В елегантній історії з аналізами кандидата Зе є епізод, який не просто зачіпає, а якось одразу, вибачте за вираз, вирубує: це той відеозапис, де дві працівниці лабораторії, в якій він здавав аналізи, вибачаються за неправильно поставлену дату. Нагадаємо собі: перед дебатами кандидат у президенти Зеленський здав кров у лабораторії Eurolab, але скан аналізів з’явившись у мережі, містив не ту дату – замість п’ятого квітня там було проставлене друге. Як лише штаб Зе усвідомив помилку (на неї вказали численні відвідувачі сторінки), то просто зняв скан, а тоді виставив новий, з іншою датою – очевидно, відфотошопленою. Мовляв, у лабораторії помилилися.
А тоді було це вибачення. Працівниця лабораторії, біологиня відділу підготовки та сортування біологічного матеріалу, та її безпосередня начальниця, лікарка-лаборантка, переступаючи з ноги на ногу, вибачаються на камеру перед «кандидатом у президенти Володимиром Зеленським». Це абсолютно нестерпні дві хвилини сорок секунд, протягом яких гідність цих жінок стає розмінною монетою у безпрецедентній історії кандидатства голограми.
Я не можу не помітити у цьому всьому невитравний почерк совка-як-явища.
Бо чим був цей совок?
Аж ніяк не «країною Рад», чи, Боже збав, країною-справедливістю; це був такий собі конгломерат, де, з одного боку, правив «закон воровской», а з другого – «закон мєнтовской». Які, зрештою, не так уже і відрізнялися одне від одного – соціальний дарвінізм у дії тут гармонійно сполучався із нещадною і вибагливою, вже достоту «понад-дарвінською», садистською жорстокістю до кожного, хто вважався «слабким». Недарма основним правилом гулагу було незабутнє «умри ты сегодня, а я завтра» (до речі, цікаво, що у мене навіть рука не піднімається перекласти ці слова українською – як, наприклад, і Іванові Багряному у прозі рука не піднімалася перекласти українською зацитовані команди «граждан начальніков»).
Жінка ж, безперечно, була «слабкою», «жертвою», «об’єктом». Ми бачили потім цю ментальність в дії в часи ліхіх дев’яностих, коли «крутелики», до прикладу, практикували свій фірмовий «розводняк лохов» – залишали в котромусь генделику гаманець, мовляв, випадково, а тоді приходили і казали: пропали сто доларів. І продавчиня, яка-небудь молода дівчина, мусила терміново збирати ті гроші, на той час величезні, по друзях і рідних, поки «крутелики» впивалися відчуттям влади і безкарності. Вони любили отак «домахатися» саме до жінки або дівчини, любили, щоб їх боялися.
Але «закон ментовськой» працював не менш безжально. Всі ми звикли, що в часи процвітаючого совка «скляна стеля» була майже підлогою. Навіть якщо всі працівники в установі були жіночої статі, власне-керівниками призначалися чоловік, часто бездарні. Роботу ж робили «дєвочки» – я це ще застала у ті ж дев’яності, коли працювала на трьох роботах, викладачкою, перекладачкою, і, як називає це мій батько, «вдома в тапках» – тобто репетиторкою.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Поліморфний гендер-флюїд
Викладала я в одному преславному своїми традиціями, тобто їхньою відсутністю, закарпатському, так би мовити, вузі, який зараз, здається, уже об’єднали з УжНУ. Там панували порядки, заведені ректором «із нових» – тобто начальство було одночасно і совковим ешелоном «чоловіків у костюмах», і колом «крутих мужиків», які вже спізнали смак грошей, поїздок за кордон не за шматтям чи на китайські базари, і які, правильно, вважали, що всі «дєвочки» вузу перед ними заборгували за одне лише своє «дєвочкове» існування на цьому світі, чисто в шевченківському варіанті – «чом ви нам платить за сонце не повинні».
Наприклад, коли вуз вів переговори з кимсь із іноземних партнерів – бо вже були і такі – «дєвочки» викликалися «на ковьор» для того, аби забезпечити переклад, ясна річ, за безкоштовно, бо це ж і так для цих «дєвочок» честь. Самі круті мужики володіли в кращому разі поганою українською і рускім матьорним. Нуачьотакова? Одного разу мене спробували «припрягти» письмово (письмово, Карл!) перекладати якісь дикі тексти з англійської на українську, як мені було сказано, «для атестації», але мене теж робили на пальцем: дивно було, для чого атестаційній комісії перекладати тексти, взяті з поганенького підручника за сьомий клас загальноосвітньої школи.
