Image default
Це зробила вона

Дозволити кожній сукні бути особливою. Це зробила Світлана Шинкаренко

«Це зробила вона» — рубрика Поваги, на яку нас надихнула однойменна книга про відомих українських жінок, яка видана видавництвом «Видавництво»

Часом здається, що велика справа починається з паузи між двома ударами серця. З абсолютної тиші, переживаючи яку, встигаєш відчути, чого тобі справді не вистачає. Захотіти, почати пошук, спробувати. Знайти щось своє – і піти за цим.

Найцікавіше те, що перший крок може не мати нічого спільного з кроком, із якого почнеш знаходити себе.

От, скажімо, Світлана Шинкаренко вчилася в медичному університеті, а зараз створює свій оригінальний одяг. Розвиває власний бренд. Цікавимося в неї, чи знаходить психологія місце в нинішній творчості? Не відповідає, сміється.

«Довгий час я намагалася виправдовувати навіть не свої, а чиїсь сподівання. Але з часом стало легше орієнтуватися на власні бажання, приходити до себе. Я живу своє життя. Мої речі можуть бути такими, як я хочу»

Починалося все з вивчення клінічної психології в медичному університеті.  З перервою на академічну відпустку – це 8 років життя. Проте Світлана досить швидко зрозуміла, що не знаходить себе в обраному фахові. Бо вступ до ВИШу  був швидше бажанням батьків, а не її власним. Коли маленька Світлана з родиною гуляла в парку, батьки нерідко показували будівлю університету й говорили: «Ось тут ти будеш учитися, дивися».  Мабуть тому роки навчання – це було життя всупереч.

Було важко, а хотілося комфорту. Щоб не зникнути, не втратити себе, Світлана почала шукати те, що підтримуватиме.  Тому вечори й вихідні проводила в мистецьких колах. Ходила в кіноклуби, на виставки, вивчала малюнок. А ще почала яскраво одягатися. Це дозволяло залишатися собою, такою, якою Світлана відчувала себе насправді. Бунтарський одяг шила собі сама: у ньому було і справді багато індивідуальності.

Власне, історія зі створенням одягу почалася в дитинстві. З одягу для ляльок. В університеті дівчина шила одяг для себе й подруг. Потім почала здавати його в магазини, які приймали речі молодих дизайнерів. Це, за словами Світлани, дуже надихало: продаючи авторський одяг, вона відчула себе дизайнеркою.

У ті часи не все складалося легко. Оскільки не було можливості купувати тканини,  доводилося переробляти старі речі, фарбувати тканини.  Сукні з фіранок? О, так.

«Найважчим було не порівнювати річ із річчю, а дозволити кожній сукні бути неповторною, бути собою»

Молода дизайнерка багато експериментувала з етномотивами. Речей шила не багато, але вони продавалися.  Відчуття того, що ці речі справді вартісні, прийшло не одразу. Світлана довго мислила так: продам те, що пошила, і куплю щось «нормальне» для себе. З часом почала відслідковувати ці думки і зрозуміла, що більше в це не вірить. Зараз десь 65% її гардеробу – речі власного пошиву.

Новий етап розпочався у 2014 році, разом із материнством. Це був момент, коли дизайнерка усвідомила, що до попереднього життя вже не повернеться. Тож почала шити активніше. Спершу речі виходили не ідеальними на Світланин смак. Через це важко було продавати їх за конкурентними цінами. Але знайшовся компроміс: дизайнерка почала з символічних цін – і справа пішла.

До бажаного ідеалу рухалася по-своєму. Брак профільної освіти й сумніви в якості власного одягу спонукав швидко вчитися. Шити доводилося справді багато. Зате практика дала хороші результати.

По суті, своя справа – це не лише бізнес, а ще і захоплення з особливою атмосферою, яку не хочеться втрачати. Світлана хотіла зберегти комфортність і затишок, творчу свободу бути собою для себе і клієнток. Прагнула зберегти камерність, де кожна річ – інтимне спілкування між авторкою, річчю і людиною, якій річ призначена.

 «Авторський одяг – це моя мрія. Я боюся її зрадити. Можливість створювати щось своє – це те, що я оберігала все життя»

Тому з’явилося рішення не шити повторів. У Світлани особливі відносини з тканинами й кольорами. Закуповує лише ті тканини, які би носила сама. Може пошити з обраного серію одягу.  А згодом – більше ніколи не повернутися до саме таких фасонів.  Багато що залежить від натхнення, і в цьому є певна творча свобода.

Дизайнерка розповідає, що навчилася віднаходити і зберігати часточку себе в кожній речі. Тому так важливо, аби кожна була особливою і знаходила своїх неповторних людей.  До того ж, стандартних фігур мало, і окреме задоволення для дизайнерки – створювати не обмежені стандартами речі.

