Повага
Image default
Це зробила вона

Їй було важко, бо вона була першою. Історія Соломії Павличко

Кампанія проти сексизму в медіа і політиці “Повага” у співпраці з Національним Демократичним Інститутом та видавництвом “Видавництво” за підтримки Швеції створила серію подкастів “Це зробила вона”. Слухати випуски  виробництва “Радіо Поділ” можна на Apple Podcasts та Google Podcasts. Частину розмов ми представляємо і в текстовій версії. Репер Freel говорить з Богданою Неборак про літературознавицю Соломію Павличко.

Вітаю всіх!  Мене звати Андрій Фріл. Ви слухаєте подкаст “Це зробила вона”. Однойменні книги були видані у видавництві “Видавництво”. В них містяться історії про понад 100 жінок, які зробили неоціненний внесок для України і світу. Сьогодні наша героїня Соломія Павличко – українська літературознавиця, перекладачка, авторка праць з історії літератури та історії фемінізму, засновниця видавництва “Основи”. Говорити про неї ми будемо з Богданою Неборак, культурною менеджеркою, авторкою чудового подкасту “Взяла і прочитала”.

– Богдано, привіт!

– Привіт, Андрію!

– Ми пишемо цей подкаст 17-го грудня. Вчора був твій день народження. Я, по-перше, тебе ще раз вітаю. І з дня народження хотів би почати. Ми часто відчуваємо якийсь певний особливий зв’язок із людьми, з якими народилися в один день. Я, наприклад, в один день із Фоззі народився. Хто скаже, що між нами немає зв’язку, в того першого я кину камінь. Ти народилася 16-го грудня, а Соломія Павличко, наша сьогоднішня героїня, 15-го грудня. Чи відчуваєш ти якийсь особливий зв’язок із нею? 

– Передусім я тобі дуже дякую за це вітання і скажу, що мені приємне твоє запитання, бо я справді відчуваю зв’язок із Соломією. Я не одразу довідалася, що ми народилися настільки поруч. Соломія мені надзвичайно подобається як літературознавиця, як дослідниця, як перекладачка. І це, власне, відчуття якогось такого приватного контакту. Почуваєшся ближчою з людиною – і я отримала це з Соломією. До речі, ти кажеш про 17 грудня, коли ми з тобою, власне, говоримо. І сьогодні день народження іншого відомого мовознавця та літературознавця Юрія Шевельова. І це теж дуже відома людина для літератури, і для Соломії Павличко зокрема.

– Ви якось усі купно народилися. 

– Ну, виходить так.

– Отже, особливий зв’язок є. А в чому він полягає, як на тебе?

– Я думаю, що це якісь такі речі, які я вигадую для себе сама. Наприклад, мені подобається багато речей, які були важливими для Соломії Павличко. Важливість перекладу окремих текстів. Одним з таких текстів був “Коханець леді Чаттерлей” Лоуренса. Соломія мріяла перекласти цей роман. Вона вважала своїм обов’язком зробити це українською, казала, що дуже багато якихось термінів, слів чи категорій просто відсутні в українській мові. І знаєш, я наче приміряю на себе такі її ролі. У мене також іноді є відчуття в роботі, коли я думаю, що роблю щось нове. Тоді згадую, що Соломія робила такі зовсім нові речі й не боялася. І я думаю, це дає мені сміливість, таку інтелектуальну сміливість. 

– Я хотів пізніше запитати про “Коханця леді Чаттерлей”, але якщо ти вже сама почала, скажи – Дмитра Павличка вважають одним із найвидатніших українських перекладачів. А як ти думаєш, чи це було основним поштовхом до перекладацької діяльності Соломії? І чому так акцентують саме на цьому перекладі, чому вона сама так хотіла його зробити? 

– Я гадаю, що це точно мало великий вплив на неї – те, що вона виростала в родині такого батька, який справді багато перекладав. Навколо постійно були інтелектуали, інші перекладачі, письменники. З іншого боку, сама Соломія досліджувала британську літературу. І я думаю, вона розуміла, що Лоуренс був дуже важливим явищем для літератури Європи і зокрема для британської літератури.

