У минулому суспільство вигадало сотні способів позбавити жінок їхніх прав. Талановиті, сильні, яскраві залишали свій слід в історії, але скільки труднощів їм доводилось долати. Ми хочемо, щоб нерівність в усіх її проявах канула в Лєту, а пам’ять про видатних українок жила.Чи знала Серафіна Луї з Санлісу, та Серафіна, що робила фарби з трави, листя й грязюки, жила в крихітній кімнатці, а померла в богадільні, здобувши світову славу, що комусь могло бути гірше, ніж їй? Навряд чи. Вона ж тільки вдень працювала служницею, а вечором і ніччю володіла безроздільно. І мала своє житло – вже неабияку розкіш. Катерині Білокур, яку Пабло Пікассо свого часу порівняв із Серафіною, за життя вдалося надбати куди менше особистого простору – комірчину в кілька квадратних метрів. Зате то була тільки її майстерня. Зате туди без дозволу художниці не міг зайти ніхто. Навіть батько з матір’ю. Навіть брат, його жінка й діти. А це вже, повірте, великий здобуток, це воістину маніфест свободи, якщо згадати, що Катерині Білокур випало жити в українському селі в один з найстрашніших періодів історії СРСР.
Катерина Білокур
По всіх околицях Європи переможною ходою йшов фемінізм
Народжена прямісінько на зламі століть у курній сільській хаті, всесвітньо відома художниця-наївістка Катря Білокур теж навряд чи усвідомлювала, що її ХХ століття позначене грандіозним цивілізаційним проривом – для жінок відкрилися дороги в раніше недоступні царини суспільної діяльності, по всіх околицях Європи переможною ходою йшов фемінізм. Катря теж долучилася до цієї ходи, хоч, мабуть, і несвідомо. Тоді, коли вперше отримала реміняки від батька за те, що «малювала чортів» («Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..»). Тоді, коли взяла до рук пензля й удруге, й утретє, зневаживши погрози батьків, усупереч анахронічному світогляду свого сільського оточення. Тоді, коли склала на олтар мистецтва – а значить покликання – а значить самовираження – а значить могутнього власного «Я» – і кохання, і сімейне щастя, і радість материнства. «Я буду художником!». У цьому «буду», яке так і кортить написати капслоком, скільки всепереможної погорди часом, місцем і обставинами, що її цілком стало б на кілька маршів суфражисток.
Якщо говорити (обережно!) про її життя, то навряд чи це буде розмова про мрійливу жінку в біленькій хустині, яка малювала квіти. Це буде одна з найтемніших, найжахітніших, найбезпросвітніших мистецьких біографій ХХ століття. Це буде розмова про мисткиню, життя якої пройшло під грифом перманентної боротьби з зовнішнім світом.
1922 року Катря вирушає до Миргорода – вступати в керамічний технікум. Її туди не приймають, адже навіть семирічної освіти в Катрі немає – батьки зекономили на одязі та взутті для школи. Катря робить останню відчайдушну спробу бути почутою – перекидає свої малюнки через паркан на подвір’я технікуму: а раптом хтось побачить і таки ж оцінить (геній завжди усвідомлює, хто він)? Марно…
Нею захоплювався Пабло Пікассо
1940 року Катерина пише листа Оксані Петрусенко (на конверті «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко»), до якого додає малюнок – калина на шматкові полотна. Адресатка отримує послання. А Катерина невдовзі – визнання. І тільки… Бо й далі (та до смерті!) живе в курній хаті, де розтоплює торфом, а дрова – то якщо знайде, ходить коло хворих батьків, скубе з кота шерстинки для своїх пензлів. Її твори експонують у Києві, Москві, Парижі. Нею захоплюється Пабло Пікассо, який про творчість сучасників відгукувався переважно зі зневагою, а про Білокур – із захопленням: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!» Мисткиня ж своїм успіхам не радіє. Вона про них просто не знає. Ніхто не розповів…
Катерина Білокур творила у жахливих умовах
Катерина багато листується. У листі до С. Тарнущенка цілком спокійно згадує, як то неприємно, коли взимку в відрі замерзає вода, за мольбертом доводиться постійно хукати на руки, а пальці в чоботах тим часом відморожуються й улітку починають «злазити нігті». Кому з тодішнього мистецького істеблішменту навіть у страшному сні могли привидітися такі умови для творчості? Хто міг собі припустити життя, яким Катря жила, і зіставити його з малюнками, які вона малювала? Може, причина якраз у такому контраверзному русі – коли тіло «вниз і вниз», а дух якраз «угору й угору», не визнаючи жодних обставин, а лише творячи, вивершуючи барвистий квітковий апофеоз могутнього жіночого «Я».