«Я справді кайфую від контролю над своєю справою. Це важливо: мати свободу робити все саме так, як я цього хочу. По-моєму»

«Найважче було протистояти чужим сумнівам»

Не одразу вдалося знайти компроміс між душевною й бізнесовою сторонами своєї справи. У Світлани є певний рівень вимог до матеріалів, якість має бути справді високою. А це потребує вільних коштів, які потрібно вкладати у матеріали. Так планування і поступовий рух уперед дають свої результати. Зараз, наприклад, Світлана чекає юридичного оформлення її бренду.

Часом хочеться рухатися швидше. Але дизайнерка намагається орієнтуватися на комфортний рух. Аби, окрім роботи, встигати насолоджуватися іншими сторонами життя.

На початку було багато сумнівів. Тому дизайнерка не дозволяла собі мріяти масштабно. Коли людина знаходиться в ямі сумнівів, все здається страшним і складним. В певному сенсі так воно і є. Але є інший бік, той, де просто робиш – і все поступово стається. Можливо, не так, як колись уявлялося, але точно не гірше.

Світлана зізнається, що ніколи не мала стратегії. Коли знадобився логотип – замовила. Коли прийшов час створити сторінку в соцмережах – створила, почала оформлювати. Виникла потреба зареєструвати торгову марку – реєструє. Для неї саме так виглядає рух уперед.

«Завдяки такому ритму я дуже радію кожному кроку. Наприклад, поступовому розширенню географії перебування моїх речей: вчора клієнтка написала, що одна з моїх суконь тепер «житиме» у Лісабоні. Клас!»

Сьогодні дизайнерка вже знає, яким хоче бачити свій бізнес. Знає, як діяти ефективніше й почуватися при цьому добре. Комфорт – ключове слово в історії Світлани Шинкаренко та її дизайнерського одягу. Все, що пов’язане з комфортом, справді її надихає.

Клієнти можуть обрати щось із готового одягу на сторінці магазину, але найкраще для авторки – це замовлення речі «у її стилі». З одного боку, це нагода спробувати «відчути» замовницю, з іншого – проявити себе, вкласти у річ дещо особливе. Така річ буде створена в любові.

Увесь процес виглядає наступним чином: ідея, створення речі, її підготовка і презентація. На практиці це відбувається так. Спершу Світлана вирушає на закупи і знаходить тканини, які надихають фактурами чи кольорами. Опісля сідає за основу для сукні й, намагаючись не плекати конкретних очікувань, дає волю фантазії й шиє. Любить міксувати, додавати витончені риси характеру майбутній речі. По завершенню прасує й пере річ – влаштовує їй такий собі «краш-тест», аби оцінити якість тканини на практиці. Не всі тканини проходять суворі випробування водою і праскою. Але ті, які проходять, винагороджуються персональною фотосесією від Світлани і потрапляють у соцмережі. Аби розпочати рух назустріч своїй особливій людині.

Світлана любить усі етапи роботи, тому поки не готова до масштабного делегування окремих процесів іншим людям. Майже все робить сама, особливо любить фотографувати речі на моделях. Також розчулюється, коли зустрічає людей у речах свого виробництва в Києві. Говорить, що це її особистий сорт натхнення: бачити, що люди люблять її речі, читати відгуки, слідкувати за тим, як речі починають мандрувати світом разом зі своїми власниками і власницями.

 «Не можу сказати, що мої речі – аж настільки екстравагантні, навпаки, їхня унікальність – це лаконічність і простота! Моя унікальність – це максимум свободи»

Окреме місце у справі Світлани займає довіра. З одного боку, це довіра клієнтів до неї, її смаку, її бачення. З іншого – довіра самої Світлани до клієнтів. Наприклад, один із принципів її роботи – надсилання речей на примірку без передплати. Так повелося з самого початку і ведеться досі. За весь час не було випадку обману чи шахрайства: навпаки, клієнти самоорганізовуються, запрошують на примірку знайомих, якщо раптом річ не підійшла їм самим. Пересилають одна одній, діють родинно і довірливо.

«Тим, хто планує розпочинати щось своє, я би порадила починати!»

Якщо ти не почав сьогодні, є велика імовірність, що завтра ти згадаєш про це й почнеш жалкувати: а що би було, якби я тоді… Це забирає енергію, яку можна витрачати на тут і зараз.

Миттєвий успіх буває не так часто. Натомість завжди будуть люди, більш успішні чи умілі. Не варто порівнювати себе з ними. Краще брати приклад.

Як знати, може їм вдається краще, бо вони вже почали. А ти ще сумніваєшся.

Просто почни.

Вероніка Новікова

Схожі записи

Ставлення до чоловіків з інвалідністю у суспільстві трохи краще, – громадська активістка

admin

«ВІЛ-інфекція — це не вирок». Успішні історії ВІЛ-позитивних жінок

admin

Тетяна і дві Юлі. Три моделі успіху жінки з інвалідністю

admin

Залишити коментар