«Я весь час наполягала на тому, що хочу їздити на бойові завдання. Але мене поставили кухаркою, я три місяці відпрацювала на польовій кухні. Навчилася готувати на 120-150 осіб. Писала рапорти на переведення, але мені відмовляли», — розповідає Ірина Бабич.
Вона — медична сестра з Полтавщини, має 40-річний досвід роботи. Рятувала людей під час Революції Гідності, а зараз рятує наших захисників і захисниць на найнебезпечніших ділянках фронту в лавах волонтерів та волонтерок Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова. Медикиня має статус учасниці війни й відзначена низкою державних та недержавних нагород.
Про найскладніші евакуації й своє ставлення до війни Ірина Бабич розповіла в інтерв’ю для «Поваги».
Писала рапорти на переведення, але мені відмовляли
Для вас війна розпочалася не 24 лютого минулого року, а значно раніше. Розкажіть, коли й чому ви вирішили стати бойовою медикинею?
Я їжджу на ротації Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова з 2015 року. А до того був Майдан. Саме там уперше побачила загиблих хлопців… Мене тоді ще обурило, як так можна чинити з беззбройними людьми. Вважаю, що ми маємо зробити все, щоб країна була іншою. Це мене зобов’язує й мотивує.
Скільки у вас було ротацій? Де довелося побувати за цей час?
Із 2015 до 2017 загалом я перебувала на ротаціях близько року. Півроку – в евакуаційному шпиталі в місті Часів Яр (Бахмутський район Донецької області — авт.), потім півроку — у «сірій» зоні. Із 2017 року бойові дії затихли, і я повернулася назад. А в перші дні повномасштабної війни я пішла в Полтавську ТРо як бойова медикиня. Весь час наполягала на тому, що хочу їздити на бойові завдання. Але мене поставили кухаркою, я три місяці відпрацювала на польовій кухні. Навчилася готувати на 120-150 осіб. Писала рапорти на переведення, але мені відмовляли. Особисто підходила до комбата, він навіть чути не хотів. А потім у мене з’явилася можливість звільнитися звідти за віком. Наступного дня я вже була з ПДМШ.
Чи відчували ви упереджене ставлення до себе на фронті?
Взагалі ні. Коли кажемо, що ми доброволиці-медики, бійці на нас дивляться такими здивованими очима, я бачу в їхніх поглядах гордість та повагу.
Попри те, що ми доброволиці, у нас є чітке підпорядкування. Ми працюємо за протоколами. Втім у ЗСУ до нас прискіпливіше ставляться. І в разі промаху скажуть: «Вибачте, ми обійдемося без вас». Тож не маємо права не встигнути евакуювати, щось зробити не так: віддаємо бійця стабілізованого й підготовленого, щоб його відразу могли забрати на операційний стіл, а потім транспортували далі.
Мене часто запитують: «Про що ти думаєш у дорозі?» Я відповідаю: «Довезти»
Якщо порівнювати бойові дії до повномасштабного вторгнення й зараз, яка між ними відмінність? Наскільки складніше медикам стало працювати у фронтовій зоні?
Коли я працювала в евакуаційному шпиталі півроку, там більше були стрілецькі й кульові поранення. Осколкових уражень дуже мало. Бойові дії дуже жорстокі, порівняно з 2014-2015, це зовсім інша війна.
Медикам набагато складніше. Перед війною я пішла працювати в ковідне відділення на базі інфекційного. Думала, гіршого, ніж там, ніколи в житті не побачу. Було дуже непросто — це депресивне відділення, де багато тяжких пацієнтів і померлих. Але те, що бачу тут, просто не порівняти. У нас дуже динамічна й екстремальна робота. Учора евакуювали чотирьох поранених бійців, із них – двоє критичних. Але ми всіх довезли. Мене часто запитують: «Про що ти думаєш у дорозі?» Я відповідаю: «Довезти».
Чи траплялися такі ситуації, що, здавалося б, людину вже врятувати неможливо, але ви це робили й завдяки чому?
От буквально вчора така була. Їдучи на евакуацію, продумуєш тактику надання допомоги, але на місці працюєш просто на автоматизмі. Напевне це приходить із досвідом, бо я тут уже майже рік. Загалом маю 40 років досвіду роботи медичною сестрою загальної практики Кобеляцької центральної районної лікарні. Із них близько 20 років я працювала в денному стаціонарі та поєднувала це з роботою на станції переливання крові.
