Кількість справ щодо домашнього насильства в Україні, за даними Офісу генпрокурора, зросла на 80%, порівнюючи з 2023 роком. За 9 місяців цього року одна з національних гарячих ліній зафіксувала вже 33 тисячі звернень.
Чи означає рекордна кількість звернень, що насильства більшає? Чи просто жертви відчули більше довіри до правоохоронців? З якими запитами постраждалі звертаються найчастіше? Чому зґвалтування у шлюбі не вважають насильством?
Про це та інше hromadske поговорило з президенткою однієї з провідних неурядових організацій у сфері захисту прав жінок і дітей «Ла Страда — Україна» Катериною Черепахою.
Катерино, чи бачите ви підтвердження статистики Офісу генпрокурора, що цей рік за кількістю випадків домашнього насильства перевершив попередні? Як часто звертаються, зокрема, на вашу гарячу лінію?
Ті числа, які озвучує Офіс генпрокурора, — це насамперед кримінальні провадження. Але можна сказати, що це зокрема й показники, які свідчать і про покращення ідентифікації та реагування.
Числа можуть відрізнятися з року в рік. Але вони насправді високі. І в мирні, і в «ковідні» часи, і в умовах війни актуальність проблеми домашнього насильства не зникає і не зменшується.
Кількість звернень впала хіба що в перші місяці повномасштабного вторгнення. Але і домашнє, і гендерно зумовлене, і насильство щодо жінок нікуди не зникало. Воно продовжувалось і в бомбосховищах, і, безумовно, на окупованій території (хоча доступу до такої інформації майже немає).
Торік на нашу цілодобову гарячу лінію ми отримали майже 40 тисяч звернень. 91% — і це сумна стабільність — це саме питання домашнього насильства. За 9 місяців цього року надійшло вже майже 33 тисячі звернень, здебільшого від жінок.
Коли числа залишаються такими високими, попри те, що мільйони жінок із дітьми виїхали, — це означає, що це дійсно та проблема, яка потребує уваги й реагування.
Ми спостерігаємо збільшення кількості випадків домашнього насильства
Ви казали про покращення ідентифікації — маєте на увазі, що збільшилася не так кількість самих випадків, як просто постраждалі вже менше мовчать і частіше звертаються до відповідних служб?
Насправді — і те, і те. З одного боку, справді є і більше служб, і більше інформування, що домашнє насильство — це не окей, і треба звертатися по допомогу, не боятися, не замовчувати. Але з іншого боку, ми об’єктивно спостерігаємо і збільшення кількості домашнього насильства. Зокрема, зростає кількість таких звернень у родинах військовослужбовців або ветеранів.
Хоча частина все одно замовчується. Бо часто спрацьовує думка: «Як я можу звертатися щодо нього, він же захищає…» Або, навпаки, жінці кажуть: «Як тобі не соромно: він там тебе захищає, а ти жалієшся». Факторів багато.
Тобто можна сказати, що на сплеск домашнього насильства впливає війна, зокрема через ПТСР?
І ПТСР, і взагалі травматичний досвід. Окрім того, безумовно, стало складніше забезпечити реагування.
Якщо ми говоримо, наприклад, про прифронтові території, ця проблема там наразі не в пріоритеті. Коли жінки звертаються, можуть почути у відповідь типу: «Ви що не бачите, що в країні війна? Розберіться там зі своїми проблемами».
Багато сервісів, служб та притулків або пошкоджені, або були змушені виїхати. З іншого боку — регіони, які приймають велику кількість внутрішньо переміщених осіб, не розраховані на таку кількість запитів, зокрема щодо домашнього насильства. Та кількість притулків узагалі не покриває потребу, яка є.
Найбільше звернень постраждалих від психологічного насильства
Чи можна сказати, щодо якого виду насильства звертаються найчастіше: фізичного, психологічного, сексуального, економічного?
На першому місці за кількістю звернень — психологічне насильство. Психологічне насильство фактично майже в кожній ситуації так чи так присутнє. На другому місці — фізичне. Хоча насправді різниця між ними не показова, там незначний відсоток.
