Жінка в темній чадрі чи принаймні в хустці, видана заміж у 15 років, виходить на вулицю в супроводі родича, а вдома – цілковито підкоряється чоловікові. Так ми часто уявляємо становище жінок на Близькому Сході. Проте є виняток із правил. Це курдський жіночий рух.
У Східній Туреччині він об’єднаний під парасолькою Конгресу вільних жінок. Айше Ґьоккан, відповідальна за міжнародні зв’язки Конгресу, розповіла «Повазі» про політизацію курдських жінок, як вплинути на патріархальний світогляд чоловіків і що вдалося зробити, аби жінки були більше присутні в публічній сфері навіть у релігійному й доволі консервативному курдському суспільстві.
На святкування Невруза — прапор DBP і жіночого руху
Я маю знати дві речі, перш ніж починати писати про курдський жіночий рух, застерігає Айше Ґьоккан.
«Туреччина намагається ізолювати нас від світу», – це перше. Друге: «Курдський жіночий рух не виник як відповідь ісламістській загрозі в Сирії. Йому щонайменше 40 років». Якщо знаю перше, то зрозумію, чому світові медіа часто називають їх терористками, повторюючи те, що пишуть проурядові турецькі ресурси. Якщо знаю друге, не припущуся помилок, жертвами яких стають західні журналісти. Вони показують курдських жінок із автоматами так, ніби курдський опір виник учора, а тримати автомат – їхня заповітна мрія.
Третя базова річ мені вже відома. «Без звільнення жінок суспільство не може бути вільним», – ці слова лідера Робітничої партії Курдистану Абдулли Оджалана є гаслом і всього курдського руху, і його жіночого крила.
Партизанки – рольова модель
Назва Конгресу вільних жінок на курманджі, поширеному в Туреччині діалекті курдської, – Kongreya Jinên Azad. Неважко здогадатися, що jinen (читати – «жінен») означає жінки. Далі називатиму цю організацію так, як її знають у Туреччині – KJA.
На вигляд Айше близько 40 років, вона має хвилясте темне волосся до плечей із сивими пасмами. Сивину вона не зафарбовує – тут узагалі найчастіше бачиш жінок, які виглядають природно. Здається, у них є важливіші справи, ніж дбати про відповідність канонам краси. Членкині руху, журналістки, активістки – часті гості в турецькій в’язниці, та й роботи є багато. Утім, про одну деталь Айше не забуває – фіолетовий шарф кольору жіночого руху.
Айше теж знає, яка вона – турецька тюрма. Наприклад, її ув’язнювали за використання курдської мови в передвиборчій кампанії. У 2013 році Айше була мером невеликого прикордонного міста Нусайбін. Тоді вже тривала війна в Сирії, і Туреччина мала намір збудувати стіну на кордоні між сирійським містом Камишли та Нусайбіном. Протестуючи проти цього плану, жінка голодувала під палючим сонцем. Стіну таки не збудували.
Певно, багато цікавого зі своєї біографії Айше могла б розказати. Утім, коли запитую про її особисту історію приєднання до руху, пояснює, що ця історія не важлива. «Історія курдського руху сповнена жертвами. Багато жінок були вбиті, ув’язнені, піддані тортурам. І зараз сотні наших друзів та подруг у в’язниці. Це постійна боротьба, у якій люди, особливо жінки, дорого платять».
Тому Айше краще говоритиме про них. Наприклад, про Сакіне Джансиз, убиту в Парижі 2013 року. Одна з засновниць Робітничої партії Курдистану, що має статус терористичної організації в Туреччині, Сакіне провела багато років у в’язниці. Її історія – із тих напівлегендарних оповідей, що обростають домислами та міфами. Або історія про трьох політичних активісток, застрелених турецькими силами безпеки в січні 2015 року – жінки отримали 19 куль на трьох.
Коли жінки виявляють спротив у цивільному житті чи приєднуються до бойових загонів Робітничої партії Курдистану й ідуть у партизани, як тут кажуть, «ґерилья», їхні історії стають широко відомими в суспільстві, заохочують до боротьби інших жінок, пояснює Айше. Адже це не ефемерні жінки з телевізора, а подруги чи родички. Тож зовсім не складно стати частиною жіночого руху, якщо ти народилася в цій частині світу. Попри всі процеси емансипації, що відбуваються в курдському суспільстві під впливом ідеї курдського визвольного руху, тут ще багато консервативних сімей.
Хоча, стверджує Айше, на сході Туреччини рівень домашнього насильства не зростає. Активізується тільки насильство держави. У Західній Туреччині, за даними KJA, навпаки, зростає домашнє насилля.
Насилля держави на курдському сході – річ звична з дитинства. Що старша людина, то більшого насилля вона зазнала в дитячі роки, адже, попри все, поволі Туреччина йшла до демократизації у стосунках із курдами.
«Дитиною ти не знаєш турецької, твоя рідна мова – курдська. І ось ти йдеш до школи, де вчитель б’є тебе щодня за кожне вимовлене курдською слово. Щось настільки природне для тебе, як рідна мова, сприймається як злочин. Ти виростаєш із досвідом цього насильства».
Тисячі жінок, продовжує Айше, приєдналися до «ґерилья» і досі йдуть у гори. Рух дає інструменти, аби зрозуміти, що відбувається з ними в суспільстві, ширше – з курдським народом. А головне, дає зрозуміти, що це не їхня персональна проблема. Це система, проте це не замкнене коло. З нього є вихід.
