Повага
Image default
Статтi

Фемінізм на барикадах: жінки та громадянський протест

Днями Повага влаштувала онлайн-дискусію про феміністичні ініціативи, нові закони й урядові програми. Разом із спікерками, котрі долучилися до обговорення, ми підсумували основні досягнення 2014–2020 років.

Юлія Міцкевич — головна редакторка Гендер.by, співорганізаторка фемгрупи Координаційної ради
Дарья Чурко — юристка феміністичної організації “Центр по продвижению прав женщин “Её права”, квір та фемактивістка
Ольга Веснянка — модераторка, правозахисниця, журналістка, співорганізаторка акцій на підтримку переслідуваних у Білорусі


Учасниці дискусії:

Ольга Веснянка: Пані Юліє, наскільки я знаю, вас у Білорусі затримували на 15 діб.

Юлія Міцкевич: Справді, мене затримали на 15 діб, але не зовсім за участь у маршах, хоча формальна причина затримки була саме в цьому. Затримували не на самому Марші, а біля офісу, пізно ввечері, і вже у процесі розмови мені сказали, що я затримана за участь у феміністичному марші як одна з організаторок «Фем групи». І ці 15 діб я отримала виключно за участь у маршах. Мені була надана якась фотографія, взята з Фейсбука, на якій навіть не було зрозуміло, де я перебуваю.

Це був дуже важливий посил, адже, окрім того, що я була арештована, я провела цей час у Жодіно –  тюрма, розташована неподалік від Мінська. До мене туди приходили представники певних органів, зокрема Департамент у боротьбі з організованої злочинністю і корупцією. Дивно, оскільки ці люди мають займатися саме цією діяльністю, а не учасниками маршів, координаційною радою та «Фем групою». Мені дуже погрожували тим, що я маю зізнатися, що «Фем група» є організацією жіночих маршів, а якщо я не зізнаюся, то маю розповісти, хто ці жінки-організаторки. Вони казали, що мені й усім нам загрожує кримінальна відповідальність від 3 до 5 років за організацію масових безладів, до яких належать і жіночі марші.

Це був найнеприємніший досвід із усього мого перебування там. Стало очевидним, що влада дуже боїться жіночої активності, будь-якого жіночого активізму. Був цікавий момент, коли до нас у камеру прийшов начальник тюрми на Окрестіні (це в Мінську, де ми перебували до суду). Нас у камері було троє: я, ще одна жінка й бабуся з Маршу пенсіонерок, який у нас також проходить. Він почав на нас голосно кричати  – мовляв, як же ми, жінки, йому вже набридли, скільки ми будемо ще ходити, що нам варто просто закінчити цю діяльність. Він казав, що неможливо на вихідні вийти з родиною в місто, бо ми то на жіночому марші, то на загальному, то на пенсійному. З одного боку, він на нас кричав, а з іншого, це був такий посил до жінок, що це ми маємо подбати про його спокій, щоб він міг спокійно вийти на вулицю зі своєю родиною, аби ніхто йому не перешкоджав.

Дарія Чурко: Я працюю в Центрі просування прав жінок. На початку всіх акцій протесту, які відбувалися після президентських виборів у Білорусі, ми були співорганізаторами Міжнародного комітету з розслідування катувань і документували історії потерпілих. А оскільки ми фем організація, то займалися жінками. Раптом нашу організацію пов’язали з «Панда док» і з організацією, яка фінансує жіночі марші. Вийшов ролик на державних каналах про те, що ми фінансуємо ці марші. Тому частині команди довелося виїхати, але ми все ще продовжуємо свою роботу й документуємо історії жінок.

Я помічаю еволюцію жіночого протесту. Спочатку це було з використанням квітів і сукні – ми жінки й нас не чіпатимуть, завдяки патріархальному суспільству, що сприймає жінок як «слабку стать». Трохи пізніше це стало еволюціонувати: ми – жінки й маємо таке ж право, як і чоловіки, і ми більше не будемо виходити з квітами у сукнях, бо нас так само затримують, ми так само зазнаємо насильства. Спочатку жінок не били, але були погрози сексуального характеру, були приниження, зокрема через те, що за гратами не видавали жіночі прокладки, а потім жінки отримували покарання за те, що в них сукні чи штани у крові.

Якщо говорити про зараз, то на жінок із дітьми простіше тиснути, оскільки вони матері, а в патріархальному суспільстві роль матері важливіша, ніж батька. Тому таку родину можуть визнати соціально небезпечною – і дають термін від 6 до 10 місяців для того, аби «виправитися». А якщо жінка не виправляється, можуть дітей забрати. І жінки тоді думають про те, як їм або убезпечити своїх дітей і при цьому продовжувати висловлювати свою громадянську позицію, або виїжджати чи припинити ці активні рухи.

