Леся Українка народилася 25 лютого 1871 року. Про особистостей її масштабу писати вкрай складно, адже по-перше — все вже писано-переписано, а по-друге — в українській культурній традиції образ Лесі такий іконізований, що майже неможливо розгледіти в урочистому портреті, обрамленому вишитим рушником, живу людину. Проте спробуємо.
Непрості стосунки з матір’ю
Олена Пчілка, Лесина мати, — мабуть, одна з найсильніших жінок в історії української літератури. Смілива, тверда, національно свідома, часом злоязика (називала Марка Вовчка проклятою кацапкою), послідовна й безкомпромісна. Маленька Лариса Косач навчалася вдома, адже мати не хотіла пускати дітей у школу з російською мовою викладання. За деякими відомостями, навіть псевдонім Леся Українка доньці присвоїла мати. Рвійне, м’яке, десь трохи навіть наївне «Леся» дуже пасувало дитині, але залишилося назавжди. Материн авторитет, часом гнітючий, письменниця відчувала все життя.
Любила варити варення й грати в «хлопчачі» ігри
Інтелігентські забаганки й панські витребеньки — усе це не про родину Косачів. Олена Пчілка постійно прививала дітям любов до свого народу, до його звичаїв і повсякдення. Із їхнього обійстя лунали українські народні пісні, чулася жива мова. Замісити тісто й напекти хліба — хтозна, чи вміли це Лесині однолітки, панночки з довколишніх маєтків. Навряд чи. А Леся й хліб пекла, і варення вміла зварити. У дитинстві полюбляла грати у «хлопчачі» ігри й ходити пішки. А плавала наввипередки так прудко, що мало хто міг її наздогнати.
Знала одинадцять мов
Освіту в родині Косачів ніколи не пускали на самоплив. Про це постійно дбали батьки та запрошені вчителі. А в Лесі виявився ще й природний хист. За життя вона оволоділа, хай і в різній мірі, але аж одинадцятьма мовами: латина, грецька, німецька, французька, італійська, англійська, польська, болгарська, грузинська, іспанська, шведська, а також, звичайно, українська й російська. Її перекладацький доробок — чималенький. Окрім творів художньої літератури, Леся Українка перекладала наукові та філософські. Ці переклади неабияк сприяли виробленню наукового стилю в українській мові, а ідеї, висловлені іноземними мислителями, ставали набутком мислячих українців.
У дев’ятнадцять років написала підручник
Саме так, справжнісінький підручник — зі Стародавньої історії східних народів. Для сестри, аби їй легше було вчитися. Підручник, звичайно ж, одразу не був виданий, а пізніше Леся Українка схотіла вдосконалити його й повернулася до роботи аж через двадцять років. Щоправда, друком книжка вийшла вже після смерті авторки.
Поєднувала в собі непоєднувані типи темпераменту
Леся Українка, судячи з усього, мала непростий характер. Хвороба його ускладнювала ще дужче. Своїй близькій подрузі Ользі Кобилянській вона, проте, якось зізналася, що вважає себе в житті більшою оптимісткою, аніж у літературі. Казала, що їй набагато краще пишеться, коли на душі йде дощ. Шкодувала, що йде він не щодня.
Дослідник психології Лесі Українки Сергій Михида пише: «Мемуари дають підставу говорити про наявність у психоструктурі письменниці рис, як мінімум, двох типів: холеричного й меланхолійного. Які, натомість, належать до полярних: екстравертного й інтровертного. Ситуація для психології — нестандартна».
Поважала, але не любила
Свого чоловіка Климента Квітку Леся Українка, безумовно, поважала, але не любила. Єдине кохання її життя — Сергій Мержинський. Саме йому Леся присвятила знаменитий лист під назвою «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами». Сергій не прийняв кохання. Вважав, що між ними можливі тільки дружні стосунки. Увесь безмір почуттів до коханого письменниця відкрила у своїй поемі «Одержима». Помер Мержинський дуже рано. Перед смертю просив Лесю турбуватися про свою дружину.
Завжди була засмагла
Сучасники свідчать, що завдяки довгим сукням Леся Українка здавалася доволі високою. Однак насправді такою не була. Середній зріст, дуже худа. Сама про себе писала: «…мене дражнять «невесомою», «эфирною» та spirituelle dans tous les sens. Я сама не почуваю від сього ніякої невигоди, а лікар скандалізований, що людина мого віку і зросту важить всього 47 kilogr.»
Завжди була засмагла — тоді вже набувала популярності методика лікування туберкульозу ультрафіолетом. Мала на даху солярій із піском. За свідченням Климента Квітки, до дзеркала Леся підходила нечасто — рівно стільки, щоб мати акуратний і ошатний вигляд. Любила строгі й стримані сукні без особливих воланів і рюш. Ходити по крамницях не любила — давалася взнаки хвороба. Іноді сама собі шила гарний одяг.
Виборювала право жінки говорити
Усе життя боролася — з материним авторитаризмом, із хворобою, з українською літературною традицією — на той час ще доволі провінційною. Однією з перших почала говорити від імені звичайної жінки, яка виборює власне право голосу. У драмі Лесі Українки «Касандра» якраз і йдеться про це право — мати власний голос.
Читайте також: Спитай у Лесі: ворожіння на поезії Лесі Українки
Радянські літературознавці пойменували Лесю «співачкою досвітніх вогнів», революціонеркою. Зробили з неї залізну леді, по суті чоловіка, який не мав дуже відрізнятися від інших чоловіків — творців революції. Хоч усе її життя — це боротьба за жіноче самоствердження, що сьогодні цілком улягало б ідеям фемінізму: мати право на самореалізацію, творити історію, мати в ній гідне місце.
Руйнувала стереотипи тогочасного театру
Тоді здебільшого ставили п’єси на сільську тематику — колоритні й подекуди кумедні герої в національному вбранні жартували, лаялися, танцювали та співали. А Леся Українка взяла та й написала психологічну драму з життя інтелігентів «Блакитна троянда». Головна героїня драми Любов Гощинська — справжня інтелігентка, «панна». В інтер’єр її помешкання авторка додала «щось moderne». Персонажі ведуть розмови про музику, про живопис, про символістів, міркують про «ненормальну любов» і «нормальне щастя» — на тлі лубкових Омельків і Солох це була справжнісінька сенсація, ба навіть революція.
Її труну несли на плечах жінки
Померла Леся Українка на Кавказі. Коли вагон із її тілом прибув на вокзал Києва, туди відразу зайшли поліцейські. Вони ж наглядали й за церемонією поховання великої письменниці. Коли процесія підійшла до Байкового кладовища, поліція утворила кордон і пропускала до труни тільки найближчих. Із усіх вінків зрізали стрічки — щоб не лишилося жодного слова, жодного знаку. Після того, як священник сказав останні слова, близько тисячі людей таки пробралися до труни й почали співати «Вічну пам’ять». Поліція нічого не могла зробити. А труну до могили несли на плечах жінки — це добре видно на фото. Кажуть, що є така давня українська традиція — видатних жінок несуть в останню путь їхні посестри.
Сергій Осока