Набагато менше звернень щодо економічного насильства. І найменший відсоток — стосовно сексуального насильства. Але тут треба сказати, що це насправді не тому, що воно рідко трапляється. А тому, що про нього не так легко сказати. Це дуже сенситивна тема. А про сексуальне насильство як форму домашнього насильства — йдеться ще менше.
Зґвалтування у шлюбі багато хто взагалі не ідентифікує: «Ну як же, це ж подружній обов’язок», і оце от усе. Але насправді, навіть якщо є штамп у паспорті, — це таке саме сексуальне насильство.
Чи зверталися до вас щодо сексуального насильства в окупації?
Щодо сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК) — так, зверталися. Це насправді дуже серйозна проблема. І на гарячу лінію ми отримували звернення, і надавали й надаємо допомогу постраждалим. Зверталися і самі постраждалі, і свідки, і є перенаправлення від інших організацій.
Щодо СНПК, знову-таки,дуже часто думають, що це тільки зґвалтування. Мовляв, якщо відбулося щось, що не було статевим актом (без проникнення), то це нібито не сексуальне насильство. Насправді примусове оголення, торкання, сексуалізовані тортури — це все теж охоплює сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом.
Ми, наприклад, створили чатбот — де є не лише інформація про те, що таке СНПК, а також можливість з’єднатися з гарячою лінією, отримати консультацію або повідомити про такий факт через електронну форму. І це можна зробити анонімно. У разі згоди — ця інформація може бути передана до правоохоронних органів. Бо багато хто боїться звернутися туди одразу напряму.
Читайте також: Сексуальне насильство, пов’язане з війною: 80% допомоги постраждалим надають громадські організації
Далеко не всі прояви фізичного насильства легко ідентифікуються
Я як жертва психологічного насильства знаю, як довго і важко його ідентифікувати. Тому насправді здивована, що на першому місці звернень — саме психологічне насильство, а не, наприклад, фізичне. Я гадала, що звертаються вже у крайніх випадках.
В переважній більшості так і є. Тобто не сьогодні він крикнув, наприклад, разово типу «Ти дурепа», і людина нам телефонує. А справді звертаються, коли це вже триває довгий час: місяцями, роками. І, на жаль, у нас є випадки, коли це триває фактично десятиріччями. Але з тих чи тих причин людина може залишатися у стосунках.
І це те, про що я говорила: зазвичай це все одно поєднується. Бо якщо, наприклад, є фізичне насильство, психологічне теж там буде. Тому що в будь-якому разі людина буде налякана, її можуть лякати застосуванням фізичного насильства. А це достатньо серйозний психологічний вплив.
Розкажіть для тих, хто, можливо, не ідентифікує: як проявляється, наприклад, те саме психологічне або економічне насильство? Бо з фізичним усе ж зрозуміліше.
Я скажу, що навіть далеко не всі прояви фізичного насильства легко ідентифікуються. Наприклад, якісь ляпаси або штовхання, або смикання за волосся — ну навряд чи, якщо ми запитаємо пересічну людину на вулиці, вона скаже, що це фізичне насильство. Але це все складники.
Наприклад, серйозним індикатором насильства вважається (зокрема, за міжнародними стандартами), коли беруть за горло. Це може не означати удушення, а таке, знаєте, залякування разом із психологічним тиском. Вважається, що якщо кривдник дозволяє собі таке робити, то це дуже серйозний ризик того, що може дійти навіть до летального випадку.
Економічне насильство теж далеко не завжди ідентифікується. Це, наприклад, обмеження доступу до користування майном, ресурсами, коштами, нерухомістю. Це фактично заборона працювати, що досить часто подається навпаки як такий прояв турботи й любові, наприклад: «Я тебе всім забезпечу і тобі нічого не треба робити, тільки піклуйся про родину». Але насправді це дуже сильно мінімізує або забирає фінансову незалежність.
А за цей час обриваються професійні контакти, досвід роботи, втрачається підтримка, взагалі спілкування. І відбувається така ізоляція. І якщо відбувається якесь насильство або хоча б його ризик — фактично людина позбавлена власного джерела економічної незалежності. Це дуже серйозний фактор впливу.
