«Кожна професія, у якій проявляється жіноча душа і яку може сформувати жіноча душа, є справжньою жіночою професією», — так писала свого часу Едіт Штайн — авторка філософських праць про емпатію та роль жінок у суспільстві, яка стала святою Терезою Бенедиктою від Хреста — покровителькою Європи та науковців. Єврейка за походженням, яка через атеїзм прийшла в католицизм, і, відчуваючи себе німецькою жінкою, загинула в часи Голокосту через своє неарійське походження.
Едіт Штайн народилася 12 жовтня 1891 року в місті Бреслау (тепер Вроцлав, Польща — авт.) у німецькомовній багатодітній єврейській родині. Коли їй було 2 роки, раптово помер батько. Піклування про дітей лягло на плечі мами — побожної юдейки пані Августи. Ця жінка перебрала на себе керування справою чоловіка — приватним бізнесом із заготівлі дров. Це дозволило не лише прогодувати численну родину, а й забезпечити в майбутньому доньці навчання та проживання всюди, де вона хотіла.
Крім цього, саме мама значно вплинула на світогляд юної Едіт.
«Мама, хоч є доброю і готовою допомогти, однак деяких вад характеру не терпить. Насамперед брехні, непунктуальності та зверхності», — згадуватиме згодом Едіт.
Хоча в дитинстві та юності якраз із її характером пані Августа мала чимало проблем. Запальна, схильна до надміру емоцій та честолюбна, вдома її називали то «диво-дитиною», то «малою егоїсткою», то «тою мудрою Едіт». Маючи чималі амбіції, в 5 років захотіла піти до школи — на той час, граючись зі старшими братами та сестрами, вже мала певні знання з історії та літератури. З однолітками їй було нецікаво, однак мама все ж умовила зачекати до відповідного віку.
Уже згодом, будучи школяркою, Едіт починає переосмислювати свій характер. Спостерігаючи за гнівом інших, розуміє, який вигляд має сама в такому стані. Тож учиться бути стриманішою. Робить висновок, що головне в житті — бути доброю. Хоча честолюбність нікуди не подінеться — дівчина хоче зробити щось значне, що уславить її ім’я.
Освіта та фемінізм
Однак у родині одна за одною трапляються дві трагедії — самогубство двох дядьків через банкрутство. У цей період 13-річна Едіт стикається з кризою віри. А зважаючи на легковажне ставлення до релігії старших братів та сестер, і взагалі обирає для себе атеїзм. Особливо зважаючи на наслідки, які несе з собою приналежність до єврейства та юдаїзму, — у 1905 році, з нагоди століття з дня смерті німецького поета та філософа Фрідріха Шиллера, у її школі нагороджувати найкращих учнів. Але успіхи Едіт до уваги не беруть, бо вона єврейка. Розчарувавшись, дівчина кидає навчання та їде до старшої сестри в Гамбург, щоб допомагати з племінниками.
«Про майбутнє не думала, але надалі жила з переконанням, що чекає на мене щось велике», — згадувала про той час. Однак через пів року повернулася додому, допомагати родині, яка, проте, чекала не так допомоги, як того, що дівчина повернеться до навчання.
Читайте також: Христина Алчевська: освітянка, просвітниця і меценатка
Мама підтримувала доньку, однак чекала хоч якогось рішення. І коли Едіт було 16 років, прямо спитала, чого та хоче від життя?
Дівчина зізналася: шкодує, що кинула науку й не пішла до гімназії, але боїться, що втратила час. Мама нагадала, що люди іноді і в 30 років починають навчання, тому шкодувати про втрачену можливість у 16 не варто. Родичі знайшли для Едіт репетиторів, аби вона склала вступні іспити і стала ученицею ліцею при школі імені Вікторії у Бреславі.
У 1911-1913 роках Едіт вивчає германістику, історію та психологію в місцевому університеті. Останній предмет обирає не випадково — хоче зрозуміти особливості свого характеру й поведінки, основи порозуміння між людьми. Історію ж обрала, бо розуміла, що своїм життям може на неї впливати.
Однак два семестри вивчення психології так і не допомогли їй зрозуміти себе, тож розраду знаходить у спілкуванні з новими людьми, обговореннях того, як стрімко змінюється світ і як можна впливати на ці зміни. У той же час вона брала участь у дискусіях про права жінок.
