Певної миті я перестала усвідомлювати, що живу в бульбашці. Мені здавалося, що наше суспільство подорослішало, всі ходять на марші за гендерну рівність і не вважають сексистські жартики смішними.
Кілька років тому один мій колега мав два рейтинги з однаковою шкалою – для дівчат і для шаурми. Й анітрохи не вважав це секситським. А нещодавно обмовився в телефонній розмові, що ходив на #МаршЖінок.
Цей факт логічно вклався в мою наївну тезу про дорослішання суспільства, мовляв, випадки “печерного сексизму” – то лише кричущі винятки, і їх страшенно мало. Принаймні моя бульбашка була цьому доказом. Але торік я потрапила до державної лікарні, та ще й надовго, і це неабияк допомогло мені зняти рожеві окуляри.
Санітарка миє підлогу в палаті й кидає невинну фразу: «А тобі скільки год?»
Тільки-но чує відповідь, видає симптоматичну фразу: «Госпаді, та ти старша за мою невістку, а в неї, мєжду прочєм, уже двоє дітей. Двадцять сім, Госпаді, а так і не скажеш».
І так було щоразу. Особливо з лікарями.
Від хірурга: «Треба народжувати, це поможе поміняти гормональний фон».
Від вертебролога: «Ти думаєш, у тебе багато часу, а треба до родів встигнуть. Потім ого-го які проблєми зі спиною ждуть, як будеш дітей на руках носити».
Від дерматологині: «Нашо тобі брить ноги, як скоро діти підуть».
Усі ці фрази від реальних фахівців. І сказати, що вони захоплювали мене зненацька – це нічого не сказати. Гірше було тільки з п’яним лікарем у Медмістечку, який не міг визначитися, чи треба все ж таки вирізати мені апендицит, тому просто сказав: «Нічого, розріжем і подивимося». Думаю, для багатьох відвідини лікаря навіть у найкращій клініці – це завжди про тілесність і майже завжди про дискомфорт.
Проте саме ці «мої» лікарі постійно знаходили якусь лазівку, щоб повернути розмову зі здоров’я спини, легенів чи шкіри на майбутнє, неодмінно пов’язане з народженням дітей.
І, може, й справді – нічого поганого на меті вони не мали. Цією колонкою я не хочу нікого демонізувати. Усі ми – люди, і час до часу помиляємося. Наприклад, хірург із «гормональним фоном» виявився хорошим фахівцем, що поставив правильний діагноз після тижнів страждань і непевності.
Але чомусь він та й інші лікарі у фразах про материнство натякали, що саме воно має стати для мене цілющою пігулкою від усіх хвороб. І забули сказати, що насправді народження дітей ніяких проблем зі здоров’ям не вирішить, а може їх і створити. Ерозії, кровотечі, і це я вже мовчу про емоційне виснаження чи післяпологові депресії.
У мене немає якихось комплексів щодо віку й того, чи встигла я щось за суспільними мірками, чи вже запізнилася. Я планую мати дітей. Але щоразу ці байки від незнайомих людей знаходять усе нові й нові форми, щоб мене здивувати. І, здається, цей процес нескінченний.
Відповідь на цю головоломку проста, навіть банальна. Ідеться не про сексизм, мізогінію чи навіть ейджизм. Про них також, але більше як наслідок.
У цьому рівнянні все зводиться до культури втручання.
У нашому суспільстві втручатися у приватність нормально. Нормально вважати, що батьки, дядьки, тітки, лікарі, санітарки і просто люди з вулиці краще знають, коли тобі народжувати. Чомусь усім цим людям ніколи не спадає на думку, що це може бути усвідомлене рішення – мати чи не мати дітей. І кожен сам вирішує, коли це станеться й чи станеться взагалі.
Для цих людей існує мільйон виправдань: ось мене так виховували, і нічого, виріс нормальним. А ти чого так не хочеш?
Для лікарів ця лінія особливо тонка, бо вони зобов’язані мати справу з твоїм тілом, щоб виконати свою роботу. І як зробити це так, щоб не перетнути червоні лінії?
Моя мама – лікарка-терапевтка невідкладної медичної допомоги, тому я пішла з цим запитанням до неї.
– Я інколи теж дозволяю собі щось таке сказати. Учора був виклик до жінки, дивлюся – в неї шкіра жовта. Мабуть, проблеми з печінкою, кажу. Вона щось про засмагу й море, а я їй: ні-ні, треба перевіритися. Це теж втручання, на твою думку? І взагалі, чим тобі ті бідні лікарі не вгодили?
Так, це слушне зауваження, чим? Бо йдеться справді не лише про лікарів. А про всіх, хто має справу з нашим тілом. Про спортивних тренерів чи тренерок. Перукарів і перукарок. Масажистів і масажисток. Косметологів і косметологинь (продовжте перелік на власний розсуд).
У моїй історії саме лікарі стали точкою відліку – тими людьми, через яких у мене над головою задзвенів «дзвіночок». Через яких я почала аналізувати: така поведінка прийнятна, а така взагалі не ок. Мій досвід – це про повсюдне втручання й роздавання порад, яких не просять, а подекуди – навіть про масні жартики й реальні домагання. У вашій історії може бути інша точка відліку.
Я відповідаю мамі:
– А якщо жінка не хоче мати дітей? Або ж хоче, але не може? Як тоді бути? У що перетвориться ця порада з нібито хорошими намірами? В удар у найболючішу точку?
– А в неї в картці так і має бути написано: «Безпліддя». І тоді лікар зможе таких розмов уникнути, – ухиляється від відповіді мама, і ми переходимо до менш дискусійних тем.
Між іншим, тому лікареві з Медмістечка, який хотів мене розрізати, а вже потім дивитися, я відповіла на емоціях: «Що ж ви мене одразу ось так – чикрижити?» Це слово, звісно, різонуло йому вухо, зачепило професійну гордість, він кулею вилетів із палати й ще довго йшов коридором, припадаючи то до однієї стінки, то до іншої. Тобто усвідомлення, що деякі слова ранять, є, але подумати про наслідки своїх, особливо гендерночутливих – е ні, це вже вища математика. Апендициту в мене, звісно ж, не виявилося.
Тож просто хочеться більше історій про тактовність. Історій про тих, хто змінив погляди, як мій колега з однаковісіньким рейтингом для дівчат і для шаурми.
Бо інакше діагноз «сексизм» так і висітиме в нас над головами.
Ольга Вірста
