На цю виставку я потрапила, зрештою, цілком випадково, в передостанній день її роботи. Просто приблукала близько півночі у Музей Юденплатц під час Довгої ночі музеїв у Відні. Називалася виставка “Переслідувані. Заручені. Одружені” — й відтворювала вражаючі долі віденських єврейок, змушених вступати у фіктивні шлюби, аби врятуватися й виїхати з країни після 1938 року. Тринадцять жінок — і одна на всіх історія приниження, девальвації соціальних ролей і почуттів як таких.
Однією з кураторок виставки виступила Ірен Мессінґер, дослідниця екзилу як стратегії виживання єврейських жінок після Аншлюсу. Трохи раніше вона працювала над публікацією мемуарів танцівниці Аніти Більд під назвою “Вишнева сукня”. Більд, “віденський соловейко”, у 1939 році виїхала за візою нареченої до Британії, де уклала фіктивний шлюб з ветераном іспанської війни і знову змогла виступати. Мессінґер разом зі своєю співкураторкою Сабіною Берґлер з Єврейського музею Відня вписала цю історію в ширший контекст: поруч стали імена скрипальки Альми Розе, акторки й режисерки театру Стелли Кадмон, політичної активістки Анни Фрідлер, лікарки Росл Ебнер, правозахисниці й феміністки Єлли Гертцки, Елізи Шпрінґер, вчорашньої студентки, докторки-мистецтвознавиці Гільди Залоцер, сіоністок Мінни Рот, Сари Берґер, Перл Картін, журналістки й письменниці Гільди Монте.
Усіх цих жінок, таких різних, об’єднувало одне: пошук чоловіка з іноземним громадянством, згодного сфальшувати шлюб і подарувати їм можливість жити в державі, де ще не почали переслідування євреїв. І довге мовчання про свої фіктивні шлюби, красиві історії довіри й дружби, які за ними стояли, але частіше все ж — про приниження, шантаж і насильство, яких доводилося зазнати. Бо громадянство жінки визначав чоловік. Бо ключем до можливостей у світі, де перед жінками зачинялася більшість дверей, був чоловік. Бо неодружена жінка — це вже зі старту відбракований генетичний матеріал, який підлягає знищенню. Деякі з цих доль, однак, настільки вражаючі, що варті пильнішого вдивляння.
Ось, скажімо, Гільда Залоцер, народжена в боснійській Тузлі, дещо раніше анексованій Австро-Угорщиною. Її батько, палкий єврей-монархіст, перевіз родину до Відня після капітуляції імперії в 1918 році. Тут його донька вивчала історію мистецтв, редагувала мистецький журнал “Бельведер” і листувалася з Томасом Манном. А коли анексовано було вже Австрію, Гільда емігрувала до Єгипту, де з 1946 по 1967 рік була професоркою історії мистецтв в Олександрійському університеті, стала всесвітньо відомою знавчинею коптського мистецтва. Коли після Шестиденної війни 1967 року Єгипет накрила хвиля антисемітизму, вона ненадовго повернулася до Відня, згодом викладала в Канаді, а тоді — знову у Відні, де також була плідною есеїсткою й редакторкою енциклопедії з коптики.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Матеріал Катерини Калитко “Перетворення”
Ось Єлла Гертцка, яка отримала фах садівниці й згодом заснувала першу віденську Вищу школу садівництва для дівчат — окрім цілком ужиткових знань, її вихованки вивчали ділове адміністрування й отримували правові знання. Пізніше ця школа також стала базою для підготовки молодих сіоністок для життя в Палестині. А в парку, що належав її закладу, Єлла часто влаштовувала раути, гостями яких ставали, наприклад, композитори зі світовими іменами — Густав Малер, Арнольд Шенберг, Бела Барток, Золтан Кодай і Ернст Кшенек. Стала співзасновницею, а згодом і президенткою Нового віденського жіночого клубу, також — очільницею австрійської секції Жіночої ліги за мир і свободу, заснованої 1915 року. Після Аншлюсу Єлла Гертцка мусила вийти заміж за свого празького кузена, який згодом загинув у концтаборі Терезієнштадт. Сама вона зуміла втекти від переслідувань нацистів і осісти в Лондоні, де працювала вчителькою й була активною в британській секції Жіночої ліги. До рідного Відня змогла повернутися тільки 1947-го.
Ось Стелла Кадмон, яка почала у Відні кар’єру шансон’єтки, а в 30-х роках заснувала власне кабаре “Милий Авґустин” разом із драматургом Пітером Гаммершлаґом і композитором Фріцом Шпільманом. Після Аншлюсу Кадмон емігрувала до Белграда, звідти — до Греції, і в фіналі — до Палестини. Там знову організувала власне кабаре у Тель-Авіві, а ще — влаштовувала на даху свого будинку читання драм Брехта і Верфеля. Після повернення до Відня 1947 року вона відновила “Милого Авґустина”, поставила Брехтову драму “Страх і відчай у Третій Імперії” й перетворила своє дітище на Театр Мужності — таким він і проіснував до 1981 року.