«Часто ми обговорювали питання подвійної зайнятості чи заняття за фахом жінок. Я сама запевняла, що свого фаху не залишила б ні за яку ціну», — згадуватиме вона той час.
Феноменологія та Гуссерль
Однак їй було некомфортно. Нападала меланхолія, нерозуміння, чого вона хоче від життя. Вирватися з цього стану допоміг випадок: у газеті вона прочитала про нагороду, яку отримала в Ґеттінґемі (місто в Німеччині — авт.) студентка за свою філософську працю. І отримала її не від кого-небудь, а від Едмунда Гуссерля. Його праці про феноменологію (філософський рух, в основі якого лежить споглядально-рефлексивне дослідження феноменів — явищ чи предметів — та розробка відповідних методів їх аналізу — авт.) Едіт читала і вважала, що вони допоможуть їй знайти відповіді на ті запитання, що турбували її саму.
Мама вибір доньки підтримала, бо розуміла, що в рідному місті донька не отримує того, чого прагне. Тож навесні 1913 року Едіт поїхала в Ґеттінґем, аби один семестр вивчати філософію. Одразу ж узяла собі тему докторської роботи, яку збиралася писати в Гуссерля. Науковець, щоправда, здивувався, адже на такий крок ішли студенти, які вивчали в нього філософію не один рік. Однак амбітність студентки оцінив.
Та амбітність і реалізація задуманого — це все ж різні речі. І Едіт у цьому переконалася. Від 6 години ранку й до опівночі вона вчилася, записувала власні думки, але сформулювати їх у повноцінну працю не вдавалося.
Їй порадили звернутися до філософа Адольфа Райнаха — співробітника Гуссерля та засновника «Філософського товариства» в Ґеттінґемі. Той, порозмовлявши зі студенткою, заспокоїв її. Едіт опрацювала багато матеріалів, має план роботи, тепер залишилося її лише написати. Райнах запевнив: Гуссерль роботу оцінить.
Але почалася Перша світова. Едіт одразу ж подалася на курси медсестер, склала екзамен і чекала на запит від «Червоного Хреста» в якомусь військовому шпиталі. Охочих допомагати було так багато, що її все ніяк не викликали. Тож Штайн повернулася до навчання — готувалася до державних іспитів, а у вільний час із подругами в’язали шкарпетки та теплий одяг солдатам. Зрештою, склавши екзамени на відмінно, подалася до Гуссерля, аби домовитися про консультацію щодо своєї праці. Той зустрів Едіт скептично, мовляв, чому б їй не писати працю з історії чи літератури?
«Мені не йдеться про здобуття докторату в інших науках. Просто хочу спробувати, чи в філософії змогла би дійти до самостійних наукових досягнень», — така відповідь Гуссерля обеззброїла.
Сестра милосердя
Але вже за кілька тижнів Едіт таки викликав «Червоний Хрест» — у шпиталі в Моравії потрібна її допомога як сестри милосердя. Попри мамин протест, Едіт усе ж поїхала. Її наукова праця вкотре лягла на полицю: «Ми живемо в цьому світі, щоб служити людству», — пояснила свій вибір.
Дівчину направили в тифозний лазарет на території сучасної Чехії. Побачене та переосмислене там допомогло їй згодом сформулювати найвідомішу працю «Про проблеми емпатії» — уміння Я однієї людини «заразитися» переживаннями іншого Я.
«Мій друг заходить до мене, сяючи від радості, він розповідає, що склав іспит на відмінно. Вчуваючи, відчуваю його радість. Радіючи, я вже відчуваю радість від самої події і, отже, здобуваю первинну радість», – писала Штайн.
Едіт стає медсестрою не лише тому, що так правильно, а й тому, що відчуває свій обов’язок перед країною, бо вважає себе частиною Прусії, асоціює себе з німецькою нацією. У листі до свого друга Романа Інґардена, ще одного студента Гуссерля, який згодом працюватиме професором у Львівському університеті, Едіт пише:
«... ми не живемо як клітини, ми здатні усвідомлювати відношення до цілісності, до якої належимо (навіть припускаю, що можемо пізнати актуальні напрямки розвитку) і вміємо підпорядковуватися із власної волі. І чим яскравіше та сильніше це усвідомлення народу, тим більш він формує державу…». Вже за півтора десятиліття, з приходом до влади націонал-соціалістів, мало буде просто усвідомлювати себе німкенею, лише наявність арійських документів буде в очах гітлерівців доказом приналежності до цього народу.