Цей роман спершу не міг бути легально надрукований у Великій Британії, його надрукували на материку, і Лоуренс добряче дістав за цю книжку, власне через те, що вона, знаєш, начебто така аморальна, неправильна. Ця книжка наче випереджала свій час. Так само Соломія часто випереджала свій час.

Думаю, вона хотіла перенести цей досвід і дискурс навколо такої напівзабороненої літератури на український контекст, бо розуміла, що для нашого літературознавства це буде важливо. З іншого боку, якщо не говорити, знаєш, такими високими словами, то сам роман, він дуже жвавий і дуже сюжетний. Тому, думаю, їй хотілося показати ще й те, що можна говорити простими словами і класними сюжетами на дуже складні теми, які, до прикладу, стосуються жіночої сексуальності, фемінізму, жіночого вибору. І так вона показувала, як змінюється суспільна норма. Вона розуміла, що ніхто цієї книжки не переклав до неї, тому вона хотіла зробити це сама.  

Інтелектуальні провокації Соломії Павличко

– Я пригадав, що пару років тому в «Пінчук арт центрі» була лекція про Соломію. Вона називалася “Інтелектуальні провокації і виклики від Соломії Павличко”. Чи можемо ми зарахувати до інтелектуальних провокацій цей переклад?

– Я, безумовно, зарахувала би його до таких інтелектуальних провокацій, бо такої літератури в Україні було мало. І мені одразу на згадку спадає Домонтович Віктор Петров, про якого Соломія теж багато писала. Це письменник, активний у 20-ті роки минулого століття. І в нього є роман “Дівчина  з ведмедиком”. І там є сюжет, який надзвичайно нагадує Набоковську Лоліту. І Соломії важливо було показувати такі несподівані сюжети, неконвенційні, неканонічні, в чомусь навіть нерадянські.

І з огляду на те, що згадують про Соломію її сучасниці чи сучасники, вона справді була такою, знаєш, дуже хвацькою. І є ось це російське слівце “хлесткою”. Вона любила несподіванки. Вона любила дивувати. Але це не був подив задля подиву. Це було щось дуже змістовне, просто сміливе. І саме це мене в ній найдужче приваблює.

– Різниця між хайпом і сміливістю, ти маєш на увазі?

– О, 100%, це воно.

– Клас! Слухай, а що б ти ще могла зарахувати в Соломії до інтелектуальних провокацій? Які ще були у неї подібні виклики? 

– Я думаю, що ціле її життя було таким, передусім тому, що воно потрапило на цей злам між Радянським Союзом і незалежною Україною. І її становлення відбулося саме в 90-ті. Вона багато часу досліджувала й сучасну літературу. В той же час намагалася будувати такі нетворки й поєднання з літературою початку минулого століття. Вона досліджувала Коцюбинського, Лесю Українку, Стефаника. Але робила це дуже нетипово. Це були дослідження не в радянському стилі.

Один із її найвідоміших есеїв – про українську національну ідею. Це есей всуціль про вуса. Вона порівнює, які вуса носили українські письменники, українські інтелектуали, які знаки ховалися за цими вусами. Бо в когось вони були такі неохайні, як у Франка. У когось плекані, як у Коцюбинського. У когось такі австрійські вуса. І вона завжди знаходила ці несподівані метафори, крізь які намагалася відкривати літературу.

Більше того, вона не боялася бути якоюсь несерйозною чи недостатньо академічною. Мені це дуже в ній подобається. Як незалежно вона заснувала своє видавництво й почала публікувати дуже багато перекладів з іноземних мов на українську! Часто це така трошки нішева література. Це дуже інтелектуальна проза. Або якась гуманітаристика. Вона  розуміла – якщо сама цього не зробить, то не зробить ніхто. Це теж для мене історія про сміливість. Ти відчуваєш, що це має відбутися. Береш на себе відповідальність займатися такими справами.

І, напевне, найцікавіша історія все ж у тому, що вона стала докторкою наук у 37 років. Це надзвичайно юний вік для того, аби захистити докторську дисертацію – що тоді, що зараз. Соломія була дуже наполегливою. Наче поспішала жити.  

