Збірка короткої прози Слави Світової — це каталог жіночих імен і досвідів, де персонажки досліджують власну тілесність, зустрічаються віч-на-віч із комплексами й беруть «на слабо» страхи. У доробку авторки є як дитячі, так і дорослі книжки, що висвітлюють становлення від маленької дівчинки до незалежної жінки. Так, у «Потаємній суперсилі» збитошна неслухнянка Ніна хоче знайти свою надздібність. А вже в інших текстах — як-от «Жила-була я», «Балачки про все на світі» й «Теревені аж до ранку» — і героїні, і їхні шукання стають дорослішими. Письменниця також є співзасновницею багатоцільового простору для жінок Creative Women Space та видавництва Creative Women Publishing.
Своєрідний «жіночий простір» Слава Світова будує і у своїй прозі. Валерія Сергєєва для медіа «Сенсор» розповідає, чому для цих текстів так важить метафора паперової ляльки і як вони заохочують до солідарності.
Гра «Вдягни ляльку»
Перше, що впадає в очі у збірці короткої прози «Імена», — це шрифт: великий, сливе букварський. У дитинстві літери такого розміру зазвичай порівнювали з горобцями — через своєрідну круглу опецькуватість. Книжці Слави Світової як каталогу імен і пов’язаних із ними історій страшенно пасує ця майже шкільна метафора. Адже це і є буквар жіночих радостей і печалей, азбуковник посестринської емпатії.
На обкладинці зображено безлику «основу» жінки, до якої завдяки паперовим крильцям-згинам можна прикріпити частини тіла, одяг, почуття й відповідні соціальні ролі. Ігри з ляльками потрібні як тренажер досвідів. Зліплюючи книжкову «іншу» в цій іграшковій гардеробній, ми насправді приміряємо її життя на себе. Письменницький успіх Слави Світової полягає в тому, що кожне вбрання сідає, ніби на нас і шите. Так, універсалізм гри породжує чуття солідарності. І здається, що всі ці оповідання про таких різних жінок складаються в одну піраміду однаково мережаних подушок, у які вночі мільйони жінок виплакують невпевненість у собі та звіряються в страху перед спільними підліжковими монстрами: комплексами, самотністю й дефіцитом любові.
Читайте також: Нам потрібні жінки, які нас надихають
Персонажки в цій збірці направду складні, зі своїми тарганами в голові. Це не вічно злі відьми, які труять яблуками суперниць і заманюють цукерками дітей до своєї печі. Але й не святі з ідеально білими п’ятками, що ніколи не торкалися землі. Так, цілком реальні бороди на жіночих підборіддях виростають тут все ж таки проти волі їхніх власниць, мов символ важкої самозарадності. Яку, виявляється, необов’язково шукати в чоловікові. І сприймається ця волосяна «рослинність» зовсім не як знак небесного благословення. Ніби в житії святої Куммерніс, яка сама ревно молилася про звільнення від шлюбу, через що небесний наречений і подарував їй свій бородатий лик, відганяючи залицяльників із плоті й крові.
Слава Світова показує, як саме суспільство годує жіноцтво осудом
Тіло й чесний егоїзм у збірці «Імена» важливі так само, як і високі ідеї. Не чужа тутешнім жінкам і злість. Довго тамоване роздратування часто-густо виливається в тайфун агресії, яка змітає все живе на шляху. Наприклад, героїні ірраціонально б’ються в метро або духопелять інших жінок за дріб’язок, як-от поцуплену на базарі полуницю.
Слава Світова показує, як саме суспільство годує жіноцтво осудом. І те залягає на дно, мов крокодили, натовчені важким камінням. А коли ж хтось із них не витримує і проявляє інший — зубатий — бік крокодилячої сутності, оточення дивується й запускає нове деструктивне коло пригнічення й картання. Тексти штибу тих, які бачимо в «Іменах», не просто констатують «буває і отаке», водячи указкою по «схемі збору» жіночої особистості. А й окреслюють причинно-наслідкові характеристики травми, оповідаючи, хто й чому зробив цих жінок такими. Якщо помістити недозрілий плід у спеціальну фігурну ємність, щоб, виростаючи, він підлаштовував свою форму під обмежувальні стінки, не потрібно потім дивуватися тому, що кавун квадратний, а огірок у розрізі нагадує зірку.
Бачу — не бачу: жінки як об’єкти спостереження
У збірці присутні різні оповідні моделі: і від першої особи, і від третьої. Та, певно, найбільш стилістично довершеним є оповідання «Ніна, яка не могла плакати». Про жінку, що переживає смерть власної дитини. Почуття Ніни ми дізнаємося не від неї самої, самотньої та онімілої. А від сусідів, що перемивають кісточки всім, хто опинився у вирі подій. Так, чиясь найбільша трагедія посідає почесне місце в загальних розмовах десь поміж проханням відсипати «Ромашок» до чаю і бідканням про те, що картопля цьогоріч вродила якось не дуже. Бо хто підняв слухавку, коли телефонував читач, той і стає оповідачем історії. Тим часом згорьована й безсловесна Ніна потроху скулюється. Не тільки від горя, а й від липких поглядів, якими сусіди зміряють її, визначаючи, скільки і як можна проживати біль.