«Одне переживання особливо закарбувалося в моїй пам’яті. Коли в дні військової мобілізації, після подорожі, яка тривала добу, повернувшись додому, змушена була відсторонилася від родинного кола, бо не могла знести приватних розмов. Тоді усвідомила собі ясно й чітко: відтепер згасло моє індивідуальне життя, і всім своїм єством належу народу; якщо переживу війну, то прийму її як дар. До таких думок не призвели розхитані нерви, до цих пір це переживання жевріє в мені. І весь час жалкую, що не знайшла відповідного місця, аби цілковито дотримуватися тієї постанови», — пише Штайн до Інґардена.
«Проблеми емпатії»
Однак фронт відкочувався, поранених у шпиталях ставало менше. Гуссерль із родиною виїхав із Ґеттінґема, і докторська праця Едіт зависла в повітрі. На той момент їй запропонували місце викладачки латини у школі св. Вікторії, яку вона сама закінчила. Пропозиція була несподіваною, адже євреїв до викладання майже не допускали, та й сама школа була протестантською. Однак після занять Штайн знаходить час закінчити свою докторську роботу й 1916 року нарешті надсилає її Гуссерлю, аби прочитав. Та, попри радість за успіхи своєї докторантки, Гуссерль не знаходить часу на її працю — у нього в розпалі перший семестр викладання в університеті Фрайбурга. Крім того, він боляче переживає смерть молодшого сина на фронті. Тож Едіт їде у Фрайбург, аби нарешті домовитися про екзамени та докторську, водночас стає помічницею Гуссерля, щоб упорядкувати його напрацювання. Сам Майстер, як називає науковця Едіт, в захваті від її філософської праці. Тож не дивно, що на захисті вона отримує найвищу оцінку, між тим працює над документацією свого вчителя.
«Остання ідея вчителя така: насамперед я маю залишатися з ним до того моменту, поки не вийду заміж. Крім цього, я можу вийти заміж лише за людину, яка також стане його асистентом, як і наші діти. Далі нема куди!» — з гумором писала про це Штайн.
Однак таке ревниве ставлення до Едіт пояснювалося багато в чому практичною стороною: далеко не всі вміли розшифрувати написане Гуссерлем, а Штайн якраз була з таких. Та з часом вимоги Гуссерля стають усе жорсткішими.
«На початку 1917 року вона довго дискутувала з Гуссерлем у його кабінеті на «старому дорогому шкіряному дивані», де зазвичай сиділи улюбленці філософа. Вони сперечалися дві години, так і не дійшовши згоди. Невдовзі після цього Штайн залишила посаду асистентки й покинула Фрайбург», — пише професорка Сара Бейквелл.
«Ходіння над прірвою»
1917 року смерть знову змінила світогляд Едіт – на Західному фронті загинув Адольф Райнах, який свого часу вселив у Штайн надію, що її працю про емпатію варто розвивати, і який став їй добрим другом. Едіт їде до його вдови, аби висловити співчуття. Але замість розбитої горем жінки зустрічається з «умиротвореною скорботою». Попри те, що Райнахи були євреями, вони перейшли в євангелізм, а згодом планували перейти в католицизм. Адольф не встиг, однак його дружина Анна саме в католицькій релігії знайшла для себе розраду.
Непорозуміння з Гуссерлем та відсутність часу для розвитку своїх ідей змусили Штайн шукати іншу роботу. Однак зробити це було ой як непросто. Попри прекрасні рекомендації Гуссерля, на роботу в Ґоттінґенський університет її не взяли, бо була жінкою. У Гамбурзі — бо вже була заповнена квота на викладачів єврейської національності — «аж» два місця на університет. Тож Едіт повернулася у Бреслав у надії продовжити працю над своєю дисертацією, паралельно перекладаючи твори Томи Аквінського з латини на німецьку, цікавилася релігійними питаннями. Про той період згодом напише, що студіювання філософії для неї стало безперервним ходінням над прірвою.
«Я відчувала жагу життя, бо прекрасно бачила, що не жила, а боролася зі смертю», — так Едіт почувалася в той час.
Едіт Тереза-Ядвіга
Улітку 1921 року Штайн гостювала у друзів, з нудьги взяла першу-ліпшу книжку в їхній бібліотеці — біографію святої Терези Авільської. Читала її цілу ніч, після цього у книгарні купила катехизис, прочитавши, пішла в найближчу церкву і спитала, чи можна їй охреститися.