Юлія Міцкевич: Наша ситуація в Білорусі насправді дуже схожа на ситуацію, яка була і, можливо, лишається в Україні — нам доводиться доводити й пояснювати значимість гендерного, феміністського аспекту жіночої участі. Як правильно зазначила Дарія, в нас відбувалася еволюція жіночої участі з патріархального дискурсу, коли жінки виходили проти насильства за своїх чоловіків, що були затримані, але потім це була фем-колона, ЛГБТ-колона на жіночому марші. Це були конкретні політичні вимоги, які збігалися з загальними і разом із тим були і власними, а жінки виступали як політичні суб’єкти. Ми пам’ятаємо ці чудові плакати, які ми тримали: «Місце жінки біля могильної плити диктатури», «Найкращі друзі жінок – це права людини», «Я готова варити борщ лише на політичній кухні» тощо.

Головна мета створення нашої фем-групи – це посилення політичної участі жінок. Ми розглядали координаційну раду як політичний орган, створений для трансформації влади, для подальших реформ у новій Білорусі, у будівництві нового демократичного суспільства. Але все просувається доволі складно. По-перше, дещо змінилася роль Координаційної ради, оскільки члени президіуму та основний склад змушений був виїхати. Але сенс у тому, що ми перебуваємо в такій ситуації, коли нам потрібно пояснювати, чому тема гендерної рівності абсолютно пов’язана з тим, що відбувається зараз. Те насильство, яке ми спостерігаємо, по багатьох факторах гендерно обумовлене. Відсутність закону про домашнє насильство також наслідок того насильства, яке ми маємо.[a1]  І те, що монополія на насильство перебуває в держави – все це взаємопов’язане і є частиною гендерної політики, яку проводить держава, точніше наразі – її відсутності. І великий виклик для нас у тому, що ми маємо доносити це до білоруського суспільства. Неможливе демократичне суспільство в сучасному світі без включення гендерного виміру, без включення комплексного підходу гендерного мейнстримінгу. Бо так не працює: неможливо – спочатку демократія, а потім гендерна рівність. Одного без іншого не існує.

Ольга Веснянка: Якою, на ваш погляд, має бути підтримка міжнародних феміністичних рухів у Білорусі, особливо в цій ситуації протестів останніх місяців?

Дарія Чурко: Певно, це продовжити визнавати, що в революції в Білорусі жіноче обличчя, і підтримувати інформаційно. Тобто говорити про те, що завдяки початку жіночих акцій революція перейшла у мирний спосіб і продовжується вже понад 100 днів.

Ольга Веснянка: В Україні під час Євромайдану говорили про жінок як про половину Майдану, увиразнюючи таким чином участь жінок і важливість їхнього внеску. Чи жінки в Білорусі усвідомлюють себе як важливу силу цих громадянських протестів?

Юлія Міцкевич: Так, у нас теж є такий образ, що в революції Білорусі жіноче обличчя і що жінки вносять дуже великий внесок. Наприклад, якщо ми подивимося на Марш пенсіонерів, то там майже 90% жінок. Але тут є й підводні камені. Все ж таки накладається відбиток патріархального суспільства й культури, у яких ми живемо. Хочу розповісти один цікавий факт.  Коли я сиділа в тюрмі, у мене були чудові співкамерниці – молоді, активні, позитивні, які називали себе феміністками. Ми з ними весь час проводили дискусії, зокрема про фемінізм, про гендерну рівність. І одного разу ми заговорили про майбутні вибори президента. А в нас була одна жінка, Ірина, яку затримали на протесті, де вона активно відштовхувала провладного журналіста, і їй навіть хотіли приписати кримінальну справу за те, що вона його ледь не побила. І ось вона сказала, що наша участь у цих протестах, звісно, важлива, але наступним президентом Білорусі має бути чоловік, бо нам потрібен, мовляв, сильний лідер, і політикою мають займатися чоловіки. Ми були дуже здивовані і звернули її увагу, що вона сидить за те, що займається політикою, і вона — жінка. Вона, своєю чергою, здивувалася й заявила, що не займається політикою, а просто виходить на протести проти Лукашенка. І це такий дуже цікавий момент, коли жінка, яка безпосередньо бере участь у політиці, адже протести – це якраз і є та політика, не має розуміння і цього взаємозв’язку в голові, що вона безпосередньо пов’язана з громадянською участю в політиці. Ми, жінки, дуже змінили ці протести, принесли новий тип лідерства. Але залишається нерозуміння того, що відбувається насправді. І якщо з цим не працювати далі й залишити все, як є, потім до нас прийдуть серйозні чоловіки і скажуть: «Дякуємо, дівчата, а тепер ми підемо далі вирішувати долю Білорусі».

Переглянути повне відео онлайн-дискусії можна за посиланням.

Схожі записи

Знайомтесь, це Віка

«ЄС» бойкотує «1+1», канал заперечує сексизм

«Фемінізм і місто»: коли чудове хочеться зробити ще кращим

Анна Топіліна