Погляд у збірці «Імена» є однією з провідних метафор контролю. Персонажки переймаються за гормональні висипи, намагаються приховати частини тіла, що не є конвенційно гарними. Або соромляться старого пальта, адже діють ніби під величезною лупою. Книжку відкриває текст про жінку, що не спускає очей із доньки і її пальців на ногах. «Жанна та її незручні пальці». Материна наука така: стопи і все, що з ними пов’язано, — огидне до непристойності. А тому за жодних обставин їх не можна показувати стороннім. Це застереження переростає в манію. І, зрештою, Жанна починає панічно боятися близькості, адже раптом уся вона така сама, як і її ноги. Ніби людина може бути зведеною до одного органу або частини тіла. Отак прокидаєтеся ви вранці, а вам кажуть: «Вітаю, ви дорівнюєте жовтому нігтю!». Натуралістичне кафкіанське перевтілення в жіночих долях.
Уся ця увага не варта ламаного шеляга, бо зникає лише за однієї умови — тоді, коли вона справді потрібна
Тож коли хтось із цих героїнь мріє бути бажаною, майже femme fatale, неперехідним бар’єром кам’яніє осуд спостерігачів. А головне — інших спостерігачок. Наприклад, Ліля з «Лілі у котонових трусах» після нападу самозамилування й мастурбації наступні кілька днів боїться поглянути в дзеркало й заковує своє «сороміцьке тіло» в старомодну нічну сорочку. Щоб приглушити бубніння голосів у голові. Бо не тільки від інших потрібно ховатися в тіні, а й від самої себе.
В «Історії еротизму» французький філософ Жорж Батай зауважував, що за релігійними приписами жінки навіть брати купіль мають у довгій льолі, щоб (боже збав!) не побачити власної оголеності. Адже об’єктом як чоловічого, так і жіночого бажання буцімто є саме й тільки жіноча нагота. Як із такими думками співжити з собою, не доводячи себе до тотального відчуження, — питання риторичне.
Ще більше ситуацію проблематизує те, що Слава Світова наголошує: вся ця увага не варта ламаного шеляга, бо зникає лише за однієї умови — тоді, коли вона справді потрібна. Щойно молодій матері необхідна підтримка з немовлям і наслідками післяпологової депресії — довкола пустка. Щойно жінка старішає та стає слабшою фізично — ніхто навіть не помітить, що вона надто довго не виходить із дому. Лише через місяць, відчувши сморід, наче від гнилої дині, додумаються виламати двері. Рубильник опущено — вистава з персонажкою в головній ролі скінчилася. Дуже хороше письмо про погані речі.
Темрява жіночого континенту
Якби ця книжка набула тіла, воно було б червоне від натирання антицелюлітними щітками й пахло кремом від прищів чи зморщок. Вічно зацькована тілесність є провідною темою розмови між Славою Світовою та читацтвом. Здавалось би, ринок краси намагається продати жінкам десятки тюбиків і флаконів для кожного міліметру шкіри — хіба лишається тут бодай щось непроговорене? Насправді так, і до того ж багато.
Одна з персонажок — Фаня з тексту «Фаня, яка перестала дивитися в дзеркало» — артикулює надзвичайно важливо думку. Попри надуважне «поверхневе» знайомство, жіночий організм залишається малодослідженим об’єктом із не завжди очевидними проблемами й хворобами. Довший час жіноче тіло вважали не чимось самодостатнім, а відхиленням від чоловічого стандарту, тож і по досі таке ставлення відкашлюється сучасним жінкам.
Французька психоаналітикиня Люс Іріґаре під час дослідження жіночого в культурі послуговувалася метафорою гінекологічного дзеркальця, що мало б освітити так званий «темний континент» — усе те невідоме з жіночої психології та сексуальності, що воліли не помічати. Слава Світова не боїться того, що криється в пітьмі, тож і тексти її настільки відверті, наскільки це необхідно, щоб запустити ланцюгову реакцію подальших самовідкриттів.
До речі, щодо страху та темряви. В американської письменниці Кармен Мачадо, що славиться провокаційним жіночим письмом, оповідання часто містять додаткові дрібніші історії, ніби сплячі яйцеклітини сюжетів. В одній із таких дівчинка, щоб довести власну сміливість, закладається, що піде вночі на кладовище і як доказ встромить ніж в одну з могил. Зрештою вона випадково пришпилює лезом до землі свою спідницю — і, нажахана, помирає. Певно, кращого опису небезпеки пошуку себе вже не буде. Та Мачадо потрібна тут не лише для побіжної вставки, а й для окреслення ширшого контексту прози, в якій жінки виборюють право на суб’єктність. У дебютній збірці «Її тіло та інші сторони» (2017), яка нині знов актуалізувалася для українського читацтва завдяки нещодавньому перевиданню, є такі знайомі матері, що примушують доньок до голодування й баріатричних операцій, випрозорілі жінки, що висять на вішаках у магазині вечірніх суконь, та чоловіки, які хочуть безроздільно володіти своїми партнерками.
Тексти Слави Світової суголосні «світовій славі», та при цьому залишаються безпосередніми й оригінальними: універсальні типажі й проблеми в українських інтер’єрах. І хоч збірка схожа на дещо страхітливу «енциклопедію для дівчаток» із додатком-лялькою (такі продавалися б, якби дорослі одразу чесно говорили з дівчатами про світ, у який вони прийшли), це читання може бути терапевтичним. Відчутно, що Славі Світовій важать спільності й думка про те, що жодна з жінок не самотня, навіть якщо в певний момент так і може здатися.
Валерія Сергєєва для медіа «Сенсор»
Фото книги — Creative Women Publishing