Відтоді релігія та філософія сусідили у її житті повноправно: Едіт у власному домі читала лекції з філософії, на які приходило кілька десятків слухачів.
Із удячності до Терези Авільської, 1 січня 1922 року Едіт Штайн обрала собі при хрещенні ім’я Тереза-Ядвіга.
У 1923-1931 роках Штайн викладала німецьку мову та літературу у школі сестер домініканок при монастирі св. Магдалини. І продовжувала активну наукову діяльність: перекладала твори Томи Аквінського, писала праці про місце та роль жінки в суспільстві.
«У жінці живе природне прагнення до цілості й замкнутості, і це теж у подвійному сенсі: вона сама хоче стати цілісною всесторонньо розвинутою людиною і допомогти в цьому іншим. Жодна з цих даних від природи характерних рис сама по собі не є цінністю, у них навіть криються великі небезпеки, але якщо їх правильно розвивати, вони можуть утворити щось надзвичайно цінне», — пише вона в одному з есеїв.
Доцентка, кармелітка, жертва Голокосту
1932 року Едіт Штайн отримує посаду доцентки у Вищому Німецькому інституті наукової педагогіки в Мюнстері. Студенти згадували, що «їй не було рівних по гостроті розуму, широті культури, досконалості форми викладу і внутрішній переконаності». Пропрацювати в інституті їй удалося лише рік. 1933 року до влади приходить Гітлер, і євреїв починають витісняти із активного життя суспільства, тож із роботи Штайн довелося піти.
Едіт пише листа Папі Римському, наголошує: після гонінь євреїв настане черга католиків. Натомість отримує лише… благословення. Роботу викладачки їй пропонують аж у Південній Америці, але Едіт-Тереза вже давно думає про постриг, тому вирішує, що саме час.
14 жовтня 1933 року Штайн переїздить до Кельна і вступає до ордену кармеліток, а 15 квітня 1934 року приймає ім’я Тереза Бенедикта від Хреста. 21 квітня 1938 року складає вічні обіти. Однак навіть у монастирі, охрещена в католицизм, Едіт Штайн не може сховатися від того, що відбувається в Європі з євреями. Частина родини Едіт виїжджає до Америки, частина опиняється в концтаборі. Мати-настоятелька домовляється, що Едіт-Терезу приймуть у Нідерландах, у монастирі містечка Ехт.
І в Ехті, і в Кельні Штайн продовжує займатися науковою діяльністю – пише працю «Знання Христа». У монастир до неї приїздить її старша сестра Роза. Однак і в Нідерландах для Штайн стає небезпечно: після того, як католицькі єпископи засудили гоніння євреїв-християн, діти багатьох із яких училися в католицьких школах, націонал-соціалісти видали указ про депортацію ченців та черниць єврейського походження. Порятунок для Штайн пропонує нейтральна Швейцарія — там пам’ятають про внесок науковиці в поступ філософської науки. Едіт-Тереза подає документи на швейцарську візу і цим привертає до себе увагу місцевої поліції. Їх із Розою спершу змушують носити на габітах жовті зірки Давида, а 2 серпня 1938 року арештовують. 9 серпня 1942 року вони обидві гинуть у газовій камері Аушвіца.
Ушанування пам’яті
1960 року есеї, написані Едіт Штайн про роль жінок у суспільстві, виходять друком у збірці «Про жінок». 1962 року розпочинають вивчення спадщини Едіт-Терези, а 1987 року Іван Павло ІІ проводить беатифікацію Штайн у Кельні.
11 жовтня 1998 року Католицька Церква проголосила Едіт Штайн святою і покровителькою Європи. В іконографії свята отримала як атрибут, за яким її можна впізнати, жовту зірку Давида.
У квітні 2024 року до Папи Римського надійшов запит, аби надати святій Едіт Штайн титул Доктора (Вчительки) Церкви – такий же титул свого часу отримала свята Терезія Авільська, у пам’ять про яку Штайн узяла собі ім’я.
Ірина Небесна
Література:
- Наталія Назар «Едіт Штайн: жага істини».
- Agata Płazińska «Idea ofiary u Edith Stein»
- Інна Савицька «Едіт Штайн у ґеттінґенському колі феноменологів»
- Сара Бейквелл «У кафе екзистенціалістів»