Як виявилося після моєї відмови, нашумілої, але, на щастя, не небезпечної, бо я на той момент уже була знайшла собі іншу роботу, тексти ці були частиною домашнього завдання, тільки не смійтеся, сина водія нашого ректора. Ще раз, повільно: у ректора був водій; у водія – син; у сина – домашнє завдання з англійської мови. Навіть водій «крутих» користувався всіма привілеями «мужика», на якого мусили безплатно «пахати» всі «дєвочки» світу. Ну або принаймні цього окремо взятого вузу. Двері у класну кімнату, де я викладала, цей водій, між іншим, без усяких метафор відкривав ногами.
І от ми знову маємо ту ж ментальність у дії. Знову знайдено «дєвочок», чиї міцні плечі мусять винести на собі весь тягар сорому, який «крутим мужикам» нести не хочеться. Ну бо і для чого, якщо є на кого цей тягар перекинути, як то і повелося у ментальній «країні Рад», тобто тюрем, гулагів, ментів і бєспределу, які і становлять головні цінності Х….стану? Ми зайвий раз отримали, таким чином, свідчення, що ця невмируща країна іде до нас, і дуже, дуже хоче задушити нас у братських обіймах. Я би сказала – сестринських, зважаючи на граматичний ґендер, але не скажу.
«Помилка при даті взяття матеріалу сталася по моїй вині, несвідомій вині. Я випадково, через хвилювання, ввела цифру “2”, а не “5”, тому що вони на клавіатурі зовсім поряд знаходяться”, – каже біологиня, підставляючи себе під хвилі якщо не обурення, то бодай реготу – ну бо яке там «поряд»? Два і п’ять аж ніяк не поряд, і кожен, кому доводиться користуватися клавіатурою бодай два рази на тиждень, чудово це знає. Але що може зробити біологиня? Що може зробити її начальниця? Звідки ми знаємо, чим їм загрожувала би відмова «вибачитися»? Адже навіть той нещасний чоловік на прізвище Воскобойніков, у якого під час пожежі в Кемерово загинула ціла родина, після розмови з Путіним почав співати якусь аж геть неподобну пісню про те, що Владімір – царь, що ніхто ні в чому не винен, і ледве чи не вибачатися за те, що зазнав горя і тим спортив царю прогулянку. Цінності совка, помножені на оффшори, як бачимо, дають щедрі плоди. Чи таких плодів ми хочемо у себе?
…Учора проти ночі, після цілого дня новин, аналітики, новин, нової аналітики, сміху крізь сльози, емоцій і втоми, згадалося мені, що в ранні дев’яності, у студентські часи в Ужгороді, цілий весняний семестр я була капітаном, так, ви вгадали, команди КВН факультету романо-германської філології. Ця сторінка мого бурхливого життя якось випала з усіх сіві, а були ж часи, що рідний народ знав мене “зі сцени” і вітав прямо на вулицях Ужгорода. Відома я була під кодовим прізвиськом “Капітанша”. Ну, що поробиш, пристойніших фемінітивів тоді ще в ужитку не було. Тривала ця слава недовго, десь так з півтора семестри. КВН захопив нас, як розбійник, що вискочив з-за куща, якщо перефразувати відомого російського письменника.
В ранні дев’яності в Ужгороді не дуже-то було чи зайнятися молодій людині. Патріотичного виховання не було, «Просвіта» і «Пласт», здається, десь собі існували на іншій планеті, але працювати зі студентством ніхто з ним не поспішав. Конкуренцію КВНу складали тільки євангелісти-пілігрими з Данії, які розташувалися табором біля річки, і які проводили богослужіння десь в районі магазину «Меблі», з назви якого час від часу випадала, на радість мешканцям міста, буква М. Я ходила до цих пілігримів практикувати свою англійську, бо це була єдина доступна практика, якщо не рахувати морально застарілих лінгафонів на трепетні теми із серії The Climate of Great Britain.
Так до чого це я?
Та так, ні до чого.
Або, може, до того, що ми досі як слід не вивчили себе, своє минуле, все те, що становило наш світ ще так недавно, якісь два-три десятиліття тому, не кажучи вже про сімдесят років тоталітарного комунізму. До того, що поки ми не розберемося з цим минулим на рівні історії не тільки подій, але і ідей, – емоцій, відчуттів, чорт забирай, запахів, і ні, я ні на що не натякаю, – та ще різного роду позірно ефемерних речей, ми просто не будемо по-справжньому розуміти, що і до чого.
Ну от щоб просто не забувати – «пізній» КВН родом приблизно з тієї ж епохи, що «розвод лохов». Навіть якщо це просто співпадіння.
Оксана Луцишина