Психологічне насильство — це приниження, знецінення, залякування як самої людини, так і, наприклад, найближчого оточення.
Це може бути один якийсь факт серйозного фізичного насильства — грубо кажучи, побити міг один раз. Але, наприклад, нагадувати: «Ти пам’ятаєш, що було тоді, коли ти не так стала / пізно прийшла / недосолила / переперчила тощо? От якщо ще щось таке буде — буде те саме». І це теж елемент залякування і психологічний тиск.
Це може бути тиск відібрати дітей, завдати якоїсь шкоди близьким, батькам. Навіть домашнім тваринам. Це частіше за все триває довго — тобі постійно кажуть: «Ти не така, ти нічого не значиш, нічого не варта», і воно отак крапає, крапає, крапає… Яка б не була стійка й стабільна психіка — це все буде впливати. Особливо якщо відбувається ізоляція і вже важко знайти, до кого звернутися по допомогу.
Найважче — коли не можеш допомогти
Чи є історії серед звернень за період повномасштабної війни, які вас зачепили найбільше (якщо, звісно, про них можна розповідати)?
Насправді кожна історія чіпляє. Тому що це життя кожної конкретної людини. Я думаю, що кожна з нас, у буквальному сенсі цього слова, стикалася з якимось таким досвідом чи щодо себе, чи щодо близької людини, або спостерігала це в найближчому оточенні.
Найважчими були ситуації, коли зверталися люди, які в той момент були в окупації. Бо ти реально нічого не можеш зробити.
Перше звернення щодо сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, у нас було з окупованої Херсонщини. І ти розумієш, що крім моральної, емоційної, психологічної підтримки та якихось таких базових речей, які можна було б порадити людині в такій ситуації, — немає нічого. Тому що туди не приїде поліція.
Найважче — коли не можеш допомогти. Або коли вже пізно. Такі випадки теж є. Коли людина звертається, звертається, звертається… І на якийсь раз нереагування, коли по 15 разів поліція не приїжджає, доходить до летальних випадків. Смерті постраждалої, або вже сама постраждала, захищаючись, може вбити кривдника.
Складні випадки, безумовно, які стосуються дітей.
Іще скажу, якщо ми говоримо про домашнє насильство — це ж про насильство між близькими людьми. Де колись могло бути кохання, почуття, якісь теплі стосунки. І тут не тільки чоловік і дружина, батьки і діти, а ще дяді, тьоті, бабусі, опікуни, усиновлювачі… Це невичерпний список. Насправді коло осіб, на яких розповсюджується дія закону про запобігання та протидію домашньому насильству, дуже широке.
Законодавство щодо протидії домашньому насильству в Україні досить розвинуте
Законодавство щодо протидії домашньому насильству в Україні посилили. Та, на вашу думку, чи реалізується воно належно в реальності?
Законодавство є, і воно направду хороше, в сенсі розвинуте, і часом може бути навіть прикладом для інших країн. Тобто на національному рівні є і розуміння проблематики, і включеність, і готовність. Але інше питання — як воно впроваджується на практиці. Із цим набагато складніше. Особливо коли йдеться про імплементацію на місцях, на рівнях громад.
Перша проблема — безумовно, це брак фахівців. Якщо говорити про представників різних служб на місцях — в умовах війни хтось переїхав, хтось виїхав, хтось приєднався до ЗСУ, хтось, на жаль, загинув… Потреби зростають, а ресурси вичерпуються.
Читайте також: Реагування на насильство: що треба знати про зміни в законодавстві
На місцях можуть узагалі не вважати проблему пріоритетом. Добре, коли активна громада і всі дотичні суб’єкти розуміють потребу. А не думки: «Що ви нам тут зі своїми цими проблемами… Тут у країні війна, а в нас немає дороги».
Наша організація працює з 1997 року, я особисто — з 1998 року. За цей весь період це звучало постійно: «Що ви тут зі своїми сімейними конфліктами, у нас є більш серйозні виклики. Все, що завгодно: то вибори, то економічна нестабільність».