Із кожним виїздом з’являється впевненість: ти знаєш, що за чим, що краще ввести тощо. У мене була одна ротація з парамедиками. Це той випадок, коли приїжджають романтики з купою теорії в голові й нульовою практикою. То мені з ними було складно, бо коли ти поруч відчуваєш плече професійного медика, працювати набагато простіше. Кожен виконує свою роботу, усе йде в унісон. А коли починаєш пояснювати, то бракує часу.
Писала введені препарати на руках бійців, бо просто не могла фізично тримати все в голові
Чи збільшилася кількість медиків на фронті після 24 лютого 2022 року, чи так само бракує професійних кадрів?
На початку війни було дуже тяжко. Ми спілкувалися з медичними бригадами, то подекуди в них бойові медики працювали без відповідної освіти. Зараз же все більш-менш устаткувалося. Фахівців достатньо. Але навантаження на них величезне. За місяць інколи евакуюємо близько 100 людей.
Я колись за день вивезла понад 20 осіб, то наприкінці вже нічого майже не розуміла. Писала введені препарати на руках бійців, бо просто не могла фізично тримати все в голові. До лісу ми їдемо півтори години, забираємо хлопців, потім відвозимо їх на пункт передачі та їдемо назад. І так інколи — кілька разів. Одна евакуація може тривати близько трьох годин, а в автівку ми найбільше 10 осіб беремо. У теорії — лише двоє лежачих, решта сидить. Хоча я колись і трьох вивозила, один поранений на підлозі лежав, бо всі тяжкі були.
Чи потрапляли ви в ситуації, небезпечні для життя?
Так, нас колись обстріляли на пункті евакуації. Ми просто не могли вийти з бліндажу. Влучань не було, слава Богу, але по нашому квадрату відпрацювали дуже щільно. Неодноразово таке траплялося, адже пункт евакуації розташований дуже близько до лінії розмежування.
«Я житиму?» — «Так, житимеш. Ми тебе довеземо»
Чи є якісь історії порятунку бійців та бійчинь, які запам’яталися вам дБ?
Ми возимо й поранених, і «двохсотих». Якщо приїжджаємо на пункт евакуації, то забираємо всіх, бо це ліс, і там немає можливості залишати загиблих. Пам’ятаю, як везла 20-річного хлопця з пораненням руки й 19-річного «двохсотого». Це був його друг. І боєць так плакав, що ми посадили його в кабіну і ввели заспокійливе. Усю дорогу намагалася говорити з ним, було тяжко.
Іншого разу везли хлопця з контузією очей і його побратима, «двохсотого». Боєць нічого не бачив і постійно запитував: «А мого товариша забрали? Він живий?» Загиблий лежав поруч, а ми не могли про це сказати пораненому.
А зовсім недавно евакуйовували п’ять чи шість осіб. І там також був загиблий. Тяжкі хлопці лежали на каталках, інші їхали сидячи. Між ними довелося покласти «двохсотого». Хлопець біля дверей сидів і плакав. Я запитала: «Тобі боляче?» Він відповів: «Ні, це мій друг». Ми з ним говорили дорогою, світло в автівці вимкнули, бо зона прострілювалася (для роботи ми надягаємо на голови ліхтарики або ж сидимо зовсім поночі). Коли доїжджали до Лимана, я відчула, як хлопець шукав мою руку. Він її потиснув і просто сказав «Дякую».
Ми їх завжди слухаємо, заспокоюємо, говоримо з ними. «Я житиму?» — «Так, житимеш. Ми тебе довеземо». Розпитуєш про сім’ю й бачиш, як починають світитися очі. Відволікаєш, а сама думаєш: «Боже, швидше б ця дорога закінчилася». За цей рік ми всіх довезли живими, і я дуже цим пишаюся.
У нас тут немає депресії чи зневіри, хто не витримує — той не витримує
Вам удається якось психологічно відновлюватися після ротацій, перебуваючи в тилу?
Я маю досвід Майдану. Після тих подій у мене була депресія. Це жахливо, я дуже тяжко переживала ті смерті. А потім якось адаптувалася…
У всіх нас тут немає депресії чи зневіри, хто не витримує — той не витримує. Є люди, які приїжджають, розуміють, що це не їхнє, і не повертаються.
Не знаю, що робитиму, коли закінчиться війна: плакатиму чи сміятимуся, але просто так це не мине. Гадаю, нам усім буде дуже тяжко після перемоги. Психологам не бракуватиме роботи на десятки років…
Наталка Сіробаб,
фото пресслужби ПДМШ
