Феміністка розгромила «Разгром феминистки» Жидкова

Коли знання спати не дають, і ще й колють…. Кілька думок про вечірні байки Жидкова та їхню суспільну невідповідальність.

Телебачення – це замкнуте коло в нас у країні: попит визначає рейтинги, рейтинги визначають попит. Аби “піпл хавав” 1+1, та й не тільки, застосовує формулу 6с+1г (секс, скандал, сльози, сміх, смерть, гроші).

Як представниця депутатської групи в Житомирі «Рівні можливості», секції з гендерної рівності при Асоціації міст України, а також як активна учасниця заходів щодо впровадження гендерної політики в Україні, 7 грудня я брала участь у 2-му Жіночому конгресі організованому МФО «Рівні можливості».

За дивним збігом обставин, на ловця і звір біжить. Повернувшись у готель (дома телевізор відключила ще рік тому), листаючи канали по телику, натрапила на «#ГудНайтШоу Квартал 95» за участі в якості автора та ведучого Валерія Жидкова.  Назва «нічних байок» – «Разгром феминистки».

Я відчула, як мене ніби особисто напряму хтось ображає. Емоційно та неприємно.

За власним зізнанням автора, він має «крайне смутное понятие о феминизме». Проте йому це не завадило протягом 26 хвилин і 22 секунд саркастично нівелювати тему, яку все прогресивне європейське суспільство давно визнало важливою та яка насамперед впливає на фінансові показники країн.

Так, до Вашого відома, шановний пане Жидков, за результатами досліджень World Economical Forum у 2015 році, передові країни світу порахували втрати економік їхніх країн через нерівні можливості та гендерний дисбаланс. Наприклад, 240 млрд. доларів втратила Британія, 1201 млрд. – США, 526 млрд. – Японія, 285 млрд. – Німеччина. Ці країни знають про цю проблему в цифрах і вирішують її.

В Україні хоч ще не знають кінцевих втрат, але багато експертів, народних депутатів та депутатів регіональних рівнів, офіс Віце-прем’єрки Іванни Климпуш Цинцадзе, НДІ, міністерства фінансів, здоров’я та закордонних справ взялися піднімати проблему в різних форматах (хоча вона є дуже складною та непопулярною, як непопулярними є й реформи, що з часом дають розвиток державі). У цей самий час Ви на багатомільйонну аудиторію каналу ці всі зусилля множили на нуль. При тому, що в питанні рівних можливостей для нас кожен союзник – на вагу золота.

На кілька Ваших цитат хотіла би відреагувати лише фактами, без емоцій:

«Феминистки – это женщины, которым что-то не так. Что именно – они не знают, но определенно в этом виноват мужчина». За визначенням навіть із тієї самої «Вікіпедії”: «Феміністкою/профеміністом є людина, яка обстоює або підтримує права та рівність жінок у різних суспільних сферах (економічній, політичній, культурній, соціальній».  Тобто вже з визначення випливає, що феміністки чітко знають, чого саме вони хочуть. Звертаю Вашу увагу, що є багато профеміністів саме чоловічої статі. До речі, серед відомих – президент Франції Еммануель Макрон та прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо, в Україні, наприклад, віце-прем’єр Геннадій Зубко, посол у Раді Європи Дмитро Кулєба, зрештою, навіть наш прем’єр-міністр та Президент.

«Я не хочу обидеть адекватных феминисток, в существование которых я искренне верю». Дивно Вас переконувати у своїй адекватності, а також у адекватності низки високоосвічених жінок-політикинь та громадських діячок: Терези Мей, Ангели Меркель, Мішель Обами, Марії Єфросиніної, Алли Мазур, Іванни Климпуш-Цинцадзе, Олени Кондратюк, Світлани Войцехівської, Лілії Гриневич тощо. Цей список можна продовжувати безкінечно. Наразі весь цивілізований світ збагнув, що записані рівні права в Конституції мають стати реальністю й перемогти архаїчні непрогресивні стереотипні утопічні звичаї.

“Самые активные из них, по моему мнению, далеки от душевного равновесия». Найактивніші з нас справді багато працюють у цій царині, пишуть закони, організовують івенти, які відвідують одночасно Президенти кількох країн, мають міжнародні візити та займаються просвітництвом на теми рівних можливостей у навчальних закладах тощо.