-Ти от сказала про видавництво «Основи». Я, коли готувався до нашої розмови й читав різні матеріали про Соломію, був вражений фразою сучасників Соломії – як можна видавати книжки, коли щотижня дорожчає хліб? Мені якось відгукнулося, пройшла паралельні з висловом, який я зараз часто чую в Україні – що культура не на часі.

– Так, це дуже влучно. Я думаю, це саме та історія. Вона розуміла, що хтось повинен цим займатися, і брала на себе відповідальність. Це було непросте заняття, непросто було знаходити фінансування на такі видання, але, знаєш, мені здається, що це – як говорити про те, що ми живемо у важкі часи. А коли часи були легкими?

– В Україні?

– Так. Ми завжди жили у складні часи. Я думаю, що завжди є виклики. Соломія гадала напевне, що вона має цим займатися. І так, хтось має займатися тим, аби інфляція не зруйнувала країну, той, хто вміє це робити. А хтось уміє видавати книжки або займатися літературними студіями чи розбудовувати сучасний університет без корупції. Значить, він має робити цю роботу. Я думаю, історія в цьому. 

Соломія Павличко і її бачення фемінізму

– Ти писала, що Соломія – твоя рольова модель. Я б хотів почути про твій шлях – від моменту, коли ти взагалі дізналася про Соломію, і до моменту, коли усвідомила, що вона твоя рольова модель.

– Коли я навчалася на другому курсі юридичного факультету, мені було 17 років, і я постійно шукала, де можна що-небудь підчитати про українську літературу. Краще зрозуміти, хто за ким, хто про що. Хто мені може бути цікавим. І тоді мій тато, письменник Віктор Неборак, порекомендував книжку Соломії Павличко. Це найвідоміший її твір, називається він “Дискурс модернізму в українській літературі”. Там я довідалася дуже багато нових для себе імен, які потім стали моїми улюбленими, авторів, яких я нині перечитую.

Але що важливіше, я навчилася там дуже особливого тону, яким можна говорити про українську літературу. Тобто це такий дуже не напружений, жвавий і цікавий тон. Я розуміла, що там немає інтелектуалізму задля інтелектуалізму. А це вже пахне псевдо таким душком.

– Снобізмом.

– Абсолютно так, снобізмом. Соломія завжди була для мене такою, власне, легкою, зрозумілою та жвавою. Я просто почала читати більше. Я почала шукати більше її есеїв, більше текстів. Я прочитала потім її «Фемінізм». І це все мені, так чи так, резонувало. Але ти питаєшся про те, як вона стала для мене кимось на кшталт рольової моделі.

Я почала більше довідуватися про неї. Я довідалася, що вона займалася перекладом, що для неї важливо було розказувати про Україну за кордоном. Що для неї важливо було для українців перекладати якісь ключові тексти. Що вона була дуже об’ємною, дуже цікавою. Тобто її не цікавило таке, знаєш, академічне літературознавство, сидіння у бібліотеках. І це мені було дуже близьке.

А ще мені дуже близьке її бачення фемінізму. Принаймні – як я його розумію з її текстів. В неї є така фраза, яку вона каже в одному інтерв’ю, що фемінізм – це поділити нецікаві заняття навпіл, порівну, так. І для мене це історія про таке неагресивне, коректне, але при цьому дуже чітке донесення власної позиції. Я завжди це відчувала в її текстах.  І я зрозуміла, що мені б хотілося цього. І водночас я відчуваю з нею, це буде трохи високо сказано, але певний діалог, який би я хотіла мати зі старшим поколінням.

Я думаю, що якби ми з нею перетнулися, ми би могли добре попрацювати. Я насправді мріяла б бути її студенткою. Тому я намагаюся не те, щоби наслідувати, але в багатьох речах досягати того, що робила вона. І насамперед це стосується того, як говорити про літературу. Тобто – говорити про неї цікаво.

– Ти от згадала про те, що батько тобі порадив почитати Соломію. Як ти думаєш, яку роль у становленні Соломії зіграла її сім’я? Це елітне інтелектуальне середовище, в якому вона зростала? 