Але ми ж не про конфлікти. Бо конфлікти — це взагалі частина спілкування. Вони можуть бути. Це насильство, яке вчиняється, і часто усвідомлено. Це про владу і контроль. Тобто кривдник або кривдниця розуміє, що він або вона робить. Часом це й через безкарність. Тому що вони не бачать якогось реального покарання.
Один із найбільш поширених заходів, які застосовуються, — це штрафи. Але об’єктивно це не є дієвим. І дуже часто це гроші з родини, із сімейного бюджету. Дуже часто фактично самі постраждалі сплачують штраф.
За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, у світі кожна третя жінка страждає від фізичного або сексуального насильства. Ці дані можна екстраполювати й на Україну?
Це світова статистика і тенденції. І Україна не є винятком. Це не тому, що Україна якась не така і в нас тут зовсім погано. Це є в країнах і з достатньо розвиненими системами й нормативною базою та іншими механізмами. Але, на жаль, ті ж гендерні стереотипи — на визначення пріоритету вони, безумовно, впливають.
Варто продумати: «Якщо я йду, то куди?»
Опишіть основні кроки для жертв домашнього насильства, які хочуть піти від кривдника.
Зважаючи, яка ситуація. Якщо вже така, що це крайні прояви й реальна небезпека або погрози — то, звичайно, людина, якщо зможе, то вона просто побіжить, у чому вона є.
Важливо знати, куди звертатися. Якщо тут і зараз є реальна небезпека — це 102. Відразу. Не треба ні думати, ні вишукувати щось.
Якщо ж просто проконсультуватися, отримати підтримку, виробити якийсь план та алгоритм дій, дізнатися про правничу допомогу тощо — є наша лінія 116 123, є державна 1547, є гаряча лінія контакт-центру безоплатної правової допомоги тощо.
Якщо є можливість підготуватися, важливо мати із собою документи: свої, дитячі, якісь документи на права власності тощо. Або ж знати, де вони є — бажано так, щоб кривдник не знав. В ідеалі — мати якусь фінансову подушку, вона теж буде помічною.
Варто продумати: «Якщо я йду, то куди?». Це може бути хтось з інших членів родини або знайомі. Якщо є ризик переслідування, може бути звернення до правоохоронних органів.
Можливо, дізнатися, які служби або сервіси є в цьому місці. Ті самі притулки, денні центри, мобільні бригади. Щоб мати їхній контакт.
Якщо є ще більше часу — і немає тут і зараз небезпеки або ризиків для життя і здоров’я — можливо, тоді в більш спокійному режимі підійти й проконсультуватися, наприклад, у юриста щодо розділу майна, аліментів, зібрання доказів тощо. Це можуть бути скрини листувань, смски, якісь голосові записи, це можуть бути колеги, рідні, сусіди, які готові бути свідками. Це все може бути важливим у суді — чи при поділі майна, чи при встановленні обмежувального припису.
Терміновий заборонний припис (заборону наближатися) може видавати й поліція. Якщо ви викликали поліцію на факт домашнього насильства, кривдник має залишити квартиру тут і зараз.
В контексті такої сумної статистики хочеться наостанок почути від вас пораду українським жінкам.
Це буде універсальна порада загалом усім жінкам. Дуже важливо мати незалежність у всіх сенсах цього слова: і економічну, і особистісну. Це про те, що ви самі собою є цінними. Це про розвінчання всіх стереотипів, які передаються з покоління в покоління: «Б’є, значить любить?», «Цінна, лиш якщо вийдеш заміж?», «Куди ти підеш?» та «Всі так живуть?».
Ні. Я сама собою ціна. Я не хочу, щоб зі мною так поводилися. І я не буду терпіти, щоб зі мною так поводилися.
Контакти для звернень:
- Урядова гаряча лінія з протидії торгівлі людьми, запобігання та протидії домашньому насильству та насильству стосовно дітей: 1547 — цілодобово.
- Гаряча лінія громадської організації «Ла Страда — Україна»: 116 123 (з мобільних) або 0 800 500 335 (зі стаціонарних) — цілодобово.
- Всеукраїнський колцентр «ВАРТОЖИТИ»: 5522 — будні з 11:00 до 19:00.
Оксана Іваницька для hromadske
Фото на головній — DIVOCHE.MEDIA
