Галшка Гулевичівна: до меценатства – через боротьбу

XVII століття – розкішне, празникове й криваве, воно знаменувало собою початок відліку Нової історії, а в Україні позначилося тридцятирічною війною, причиною якої став знову ж таки конфлікт між релігійними конфесіями. Людський світогляд, ще досі не звільнений від впливу середньовічних мракобісь, уперто продовжував обертатися навколо віри. А відтак – ним уміло жонглювали як державні, так і церковні мужі. Саме в цей час, багатий на інтриги, віроломство і зради, випало народитись одній із перших українських меценаток – Галшці Гулевичівні.

Освіта

Її родина – знаний і старовинний рід, що посідав почесне друге місце серед можновладців Волинської землі й уперто тримався православ’я, незважаючи на численні грозові хмари, які поволі збиралися над ним. Дід, Федір Гулевич, обіймав високий пост єпископа Луцького. А тому коли в родині з’явилася п’ята дитина, її охрестили за православним обрядом і назвали Єлизаветою. Проте близькість до Польщі позначалася навіть на іменах – і доньку звично називали Гельжбетою, а згодом і Галшкою. Саме під цим іменем їй і судилося ввійти в історію.

Спершу вдома, з допомогою найнятих учителів, а згодом – в Острозькій академії, яку свого часу заснувала тезка Гулевичівни – Гальшка Острозька, дівчинка вивчала основи православної віри, а також граматику української, грецької та латинської мов. Приналежність до здатного роду й атмосфера, у якій майбутня меценатка здобувала освіту, якраз і сформували її рішучий вольовий характер, зробили її здатною до боротьби за свої права.

Поріднились, та не помирилися…

В історії її кохання й одруження є щось виразно шекспірівське. Ті ж самі два роди, між якими – непримиренна ворожнеча. І якщо справжня причина розбрату родин Монтеккі й Капулетті невідома досі, то неприязнь між Гулевичами й Потіями мала суто релігійні причини. Батько майбутнього чоловіка Галшки – Іпатій Потій, рішучий і відданий апологет католицизму. Гулевичі – поборники православ’я. Саме тому обидві родини довго не могли змиритися з вибором своїх чад. Проте діти – а особливо Галшка! – продемонстрували таку силу характеру, що батькам нічого не залишалось, як змиритися й обвінчати їх. Молодята брали шлюб у Володимирській православній церкві – на інший варіант Галшка вперто не погоджувалася. Так поріднилися дві могутні волинські родини. Поріднились, та не помирилися…

1595 року Іпатій Потій їде з таємним візитом до Риму і присягає на вірність Папі. Після його повернення проходить історичний Берестейський собор, на якому двоє владик відмовляються від протекторату римської церкви. Подружнє життя Галшки й Христофора, яке щойно почало входити в затишне й спокійне русло, опинилося під загрозою релігійних чвар. У сім’ї часто спалахують суперечки. Урешті Галшці таки вдається зламати опір чоловіка. Якраз того дня, коли родина Іпатія Потія має врочисто приєднатися до уніатської церкви, молоде подружжя втікає з дому. Вони знаходять прихисток у Гулевичів. На думку деяких істориків, розрив з батьками та переживання, пов’язані з ним, призвели до того, що надто вже чутливий Христофор захворів, а невдовзі й помер, залишивши Галшку з малолітньою донькою на руках.

Родина Іпатія Потія звинувачує в смерті сина його дружину. І звинуваченнями не обмежується. Їм удається відсудити у вдови подарований на весілля маєток та – що найстрашніше – встановити опікунство над малою Катериною й зобов’язати охрестити її за католицьким обрядом. Цього вже Гулевичівна витримати не змогла. Вона не тільки посміла вдруге одружитися й перебратися до Києва – 1601 року з заможним українським шляхтичем Стефаном Лозкою. Вона не тільки охрестила доньку православною, а ще й згодом віддала її заміж за православного – хорунжого Миколу Млечка. Брати покійного чоловіка страшенно гнівалися, але нічим зарадити не могли навіть через суд – Катерині на той час уже виповнилося шістнадцять років, їхнє опікунство припинилося.

Київ у той час оживав. Сюди стікалися колишні галичани, волиняни, подоляки, численна козацька старшина, а часто й іноземні гості – мандрівники, купці, релігійні діячі. Зінаїда Тулуб у своєму історичному романі “Людолови” припускає, що дім Галшки Гулевичівни й Стефана Лозки був чимось на зразок культурного товариського салону, де зустрічалися представники тамтешньої еліти, а також заїжджі знаменитості. Подейкують, що колишня волинянка товаришувала навіть із самим гетьманом Сагайдачним…

Меценатство її почалося з пожежі

З цілком реальної пожежі в Києві, яка знищила не одну церкву, українську школу та багато древніх літописів. Подолянам та прибулим козакам гетьмана Сагайдачного допомагала рятувати книжні коштовності й мужня волинянка – Галшка Гулевичівна. Може, саме тоді вона й поріднилася з Київським братством. Може, саме з того часу почала замислюватися над тим, скільки шкоди завдали братству її колишні родичі. Почувалася винною? Хтозна. Але родинну вину спокутувала.

15 жовтня 1615 року, разом зі своїм чоловіком та трьома приятелями Галшка Гулевичівна стала на порозі Київського земського суду. При поважних свідках вона склала фундуш (дарчу грамоту), відписавши всі свої землі  та маєтності для заснування нового монастиря, шпиталю і школи для дітей шляхти та міщан: “… явно і добровільно усвідомлюю цим листом, що я, живучи постійно в давній святій православній вірі Східної Церкви, з любові й приязні до братів моїх — народу руського з давнього часу умислила Церкві Божій добро учинити…” – “Даю, дарую і записую і відказую, фундую добра мої власнії, дідичні права і вольності шляхетські маючи власний мій двір з землею, зі всім до того двору і землі правами, пожитками, різними належностями, нічого собі самій, ані нащадкам моїм не зоставляючи…” З цього дня й починається історія Київської братської школи…

Галшка Гулевичівна доживала своє життя в Луцьку – опікувалася тамтешнім братським монастирем, якому й заповіла залишок усіх своїх коштів –  “де тіло моє відпочинок і душа рятунок до прощення гарячими молитвами мати маєт”. Історики говорять, що до кінця свого життя Галшка жодного разу не згадала свого вчинку 15 жовтня 1615 року в Києві. Чи то її світогляд, який хоч і продовжував обертатися навколо віри, але все ж ніс у собі паростки чогось інакшого, уже загальнолюдського, не давав пишатися своїм учинком. Чи то вона просто не вважала той учинок чимось особливим для себе. А, скоріше за все, перша українська меценатка просто не підозрювала, що її фундація згодом переросте в щось настільки велике й значуще – у Києво-Могилянську академію, яка стала одним із перших форпостів освіти й науки не тільки для України, а й для всієї тогочасної Європи.

Сергій Осока