурай»). Та хтозна, може й увесь її творчий шлях – не що інше, як спроба протиставити сильний жіночий талант виразно патріархальному суспільству (Хіба не було воно в нас патріархальним у ХХ столітті? Хіба воно не патріархальне зараз?). Власне, обидві героїні намагаються творити свої моделі духовності, але врешті-решт падають жертвами патріархату, бо ж «…це щось для дівки, синку, височенько…».

Попри це, постать Ліни Костенко – культова для українців. Передусім завдяки свіжому, прямому, не дуже жіночому в тривіальному сенсі слова, погляду на історію. Сказати б, інтелігентному погляду, адже образ великого поета у свідомості українців до ери Ліни Костенко був здебільшого рустикальним – він мовою селян писав про долю селян. Ліна Костенко позначила цю тему принципово новими художніми засобами. Вона змогла справити враження на інтелігенцію, при цьому не виявляючи відвертої зверхності (чим часто грішили культові російські поети), не чванячись і не вивищуючись над читачем. Хоч і без жодної запопадливості чи загравання. До того ж, її прямота і стійкість, її незламність не могли не викликати щирого захвату в представників нації, десятиліттями топтаної тоталітарною системою. Вона ніби й не займалась у житті дрібницями, а тільки виконувала якусь дуже високу місію – ось тому всі спроби підійти до неї на небезпечно близьку відстань апріорі приречені на крах.

Сама Ліна Костенко якось зізнавалась, що не любить феміністок:  «Я не люблю феміністок. Жінки, налаштовані супроти чоловічої статі, це неприродно. З іншого боку, цивілізація ж таки чоловіча. Вона ж таки справді стоїть на агресії і владі, на силі, часто тупій і брутальній. Я так розумію, що цим жінкам допекли пріоритети чоловічої цивілізації. От вони й шукають вихід» («Записки українського самашедшего»).

Може, саме тому її постать усе життя не дає спокою відвертій феміністці Оксані Забужко. Висловлювання – від зневажливо-цинічних до відверто агресивних: «Кому б же то повернувся язик бодай подумки назвати Лесю Українку «молодицею», «бабою» чи навіть «тіткою»?! А от Марка Вовчка чи Ліну Костенко – скільки завгодно!» Або « Від Ліни Костенко я навчилася, як не можна поводитися з людьми». Забужко згадує про Ліну Василівну так часто й так палко, що мимоволі закрадаються підозри чи то в потаємній любові, чи то в потаєному учнівстві. В усякому разі така пильна увага – невипадкова.

Може, тому, що біографію Ліни Костенко важко буде назвати рядовою. Надто багато в ній викликів, патріархальному суспільству – зокрема. Це й творча еміграція десятиліттями. Це й участь у судових засіданнях проти дисидентів. Це й регулярні поїздки в Чорнобильську зону – у такому віці, що… проте, не будемо про вік.

От якби Ліна Костенко таки видала жіночу версію свого скандального роману «Записки українського самашедшего», яку вона, за словами Дмитра Дроздовського, вже написала, це був би ще один привід для розмови. І, звісно ж, для пліток. І для скандалів. І для пересудів. Так завжди відбувається, коли корабель надто великий, а фарватер – надто широкий. Наостанок залишається хіба що висловити не сподівання, а цілковиту впевненість: корабель на ім’я Ліна Костенко вже навряд чи хтось потопить. А ті, хто вмерли в його фарватері, – тим більше.

Сергій Осока