«На нашей территории феминизм добился конкретных результатов: право на собственность, избирательное, учеба, работа… что угодно… казалось бы, в чем притеснение?»  Ще на початку виступу Ви зізналися, що мало розумієтеся на цій тематиці, тому дивно читати такі завершені висновки щодо реальної ситуації питання рівних можливостей. За офіційними даними, зокрема, озвученими міністром Розенком, в Україні середньомісячна зарплата жінок становить лише 80% середньомісячної зарплати чоловіків. Ще зі школи дівчину вчать гарно вийти заміж замість гарно вчитися та стати гарним фахівцем. З наболілого, досі йде розподілення за статтю на уроках «Трудового навчання», «Фізичного виховання», «Захисту Вітчизни». І це попри те, що в нас є поліціянтки, а є відомі чоловіки модельєри, почав розвиватися жіночий футбол. Досі МОН готує домогосподарок, до речі, ця праця є неоплачувною та такою, яка займає левову частку в житті кожної жінки. У нас поки не вчать, як у Швеції, бути родиною на «4 долоні».

«Никто же не против, чтобы женщины занимались бизнесом, ездили за рулем – пусть даже таким особым способом. У нас женщина в стране может даже стать президентом». Дивно, чому у вас це викликає такий подив, невже ми, жінки, не такі люди, як ви, щоб на рівних конкурувати і в політичній площині? Ви маєте рацію: жінок-політиків дедалі більшає. Кілька тижнів тому Президенткою Грузії обрано Саломе Зарубашвілі. Прихильникам Ваших ідей порадила би розгорнути «Форбс» і почитати трохи більше про «топ-сто» жінок-політиків світу. Уже нарешті, після змін до Законів щодо жінок у військовій сфері, час змиритися, що жінка-генерал – це не дикість, а вимога часу. Час ділити на професіоналів та непрофесіоналів, а не на чоловіків та жінок.

«Противник побежден, он принял условия, зачем продолжать войну… освободительное переходит в наступательное…» Це винятково Ваше сприйняття. Насправді ж гендерний рух спрямований не проти якоїсь статі, він – за справедливі та рівні умови для усіх.

«Икона стиля: Ангела Меркель. Хочешь на равных общаться с мужчиной, стань одним из них».  Як на мене, це вже наступний рівень після сексизму – мабуть, образа. А якщо казати про «поступитися місцем у громадському транспорті», то це етикет і  вигадали його аж ніяк не феміністки.

«Возвращаясь обратно к теории о существовании адекватных феминисток, действительно, есть глобальные проблемы, о которых не стоит молчать». Імовірно, одна з тез, з якою не посперечаєшся..

«Насилие в семье… Есть те, которые изо всех сил начинают изголяться, но как он оказался в вашем доме? Не вы ли сказали ему «да»? Насилие в семье это проблема: чем насилие к женщине отличается от насилия к мужчине? Почему нужно придавать отдельный статус? Ударили – сними побои и посади ублюдка. Это будет и для других примером. А пока будет сидеть, отсуди квартиру, смени замки, заведи бультерьера».

Як пише «адекватна феміністка» Лілія Антонюк (у існування яких Ви не дуже вірите, але подивіться, чи кожна освічена людина здатна зробити аналітичні добірки, що їх публікує ця експертка), щороку 1,1 млн жінок в Україні зазнають фізичного та сексуального насильства, з них лише 15,9% звертаються до правоохоронців і лише 1%  до медичних та соціальних працівників. За офіційними даними, поліція за рік реєструє понад 100 тисяч звернень за фактом насильства в сім’ї. Більшість дорослих-постраждалих – жінки (близько 90%). 2015 року визнано потерпілими від зґвалтувань 278 жінок, а 188 отримали тілесні ушкодження внаслідок домашнього насильства. Понад 600 жінок гине в країні щороку внаслідок гендерно зумовленого насильства (більше, аніж внаслідок воєнних дій – 174 жінки на рік).Домашнє насильство – це злочин, що потребує особливих підходів, адже у 85% випадків стається між інтимними партнерами, що мають емоційний зв’язок, тому замовчується, ігнорується й заперечується як такий.

Про реальну проблему відсутності інструментів захисту жінок від насильства говорила й відома ведуча Марія Єфросиніна на Другому українському жіночому конгресі. Зокрема, про труднощі з суспільними звичаями, традиціями та реальними законодавчими інструментами, які б стримували винуватця коїти лихо. І ніхто в українській спільноті не просить надавати насильству до жінок особливого статусу, бо чоловіки (про яких Ви чомусь узагалі не згадали) також потерпають від інших форм насильства, і знову ж через ті самі суспільні стереотипи («чоловік – годувальник», «чоловік не плаче») та через неможливість утримати родину вдаються до самогубств і потерпають від фізичних розладів.

Тож чи не досить я озвучила реальних проблем, щоб українське відповідальне телебачення перестало рахувати лише рейтинги, а і спільно з усіма іншими брало відповідальність творити громадянське освічене суспільство? Рівні можливості для всіх – це рівновага в Державі.

Ірина Ярмоленко