– Я можу тільки, знову ж таки,  переповідати її інтерв’ю. І в одному з таких інтерв’ю вона говорить, що це була, безумовно, дуже велика роль. Наприклад, вона згадує про те, як її тато, Дмитро Павличко, ставився до поганих оцінок. І вона каже, що він узагалі їх не визнавав.

– Що є відмінні оцінки, а всі інші не рахуються.

– Так. І, знаєш, він напевне виховував її як таку переможницю й відмінницю. І це було найкраще інтелектуальне середовище тогочасного Києва. Я дуже конкретно уявляю, як вона малою дитиною бігала поміж людей, які обговорювали сучасні переклади в журналі «Всесвіт». Це не може не впливати. 

– А якби забрати цю елітну інтелектуальну сім’ю, якби вона була в звичайній сім’ї, які шанси вона мала б стати тією, якою стала?

– Я думаю, що шанси великі. Адже ти не мусиш народитися в правильному місці, в правильний час, серед правильних людей. Ти можеш знайти це середовище в інших місцях.

Наприклад, один із найвідоміших дослідників Богдана Ігоря Антонича, львівського поета, Ігор Калинець. Дисидент зі Львова, але так само відомий письменник. Народився у містечку Ходорів, у звичайній родині. Нічогісінько не знав, наприклад, про те ж Розстріляне відродження. Але потім – університет, якісь знайомства. І це все в тобі ферментує. Якоїсь миті він вирішив, що йому треба займатися цим забороненим поетом, Богданом Ігорем Антоничем.

Є історії українських сімдесятників. Грицько Чубай, із Рівненщини, з абсолютно звичайної родини. Але потім приїздить до Львова – і на нього починає впливати оця енергетика. Відчуває, що життя глибше, ніж пропонує, наприклад, ідеологія. Я думаю, що в ситуації з Соломією, з одного боку, є, звісно, вплив батька, є вплив родини. З іншого боку, є власні інтереси, які розвиваються потім. І ти розумієш, що в поєднанні це все дуже сильно працює. 

Чим особлива Соломія Павличко

– Тобто ми можемо, в принципі, сказати про те, що в талановитих людей є якісь природні дані на старті і є вплив середовища. В когось це друзі, студенти в університеті. В когось це сім’я. Просто це в різному процентному співвідношенні, правильно? 

– Безумовно. Я впевнена, що так і є.

– Перший чоловік Соломії також із цього інтелектуального середовища, елітного. Коли я кажу «елітне», це не означає, що я якось зневажливо до цього ставлюся. Як на мене, це справді еліта української культури. Перший чоловік Соломії – Михайло Загребельний, син Павла Загребельного. Як ти думаєш, їхня донька, Богдана, була, так би мовити, приречена на надзвичайне життя, культурну діяльність? 

– Знову ж таки, я думаю, що варіантів завжди є безліч, кожен обирає сам. У ситуації з Богданою я теж слухала якесь інтерв’ю з нею, де вона розказувала, що на неї це дуже вплинуло, її батьки, бабусі та дідусі  з обох боків. І, безумовно, до якоїсь межі це сформувало те, якою вона стала.

– Твоя цитата про Соломію – “у Соломії я вчуся бути наполегливою, відданою собі, олюднювати літературу”. Мене зацікавило про олюднення літератури. Розкажи, що це за процес, як це відбувалося в Соломії? 

– Вона розказує про українських письменників – як про живих людей. Це звучить дуже просто, але насправді часто ми зі школи виносимо історії про письменників – ну, наприклад, Івана Франка. Що ми знаємо? Каменяр, велет духу. Але насправді там же колосальна історія. І можна так брати будь-якого персонажа. Соломія часто розказує про певні пристрасті.

Наприклад, у неї є класний есей про Коцюбинського, де вона розповідає, що він любив їсти. Або про його стосунки з коханкою.  Чи як він листувався із своїми меценатами. Вона знаходить те, що дає змогу побачити в літераторові живу людину, в якої було позитивне й негативне. І це наближує літературу до нас.

Вона виглядає, знаєш, не такою якоюсь двовимірною стелою, стінгазетою, а історією, яку розказала людина, близька до тебе. І тобі одразу якось простіше цю історію на себе накласти, зрозуміти її, бо це казав не велет духу, а, наприклад, Іван Франко. 

