Одного разу ми з подругою ішли Тбілісі, піднімалися довго вечірніми крутими вуличками в бік фунікулера. За нами нишком ішли хлопчики, котрі намагалися за допомогою смартфону якось обрати ракурс і сфотографувати те, що в нас під спідницями. Спідниці були ділової довжини – не короткі. Підлітки були дуже маленькі — кожному років по 11 чи 12. Страху ми з подругою не відчували та щиро з того випадку посміялися. І все ж, мушу визнати, що такого роду пригода трапилася зі мною вперше в житті.
Ця історія — добра точка для думання про конференцію “Жінки в публічному просторі: коли особисте стає політичним”. Ця історія — не лише метафора, але й ілюстрація того, про що ми говорили з колежанками з різних країн.
Наприклад, у Грузії приводом повернути на стіл дискусію про розширення жіночих прав став феміцид. 2014 року, коли було вбито (в тому числі в публічних просторах і посеред білого дня) 24 жінки. Вдвічі більше, ніж попереднього року. Активістка, адвокатка та учасниця “Жіночого руху Грузії” Байя Патарая розповіла про старт руху 25 листопада. Тоді пройшли солідарні одночасні акції в 25 грузинських містах. Тоді грузинські медіа самоорганізувались і тиждень мовлення присвятили жінкам, а також погодилися поставити в сітку мовлення соціальну рекламу із закликом вийти на вулиці.
Байя Патарая
Така солідарність дозволила знову повернутися до обговорення 25% політичних гендерних квот: нині в грузинському парламенті всього 12% жінок, а в уряді — 11%. Відповідний законопроект було зареєстровано лише в червні 2015 року. Також подвоєння випадків насильства активізувала дискусію про gendergap – на тлі решти реформ у Грузії помітне суттєве відставання з рівністю.
До речі, важлива нотка, незнайома в Україні: гендерні активістки в Грузії виразно враховують інтереси робітниць, адже у важкій промисловості є проблема з забезпеченням безпеки праці, і робітниці особливо небезпечних заводів влаштовують страйки. 8 березня 2016 року мої грузинські колежанки планували присвятити саме правам і захисту трудящих.
В Туреччині тема насильства вдома та на вулицях також дозволяє активізувати розмову про жінок публічному та політичному просторі. Там активістки створили рух “Пурпурова шпилька” – шпильки з пурпуровими стрічками приколюють до одягу ті, хто хочуть висловити свою солідарність. Про цю роботу розповіла Ірем Їлмаз: зокрема вона говорила про насильство як вибір чоловіка, котрий в умовах патріархату наділений можливістю за бажання вдаватися до насильства вдома, на вулиці чи в транспорті. Саме це — дзеркально — допомагає залучити чоловіків. Чи хотіли би ви, щоб таке сталося з вашою мамою, сестрою, дружиною? Якщо не хотіли би, то не вдавайтеся до агресії — жертвою може стати чиясь мама, сестра, дружина.
Ірем Їлмаз
Також робота з темою насильства, як і в Грузії, стала добрим приводом більше говорити про жінок у владі. З 2009 року активістки вирішили номінувати на вибори на місцевому рівні жінок-феміністок, аби працювати на місцях і просувати фемінізм як незалежну ідеологію. Також рух взаємодіє з депутатками опозиційних до Ердогана партій. Цікавою в цьому контексті є робота активісток національного курдського руху — про неї я нещодавно зробила окрему програму.
За такими суворими насильницькими житейськими викликами легко не помітити інші, більш “невидимі” – наприклад, гендерні стереотипи в суспільстві, нерівні зарплати, замалу присутність жінок у політиці. Такі проблеми можуть виглядати як “другорядні”. Водночас, поміж учасницями я почула в унісон думку про те, що саме справедлива участь жінок у політиці та коректне висвітлення в медіа допоможуть у боротьбі за встановлення гендерної рівності. Пам’ятаю, як жваво реагували учасниці — незалежно від поля, в якому працюють, незалежно від країни — на мою розповідь про роботу в українських медіа та “контрабанду” туди гендерної тематики. Взаємодія з медіа та ширшою аудиторією — це тема, що цікавить усіх, із ким трапилося говорити на конференції в Тбілісі. Саме тому аналоги ініціатив щодо створення бази даних жінок-фахівчинь, яку ми з вересня провадимо на “Повазі”, існують і в Польщі, і в Чехії, також про це говорили учасниці з інших країн.
Так само важливим лейтмотивом розмов була участь жінок у політиці. Тут можна назвати чимало сфер — зміна законодавства для впровадження справедливих політичних гендерних квот, робота з карним і адміністративним кодексом у царині боротьби з насильством, реформа соціальної політики, що стримуватиме зникнення жінок з ринку праці після народження дитини, збільшення кількості жінок у виконавчій владі. Подібні зміни дозволять врахувати неочевидні для патріархальному світу проблеми та знайти нові відповіді на старі запитання. Рух за справедливий розподіл крісел існує в багатьох країнах, і об’єднання та обмін досвідом можуть допомогти ефективніше працювати. Тут варто налаштуватися на довгий процес змін. Корисною в цьому сенсі для мене виявилася лекція адвокатки Ульріке Шульц, що була присвячена поступу конституційних змін у Німеччині, дає розуміння, як поступово, але неуникно відбувався рух до більш справедливого суспільства завдяки змінам у німецькій конституції з 1947 року і дотепер. Думаю, ця історія може бути дуже релевантною і для України, де тепер іде війна, і де рано чи пізно постануть виклики повоєнного часу.
Ульріке Шульц
Я ще додумаю до кінця низку ідей, що отримала від спілкування з колежанками. Але зі швидких висновків маю такий: проблеми в Україні не єдині в своєму роді, з подібними викликами стикаються жінки всього світу. Працюючи разом — переможемо.
*
Коли мені було 20 років, мені відмовився потиснути руку чоловік моєї знайомої — тому що я дівчинка. Так я вперше усвідомила себе як феміністку. Ідеї рівності видавалися правильними і раніше, але саме тоді, 8 років тому, я стала займатися конкретною роботою як журналістка з вираженою феміністичною позицією. Проблематизувати те, що вважається “звичайним” – перший крок до окреслення поля роботи. Значить, це перший крок до перемоги.
Дякую HeinrichBöll Stiftung за запрошення до участі в конференції, за можливість долучитися та почути так багато голосів.