Ось загадкова Гільда Мейзль, яка народилася у Відні, дорослішала в Берліні, вивчала мистецтвознавство, була активною соціал-демократкою й відважною журналісткою, що дозволяла собі відверті публікації проти нацистського режиму. В еміграції в Лондоні вона працювала під псевдо Гільда Монте, закликаючи до опору нацизму і в пресі, і на радіо, і в книжках. Неодноразово брала участь у секретних місіях у Німеччині, Австрії, Франції й Португалії, виступаючи під кодовими іменами Гільда Олдей (за чоловіком), Сельма Трієр, Хелен Гарріман і Ева Шнайдер. Стала співавторкою книжок “Як здолати Гітлера”, “Допоможімо Німеччині повстати!”, “Єдність Європи”, “Де гине свобода”.
І всі ці непересічні долі й харизми об’єднує хештег, спільний для цілої виставки — #FakeLove. Деяким із героїнь щастило на чоловіків-друзів, окремі згодом переживали велике почуття, деякі ламали життя й собі, і своїм партіям, втрачали рідних у нацистській м’ясорубці чи гинули в концтаборах самі. Та питання “Чи варто було?” навряд чи варто вважати риторичним — життя варте всього.
А вже наступного дня, ідучи сквером біля віденської Вотівскірхе, я наштовхнулася на два емігрантських сімейства на прогулянці. Вони говорили російською і цілком могли виявитися земляками, проте здалися нескінченно далекими (аргумент на користь української мови за кордоном як маркера “свій-чужий”, але зараз не про це). Дівчинка й хлопчик, приблизно п’ятирічки, ніяк не могли розпрощатися, мами довго розводили їх і переконували, що завтра вони знову побачаться. Дівчинка, йдучи геть за руку з мамою, весь час озиралася й корчила плаксиву гримасу. “Невеста наша!” — замріяно зітхнула мама хлопчика, беручи за руку і його. І тут у мене в голові закрутилося відкладене домашнє завдання, незручне думання після переглянутої виставки.
Нас так міцно натреновували на роль жінки-прикладки до чоловіка, що рідко хто сприймає її інакше, надто ж безпосередньо поруч із чоловіком. Берегинею, тилом, супутницею, дівчиною, утриманкою, нареченою, дружиною, мамою (бажано сина), коханкою, навіть бойовою подругою чоловікові — так. Самостійною одиницею, ба навіть конкуренткою для чоловіка у всіх життєвих сферах, цілим, а не обтятою половиною — навряд. І ось тут росте і надимається велике, як чорний цепелін, справді риторичне питання, від якого холодно під лопаткою. Хто з нашого покоління, з онуків і правнуків жінок, на чию долю випали всі жахливі катаклізми європейського ХХ століття, помножені на червоний терор, Голодомор і все інше, з дітей матерів, які вигризли собі життя в дев’яностих, може впевнено стверджувати, що народився з великої історії любові?
Скільки любові в історіях, які здаються нам романтичними — у поспішних шлюбах, утечах на край світу, самовідданих мандрах і поневіряннях разом з чоловіком, довгих очікуваннях з війни чи заслання, терплячих доланнях безробіття й заробітчанства — а скільки прагнення вижити, тверезого розуміння, що будь-який чоловік під час чи після війни, у пору темної безвиході стає передумовою виживання, натомість життя без нього — це визнання себе другим сортом? Скільки сімейних саг являть світові велику червоточину, якщо зняти з них лискучу шкірку? І скільки зараз жінок, скажімо, на окупованому Донбасі лягають під солдатів, не розрізняючи уніформ, просто тому, що це чоловіки, здатні забезпечити їм безпеку й виживання? І скільки дівчат в умовно мирній Україні щодня одружується тільки тому, що “вже пора”, бо “так треба”, бо тільки так можуть додати собі соціальної ваги? І скільки з них потім терпітимуть сімейне насильство до кінця життя, заради дітей, а скільки — загинуть? Цікава арифметика.
Соціум, який знецінює жінку як самостійну одиницю, таким чином знецінює не тільки інституцію шлюбу (давно дискредитовану, якщо по-правді) — він знецінює любов як явище. І таким чином висмикує коріння з ґрунту на десятиліття й десятиліття назад, позбавляє такого коріння на роки вперед — чинить так із людьми, в яких і без того мало і ґрунту, й коріння. А та дещиця, що є — це завжди історії про любов і свободу. І про сильних жінок.
Коли я знову потрапила до музею Юденплатц у листопаді, на місці тринадцяти промовистих жіночих доль була вже інша виставка. Я запитала рецепціоністку на касі, чи не залишилося, бува, у музеї після попередньої виставки якогось інформаційного буклета, контактів кураторок тощо. Чогось, за що можна було б зачепитися, щоб розкрутити котушку цієї історії далі. “Нічого!” — поспішно відповіла мені жінка. Нічого не лишилося, переконувала вона. Виставку розібрали без сліду, і на сайті музею теж нема нічого — поквапилася додати вона, опускаючи очі. На щастя, в добу Інтернету нічого не зникає безслідно. Та все одно це було аж надто промовисто, щоб не думати про час до Інтернету і паралельне життя поза ним — час і життя, в яких жінки розчиняються без сліду, і самі не завжди знаючи, чи живою була їхня любов.
Катерина Калитко