– Процитую Соломію – “Коли  я думаю про жіночу долю в Україні, то вона формулюється для мене одним словом – несправедливість. Щоб зламати цю несправедливість, потрібні роки, величезні інтелектуальні й соціальні зусилля, воля передусім самих жінок”. Ну, от пройшли роки. Зусилля докладалися й докладаються зараз. Як ти думаєш, несправедливість зламана? І яка зараз жіноча доля в Україні?

– Я думаю, що несправедливість завжди присутня. Бо є якийсь ідеал, якого ми прагнемо. І, насправді ми не знаємо, який цей ідеал, досягнути його неможливо. Бо ми з тобою не ділимо дві гірки сірників на дві рівні купки, а говоримо про людські стосунки. Але тут я відповім реплікою, яку я почула, до речі, на тій лекції, яку ти згадуєш. Її вела Тамара Гундорова, товаришка Соломії, літературознавиця.

Пані Тамара сказала, що багато речей, за які Соломія боролася, вони вже не те щоб досягнуті, але ми ближчі до них, ніж були тоді, у 90-ті. Вона сказала дуже зворушливу фразу про те, що вона бачить навколо себе багато молодих Соломій, багато молодих людей, які  сповідують ті ж цінності. Це така постійна боротьба.

Я просто думаю, що Соломії було важко, бо вона була першою. Вона була серед тих, хто починав цю історію. А сьогодні таких людей значно більше. Інша справа, що я зустрічаю серед своїх приятельок і знайомих таку думку, що як же б хотілося могти поговорити з Соломією про всі ті речі, які були для неї важливими. Бо вони важливі для нас сьогодні. 

феміністичний дискурс для тлумачення літератури

– Ще одна цитата літературознавця Ростислава Семківа:  “Вона постійно хотіла щось змінити, а тоді було що змінювати”. І я от задумався взагалі, наскільки я відчув Соломію Павличко – вона такий собі вічний революціонер. І зараз би теж, певно, хотіла б щось змінювати. Як ти думаєш, що б зараз Соломія змінювала, в наш час?

– Я гадаю, що насправді вона б робила схожі речі. У нас дуже багато ще не виданих книжок. У нас дуже багато гепів, які стосуються вищої освіти й роботи в університетах. Нам бракує багатьох навчальних програм і навчальних курсів. У нас тільки початок дороги щодо культурної дипломатії з боку України. І тут Соломіїн досвід і її переконання були би просто незамінними.

Я впевнена, що їй би хотілося розказувати про Україну за кордоном. Показувати нашу літературу. Культуру. І робити це інтелігентно та інтелектуально. У мене теж є відчуття, що її страшенно бракує, бо нині їй би було тільки 60 з лишком років. І це досить молодий вік для того, аби ще активно працювати. Я думаю, що вона би змогла ще зробити надзвичайно багато. Як мінімум, незмірно більше, ніж і так встигла. 

– Процитую Настю Євдокимову, нашу спільну подругу:”Соломія Павличко поїхала на Захід, побачила, що відбувається там, і подарувала українській літературі фемінізм.” Я побачив, що в інших джерелах Соломію часто називають душею українського фемінізму. І подумав – от невже ніхто вголос до неї не говорив про фемінізм?

– Я думаю, що такі розмови велися. Але Соломія ввела категорію фемінізму в теоретичне поле. Вона застосувала феміністичний дискурс для тлумачення літератури. Через феміністичну теорію глянула на дуже багато текстів, які до того тлумачилися за допомогою інших теорій. Тому тут вона була певною мірою першою. Безумовно, є колеги з її покоління, які так само використовували фемінізм і говорили про фемінізм. Але Соломія просто була в цій історії перша. Її голос був достатньо сильний для цього. 

– І сміливий. Бо їй же тоді прилетіло за це, наскільки я пам’ятаю, доволі сильно, і вона дуже переживала.

– Так. Ми сьогодні не вміємо говорити як слід про фемінізм. І дехто досі до цього ставиться як до лайливого слова. Хоча, здавалося б, воно звичне вже для нашого спілкування, правда? І тому я думаю, що через цю хоробрість і через акцентуацію на цьому вона і вважається першою в цій історії.