Задля справедливості треба сказати, що творчість Катерини Білокур таки ж не була безіменною, анонімною. Вона мала персональний бренд – «роботи колгоспниці з села Богданівки». Тільки в такому вигляді їх презентували широкому загалу. І ніяк інакше. Свого часу Катрю страшенно вразила фраза тодішнього голови Спілки українських художників В.Касіяна – «О, ще молода»– з такою зневажливою безособовістю, як про лошицю або телицю. Білокур ще довго згадувала про це з великою прикрістю, почувалася глибоко ображеною.
«Іще в мене є сила творити красу, а я мушу по цілого півдня стояти біля печі і роздмухувати сирий торф»
Отже, не можна говорити, що Катерина не усвідомлювала свого призначення. Дослідниця Оксана Забужко порівнює Катрю Білокур з Маріною Цвєтаєвою – той же голос «волаючого в пустелі», той же оскал «загнаної звірини», ті ж суїцидні ноти: «Ото якби зібратись з силою та повіситись – та і все!..». Те ж непереборне деміургічне шаленство й сила тигра, долею загнаного в тісну клітку. Аякже. Покинути рідну Богданівку Катерині так ніколи й не дозволили. Скільки не старалися добродійники допомогти мисткині перебратися до Києва – марно. Голова Президії Верховної Ради УРСР тов. Гречуха був невблаганний: «Хай сидить, де сидить. Ото поки живе в Богданівці, то вона і Білокур, а як заберемо її до Києва, то вже Білокур і не буде».
Оксана Забужко назвала її «стихійною феміністкою»
Але думається, що їй і не потрібен був Київ, і квартира «з вигодами». Найбільше побивалася Катерина не за цим. Часто в листах до друзів і однодумців художниця волала про те, що надто малий відсоток задуманого встигла покласти на полотно. Її шалений первень, її могутнє й мало зреалізоване жіноче «Я» благало виходу, її геній стогнав і корчився в муках власного, так до кінця й не народженого світу. Може, саме тому Оксана Забужко назвала її «стихійною феміністкою», що все життя Катрі Білокур було запеклою кривавою боротьбою за право самовираження, за право бути собою – власне ж, жінкою, яка малює квіти? Не знати.
1961 року, невдовзі після смерті матері, Катерина пішла в ті засвіти, куди свого часу помандрувала й Серафіна Луї. У тому світі, хочеться сподіватися, є й берізки, й мальви, і досі незнані, небачені квіти. Може, там є й пензлі з полотном – щоб Катря таки домалювала все, що хотіла, все, чого їй не дали за життя, щоб вона таки хоч там нарешті вгамувала своє болюче, своє всепереможне і в той же час благальне жіноче «Я» – немов стихію, що стихне лише по тому, як випростається на повен зріст.
Сергій Осока
______________
Використані цитати: Катерина Білокур: Філософія мовчазного бунту: Наукові статті, есеї, культурологічні праці до 100-річчя і 110-річчя Катерини Білокур. Упор О.Найден. К., Стилос, 2011
Ілюстрації: control.eveningkiev.com, 2.bp.blogspot.com, storinka-m.kiev.ua, mydim.ua