Жінки тримають прапори жіночого руху на святкування Невруза
Жіноча самоорганізація
Вихід пропонують жіночі організації, об’єднані під парасолькою KJA. Вона офіційно існує з 2015 року і є спадкоємицею численних жіночих організацій, що діяли в Туреччині з 90-х. Попередниці KJA – Демократичний рух вільних жінок (DÖKH), організації родин загиблих та зниклих, як-от Saturday Mothers, Peace Mothers. За словами Айше, «як відповідь на кожну атаку держави жінки формували нову інституцію і ставали міцнішими».
Усі свої аргументи, застерігає Айше, жіночий рух розвинув під час війни з державою, а не до чи після. Це важливо, аби зрозуміти їх. Айше вважає, що самоорганізація жінок у цьому регіоні тісно пов’язана з самоорганізацією жінок-партизанок: «Спершу жінки автономно організувалися в горах, а згодом за цим зразком – і в легальній сфері. Адже патріархальність і домінування чоловіків існують також у середовищі “ґерилья”. Усі ці роки в цивільній сфері на різних майданчиках жінки брали участь у боротьбі. Коли їхні родичі були ув’язнені, саме жінки чекали перед в’язницею. Багато жінок у таких ситуаціях виявлялися сильнішими за чоловіків і могли опиратися державі».
Ось що робить KJA для того, щоб ідеї жіночої емансипації проникли в кожну родину.
Перш за все жінки мають самоорганізуватися. Нині курдський визвольний рух прийняв ідеологію так званого «демократичного конфедералізму», яку розробив у в’язниці лідер Робітничої партії Курдистану Абдулла Оджалан. Екологічне егалітарне суспільство, що саме собою керує в демократичній Туреччині, – так коротко можна описати цю ідеологію.
Тому курдський рух заохочує громадян формувати систему народних зборів або асамблей (meclisa gel): від мінімальної одиниці – комуни, зборів вулиць, кварталів, районів міста до найвищого – Конгресу демократичного суспільства. Щоправда, у Турецькому Курдистані спроби впровадити цю паралельну державі систему прямої демократії наштовхуються на арешти активістів і активісток, політикинь та політиків. Лише за два тижні в серпні, коли окремі муніципалітети проголосили самоуправління на цих принципах, заарештували тисячу людей. Ця декларація самоуправління стала наслідком неприйняття владою результатів парламентських виборів, на яких прокурдська партія HDP набрала історичний рекорд – 13 % голосів. У Сирійському Курдистані, який називають Рожавою, цьому процесові заважає тільки війна. Але на звільнених від «ІД» територіях саме таку систему радикальної демократії курди намагаються побудувати й уже досягли певних успіхів.
Мені не довелося побувати в Рожаві, але з дописів блогерів та журналістів, які там побували, видно, що сирійським курдам справді щось удається.
Ці народні збори – головний інструмент активізації жінок і канал комунікації. Наприклад, якщо ви знаєте про збори й відвідуєте їх (а чому б і ні, якщо це звичайні сходини сусідок?), то дізнаєтеся й про освітні програми, які мають на меті змінити структуру родини на більш демократичну. В освітніх програмах, окрім теоретичної частини, є практична. Так звані кола підвищення свідомості. Наприклад, у гендерно змішаній групі жінка може запитати чоловіка про певну ситуацію та показати, як у ній виявляється патріархальність:
«Ми прагнемо показати чоловікам, що означає маскулінне домінування в їхньому досвіді. Бо деколи вони обізнані, а часом – ні. І дуже часто займають оборонну позицію. Ми хочемо, аби кожен чоловік пройшов через цю саморефлексію».
А напередодні 8 березня активістки жіночого руху стукають у кожні двері й запрошують жінок на демонстрацію. Так, 8 березня тут – не день парфумів і квітів. Перша-ліпша студентка скаже вам, що це день, коли жінки говорять про свою роль у суспільстві.
Плакат до 8 березня
Поділити крісло
Для політичних партій та різних типів організації KJA створила інструкції, як досягти гендерної рівності. Якщо організації є частиною курдського руху, вони мусять дотримуватися цих порад.
В інструкціях є пункти проти економічного та фізичного насильства, проти перешкоджання дівчаткам відвідувати школу, проти полігамії, дитячого одруження. «Ми ідентифікували все це як насилля і як явища, що мають бути покарані», – пояснює Айше.
Найпомітнішим, певно, є рішення про те, що кожна організація повинна мати двох співголів – чоловіка й жінку. Якщо ви подивитеся на очільників курдських політичних партій (регіональної Партії демократичних регіонів DBP чи загальнонаціональної прокурдської Партії демократії народів HDP, яка, до речі, включає в себе й ЛГБТ-рух), мерів міст, то побачите, що скрізь керівництво поділяють чоловік та жінка.
KJA досягла того, щоб норма про співголовування була закріплена в турецькому законодавстві. Щоправда, там не зазначено, що це мають бути представники двох статей, але курдський рух має на увазі саме таку систему. Також у кожній організації має бути щонайменше 40% представників однієї статі, тобто – жінок. Айше визнає, що все це непросто й жінки ризикують, коли намагаються впровадити ці норми, адже чоловіки не хочуть утрачати владу й часто зовсім не задоволені такими пропозиціями.
Але Айше підсумовує оптимістично:
«Ми віримо, що перетворення суспільства можливе за керівництва жінок».
Авторка: Анна Цир