– Ясна річ, що ми сьогодні багато говоримо про фемінізм. Я думаю, що Соломія свого часу багато неприємного чула на свою адресу – за свої думки, за те, що вона озвучувала їх. От дивися, раніше, наприклад, вважалося, що є суто чоловічі професії. Правильно? Або вважалося от, що є суто чоловічий одяг. Правильно? От, наприклад, штани…

– Дехто й досі так вважає.

– І колись жінка, яка надягала на себе штани, привертала до себе погляди, правда?

– Мабуть. Можемо це уявити. 

– І зараз би, мабуть, такого не мало би бути. 

–  Ну, так. І, певно, ми з тобою це й менше спостерігаємо зараз.

– Менше. Я був просто вражений, коли шукав матеріали про Соломію Павличко і знайшов новину про її доньку Богдану Павличко,  її весілля. Прошу тебе прокоментувати заголовок. Я був прямо в шоці від цього. Це 2017-й рік, весілля доньки Соломії Богдани Павличко. «Як українська видавчиня у штанах і кросівках заміж виходила».

– Ну, слухай…

– Як так? Скажи мені – як так?

– Моя мама одружувалася в 95-му році в брючному костюмі. І я думаю, що комусь це теж могло не сподобатися. 

– То на Галичині в 95-му, а то 2017-й у Києві.

– Я думаю, що єдине, що ми можемо зробити, це посміятися та зворушитися з цього заголовку. Інша справа, що це абсолютний нонсенс, що він служить новинотворенням для того, аби сказати, що, мовляв – як так, як можна одружитися в штанях і кросівках? З іншого боку, я думаю, що Богдана тут блискуче демонструє, що ось так просто можна. І ось вона приймає таке рішення, робить так, як їй подобається.

– Мені щось здається, що вона навіть не думала про це. Просто пішла, одружилася собі, та й усе.

– Вона зробила, як їй хотілося. Я думаю, це прекрасно. Бо насправді фемінізм – він про те, щоб ти могла робити те, що хочеш, те, що тобі подобається. І в цій історії Богдані, напевне, вдалося зробити саме так.

– Я просто, знаєш, задумався про те, що мама Богдани однією з перших голосно почала говорити про фемінізм в Україні. І через кілька десятиліть ЗМІ пишуть в заголовках про те, що її донька виходила заміж в штанях і кросівках. Боже ж ти мій, який інфопривід!

– Ну, це справді дуже смішно. Але – боротьба триває.

Суб’єктність країни

– У мене склалося враження, що Соломія якось спеціально не обходила гострі кути, спеціально підіймала якісь схожі теми. Той самий фемінізм, наприклад. Чи робила переклади речей, які могли викликати реакцію. Якби Соломія зараз жила, яка б тема могла її зачепити? Про що б вона зараз говорила? Про що писала б? Враховуючи сучасний світ. Враховуючи, як ми вже з тобою зійшлися на думці про те, що й зараз фемінізм для деяких людей – лайливе слово. Але світ зараз, як на мене, зовсім інший, він за ці 20 років змінився дуже сильно. Як ти думаєш, що би зараз викликало в неї таку реакцію? 

– Я думаю, що вона би продовжила деякі речі. Наприклад, вона досліджувала українську літературу не у вакуумі. Її цікавило, як ця література впливає зокрема на національну ідею. І, наприклад, як ця література відрізняє нас від інших націй. Я  думаю, що було б страшенно цікаво слухати її огляди найсучаснішої літератури. Або міркувати про те, як зараз відбуваються деякі суспільно-політичні процеси, як це віддзеркалює мистецтво.

Вона дуже тонко відчувала ці актуальні нерви. Я переконана, що нині вона б так само приділяла дуже багато уваги тому, що відбувається зараз навколо нас. З країною. Я навіть уявити не можу, що би вона про це сказала, але мені б дуже хотілося знати.

