До 140-річчя українського жіночого руху
1920 рік. Наближається ніч, а сну все немає. Стає прохолодно. Уже зовсім скоро осінь, і природа все більше й більше нагадує про її наближення. Мабуть, я не дочекаюся осені… Кажуть, останні осінні місяці — найважчі для людського сприйняття та здоров’я. У них майже немає сонця, тільки колючий вітер і холодний дощ, що переходить у сніг. А природа, поступово втративши свої різнокольорові барви й оплакуючи зів’яле листя та квіти, стає оголеною та сумною. Останній рік схожий на ці місяці: в ньому немає тепла, тільки біль та втрати.
Шестеро дітей мала у шлюбі з чоловіком Олексієм. Нічого не жаліла для їхньої освіти. І хоч ніхто з них не став фінансистом, як батько, але всі були наділені розумом і талантом. Могли б зробити набагато більше, але цей рік… Григорій, що писав музику, помер із голоду. Дмитро, який отримав науковий ступінь кандидата природничих наук, загинув чи, може, був розстріляний московськими енкаведистами. Іван помер ще три роки тому. Що буде з іншими? Чи зможуть вони мати щастя? Чи їх теж знищить чинна влада?
Ніколи не думала, що колись мені чи родині не буде на що жити й не вистачатиме їжі. Але вже не хочеться ні їсти, ні спати, ні плакати над своїм життям. Немає вже сліз. Була я колись романтичною. Бувало, що потай плакала над віршами Тараса Шевченка. Припав він до душі мені й чоловіку, об’єднав наші душі. У своєму маєтку згодом поставили йому пам‘ятник. Як виявилося, перший в Україні. Та забрали роки романтику. Немає вже ні маєтку, ні погруддя Шевченка, яке зникло якимось дивним чином, ні чоловіка.
Читайте також: Акторка і перекладачка Ірина Стешенко: виклики та одержимість «княгині»
Дивлюся на зорі й не вірю, що згасає життя. Як не вірю й ніколи не вірила, що чоловік зміг накласти на себе руки. Офіційно повідомляли, що він кинувся під потяг на Варшавському вокзалі в Петербурзі. Та знаю я, що не міг він цього зробити, не міг сам укоротити собі життя. Його вбили, вбили в тій Московії, аби скористатися його надбаннями, його остатками, майстерно їх собі привласнивши. А більшовики згодом зрівняли з землею й могилу. Не можна буде тепер і знайти, де він похований.
Хруснула гілка за вікном. Мені лячно й моторошно. Це старість? Раніше не боялася нічого, могла виявляти до інших нетерпимість за їхню слабкість духу, була часом схожа на матір, нервова та дратівлива. Часто відчувала невдоволення собою. Думала, що те, що я роблю, — надто мізерне і цього так замало для досягнення мети просвітництва. Освіту в заснованій мною Харківській приватній жіночій недільній школі здобуло понад 17 тисяч жінок. Але чи багато це, якщо рахувати, скільки неписьменних та малописьменних жінок ще залишається в Україні.
Я самостійно виборювала своє право бути освіченою. Колись у дитинстві під дверима підслуховувала, жадібно ловила ті уривки знань, які призначалися вчителем для моїх братів. Потайки читала їхні підручники. Я вірила в свою правоту й попри заборони батька знала, що ніхто не може закрити переді мною вікно у вільний світ. Усе своє свідоме життя присвятила тому, аби жінки отримали доступ до знань. Не покладаючи рук, писала, навчала, вірячи, що це потрібно суспільству. Та немає вже школи. Минулоріч припинила вона своє існування. Перетворила її міська влада на вечірню школу робітничої молоді.
Залишилися книжки, підручники, вдячність учениць. Навіть від влади була якась премія для «дружини експлуататора». Можливо, згадають колись нащадки, як прагнула я зробити жінок більш освіченими.
1920 рік. Завжди сумно, коли минає літо. Завжди сумно, коли минає життя. Коли нищиться те, на що покладені роки важкої праці та власна душа. Школа, родина, те, чому віддала й присвятила своє життя… Воно раптом перестало існували. Як перестає існувати, стає понівеченим і спаплюженим те, чого торкається більшовицька російська рука.
Хто така Христина Алчевська?
Христина Алчевська народилася 16 квітня 1841 року в м. Борзна Чернігівської області в сім’ї вчителя повітового училища. Батько був категорично проти жіночої освіти, тож знання дівчина здобувала самотужки, вивчаючи підручники братів та підслуховуючи під дверима кімнати вчителя, який їх навчав.
У 19 років почала друкувати свої статті в газеті «Колокол» під псевдонімом «Українка». Одна з публікацій зацікавила заможного харківського підприємця Олексія Алчевського. Пара почала листування, а згодом і одружилася.
Переїхавши з чоловіком до Харкова, Христина присвячує себе педагогічній роботі — засновує приватну жіночу недільну школу, яку утримувала власним коштом. Після заборони царським урядом недільних шкіл Алчевська запросила своїх учениць продовжити навчання в неї вдома та не залишила мрію про відкриття офіційного закладу. Для цього займалася постійною самоосвітою і в результаті успішно склала іспит на право керування та викладання в такій школі.
1870 року в будинку міського парафіяльного училища відбулося офіційне відкриття Харківської приватної недільної школи, аналогів якій не було в царській Росії. У різний час тут здобули освіту 17 тисяч жінок. Навчання було безкоштовним, і вчителі працювали без будь-якої винагороди.
Алчевська була щаслива у шлюбі. Народила шестеро дітей, які стали окрасою української культури та науки. Родина жила дуже заможно, але на початку ХХ століття не змогла врятуватися від банкрутства. 1901 року Олексій Алчевський, за офіційною версією, кинувся під потяг у Петербурзі. Однак дослідники схиляються до думки про замовне вбивство. Утримання родини лягло на плечі одного з синів. За словами доньки, «року 1920 майже вся сім’я Алчевських вимерла через скрутне матеріальне становище». 15 серпня померла і Христина Данилівна.
Христина Алчевська назавжди ввійшла в історію як визначна освітянка і просвітителька. Її методика проведення літературних бесід із учнями прислужилася кільком поколінням педагогів. А тритомник її авторства «Що читати народу?» перевидавали аж 18 разів.
Підготувала Людмила Чабак,
кандидатка філософських наук, директорка проєктів «Сіверського інституту регіональних досліджень»
2024 року український жіночий рух відзначатиме 140-річчя. Громадські організації об’єднали свої зусилля і ресурси та розпочали інформаційну кампанію «До 140-річчя українського жіночого руху», присвячуючи цій даті свої проєкти. Одним із них став проєкт «Жінка для жінки: підтримка лідерства ВПО та посилення впливу на прийняття рішень», який реалізовує «Бюро гендерних стратегій і бюджетування» у партнерстві з «Центром гендерної культури» за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF) Women’s Peace & Humanitarian Fund
Учасниці менторської програми проєкту створили добірку текстів про відомих українських діячок «Видимі: українки в історії» (менторка — Слава Світова).
«Повага» приєднується до інформаційної кампанії та з дозволу авторок публікує історії українок, які в різні часи натхненно творили жіночу історію.
Більше текстів ви можете знайти на сайті Простору гендерної культури.