– Як ти думаєш, які теми суспільні? Про літературу – зрозуміло. Про фемінізм, про справедливість – зрозуміло. Я просто, знаєш, намагаюсь уявити Соломію в 2020-му, вже майже 2021-му році. І думаю, чи вона б вела ютуб канал? Чи вона б мала свій подкаст? Ну, я сумніваюся, що вона б знімала тік-ток. Я намагаюся, як ти казала, казати про  письменників як про живих людей. І зараз намагаюся так само казати про Соломію.

– Знаєш, мені здається, її дуже цікавила наша суб’єктність. Суб’єктність країни. Те, як ми можемо говорити про себе. Говорити від першої особи. Я думаю, вона би досліджувала це. А навколо теми суб’єктності можна дуже багато ниточок назбирати. Бо це й категорія суверенітету. Це якісь питання, які стосуються дипломатії. Тут можна говорити, звісно, про літературу й культуру. З іншого боку, це якісь загальніші, геополітичні питання.

Що вона б робила? Я гадаю, що вона б точно зустрічалася з людьми, спілкувалася. В якому форматі, не знаю. Можливо, це були б лекції. Принаймні я дуже добре уявляю якісь чудові лекції де-небудь на культурному проекті про сучасну літературу. І я думаю, що це б могли бути дуже успішні лекції. 

– Безумовно. Я б хотів наприкінці процитувати Оксану Забужко, яка була знайома, близько спілкувалася з Соломією: “Починаєш озиратись навколо, і от ти думала, що в нас все так гарно, а виявляється, це все Соломія”. Як ти вважаєш, кого в сучасній українській культурі можна назвати фігурою такого ж масштабу?

– Знаєш, у чому тут штука… Я думаю, що дуже часто ми собі запитання такі ставимо тоді, коли цих людей уже немає. Ми міфологізуємо до якоїсь межі. Шукаємо опертя. Нам так легше. Це захисний механізм, який дає нам цей фундамент. Той, хто помер, він уже не зруйнує цього фундаменту, бо він не може до тебе апелювати. Хто сьогодні є такими ж фігурами, сказати мені складно.

Але хто однозначно впливає на простір навколо нас, наприклад, на мій інтелектуальний простір саме в цьому розрізі літератури і культури, я спробую назвати декількох жінок. По-перше, це колеги й однолітки Соломії – Тамара Гундорова, Віра Агеєва. Насправді, та ж Оксана Забужко, яка теж чимало зробила для того ж таки дискурсу модернізму.

Але зараз я дивлюсь так само на молодших авторок, за якими мені цікаво спостерігати, і хочеться спостерігати. Це Катерина Калитко, Таня Малярчук. Та ж Гаська Шиян.

Насправді навколо нас є дуже багато людей, які повільною, марудною, щоденною працею змінюють простір навколо нас. Просто треба періодично зупинятися, роззиратися й давати собі звіт у тому, що всі ці люди постійно творять екосистему, у якій ми перебуваємо. І саме тому всі так тужили за Соломією. Мене колись дуже вразила книжка спогадів про неї. Кожен розказував, як йому бракує Соломії. Інтелектуального співрозмовника. Колеги. Коли така людина зникає, ми відчуваємо, як  частина екосистеми просто вмирає. Інша річ, що насправді вона не вмирає. І дуже часто такі люди встигають багато передати.

Я скажу тут словами Прохаська – те, що справді важливе, залишається і проростає. І я переконана, що в ситуації з Соломією Павличко, дуже багато речей насправді проросло і продовжує проростати. Згадую, як я ходила на додаткові заняття з німецької мови в Могилянці,  займалася там із дівчатами, які вивчали літературознавство у Могилянці. Вони згадували, як читали праці Соломії на свої семінари. Ну, і знаєш, якісь речі просто вже з нами сталися й, на щастя, залишаються. Думаю, що Соломія Павличко – це саме та історія, яка з нами залишається і проростає в українській культурі,  в українському суспільстві.

Більше подкастів “Це зробила вона” слухайте на Apple Podcasts та Google Podcasts.

Схожі записи

У війни жіноче обличчя

Психоделіка та сюрреалізм — чим відома акторка та режисерка Майя Дерен

«ВІЛ-інфекція — це не вирок». Успішні історії ВІЛ-позитивних жінок