Жіночі образи у фільмах The Walt Disney Company – непроста тема. Адже тривалий час ця впливова кінокомпанія була чи не найміцнішим бастіоном андроцентризму в Голівуді. Спочатку в анімації, а потім і у фільмах із живими акторами протагоністки, з деякими варіаціями, являли собою принцес, що чекають не дочекаються своїх принців. І навіть у середині 1990-х, після двох хвиль фемінізму, сюжети Діснея часто-густо являли собою натхненні оди традиційній родині, заміжжю, материнству коштом професійної та соціальної самореалізації.
Тому дуже цікаво подивитись, як, власне, еволюціонували діснеївські антигероїні. Найзнаменитіша з них – Лютелла.
Лютелла де Віль і далматини
Уперше вона з’явилася в повнометражній анімації «101 далматинець», знятій студією «Walt Disney Pictures» 1961 року за мотивами однойменної повісті Доді Сміт.
Варто нагадати сюжет. Дія відбувається в 1950-х роках у Великій Британії. Холостий композитор Роджер Редкліфф зі своїм далматинцем Понго живе в Лондоні. Пес прагне одружити господаря на симпатичній дівчині з, відповідно, симпатичною собакою. Незабаром Понго зводить Роджера з Анітою, яка має так само далматінку Педді. Незабаром у собачого подружжя народжується 15 цуценят. І отут на сцену виходить шкільна подруга Аніти, Лютелла де Віль (De Vill – прозора гра зі словом devil – диявол). Модниця, схиблена на хутрі, спочатку намагається купити цуценят, але після відмови замовляє їхнє викрадення – на додаток до вже куплених або викрадених 86 маленьких далматинів. Цуценята їй потрібні, щоб пошити шубу з їхніх плямистих шкірок.
Читайте також: Правда й нічого крім правди
Звісно, історія завершується гепі-ендом на Різдво. В оточенні бездоганно позитивних людей і звірів Лютелла (її озвучувала Бетті Лу Герсон, удостоєна звання Легенди Діснея 1996 року) має являти абсолютне зло. Тож вона виглядає як гнучка (так і хочеться додати – по-зміїному) високоросла інтриганка в хутрах. У руці в неї незмінна цигарка, але навіть дим із тієї цигарки не такий, як у добропорядних містян – якогось радіоактивно-салатового кольору. Ганяє вона на червоній напівспортивний машині, причому постійно на межі потрапляння в ДТП.
Ця Лютелла місцями нагадує карикатури на буржуазію чи окремих несвідомих громадянок із радянського сатиричного журналу «Крокодил» приблизно тих самих років. Власне вона карикатурою і є – бо в затишній реальності Діснея початку 1960-х зло має бути несерйозним і приреченим на поразку.
Клоунеса, повністю поглинена хутровим психозом
Версія «101 далматинця» з живими акторами вийшла 1996-го, а її продовження – «102 далматинці» – 2000 року. Лютеллу зіграла американка Гленн Клоуз – на ту мить п’ятиразова номінантка «Оскара». За 8 років до того вона здобула визнання виконанням ролі образу підступної та холоднокровної інтриганки маркізи Ізабель де Мертей у костюмованій драмі Стівена Фрірза «Небезпечні зв’язки» (1988).
Лютелла-Клоуз – свого роду пародія на маркізу. Вони обидві – фетишистки, але де Мертей мало бути розкішною та ефектною, вона «шиє» собі вбрання зі зруйнованих людських доль, мстячись за жорстокість ієрархічного світу, від якої сама постраждала. Лютелла-1996 не має в собі таких темних глибин. Вона просто хоче вражати за будь-яку ціну; саме це наповнює її життєвою енергією. Вона істерична, криклива, на її губах стигне хижа усмішка. Все та ж червона машина, те ж чорно-біле волосся, ті ж вампірські пурпурові губи. Вона навіть не комедійна, а радше фарсова персонажка, свого роду клоунеса, повністю поглинена хутровим психозом. У «102 далматинцях» вона ще й виступає жертвою психологічного перепрограмування, намагаючись стати хорошою; бере шефство над притулком тварин, але від природи не втечеш. Удари дзвона Біг-Бена будять у Лютеллі стару лють. Але фіаско їй, безумовно, забезпечене: блазнючці не бути королевою.
«Лютелла» або ж «Круелла»
Тож коли Дісней оголосив про вихід фільму «Лютелла» (у нашому прокаті йшов під калькованою назвою «Круелла»), одразу виникло запитання – як зробити повноцінну історію, спираючись на попередні карикатури?
Найвідоміші фільми австралійського режисера Крейга Гіллеспі – «Ларс і справжня дівчина» (2007) та «Тоня проти всіх» (2017). Перший – про кохання самотнього хлопця до силіконової дівчини, настільки сильне, що в нього зрештою повірило все місто. Другий – про відому фігуристку, що замовила напад на свою конкурентку. Співсценарист фільму Тоні Макнамара має номінацію на «Оскар» за сценарій до вишуканої костюмованої драми «Фаворитка» (2018) – історії про лесбійське кохання та інтриги при дворі королеви Анни. Одне слово, і Гіллеспі, і Макнамарі не чужі сюжети про крайній ступінь фетишизації з одного боку й про рішучих харизматичних антигероїнь – з другого.
Читайте також: Патріархату по пиці
Щодо Лютелли-Круелли Гіллеспі, то Макнамара та сценаристка Дана Фокс (учасниця письменницької групи «Fempire», відзначеної 2012 року призом кінофестивалю Athena за креативність та сестринство) учинили безпомильно: замінили примху на долю. Протагоністка вже народжується з відхиленням – половина волосся чорна, половина – солом’яно-біла. Звісно, стає об’єктом булінгу з перших років життя. Відповідає на цькування з недівочою силою та злістю. Її жорстоку сторону мама, незаміжня жінка середніх років на ім’я Кетрін, називає Лютеллою, воліючи бачити спокійну, слухняну Естеллу. Це роздвоєння справляє визначальний вплив на розвиток подій.
Назагал, Гіллеспі, Фокс і Макнамара використовують напрацьовані культурні тропи. Естела швидко сиротіє, а потім знаходить сховок на горищі в компанії малолітніх злодюжок – явна відсилка до «Олівера Твіста». Естелою звали юну героїню іншого роману Діккенса «Великі сподівання».
Основна частина сюжету розгортається в Лондоні умовних 1970-х. Поєднане з міськими краєвидами густе мереживо цитат і алюзій утворює свого роду напівказкове богемно-мистецьке місто, в якому Лютелла почувається як риба у воді; вона і його породження, і його ангел-охоронець. Але якщо є ангели – є й демони, і головною серед них себе вважає власниця ультрамодного бренда баронеса фон Хеллман (від hell – пекло) у виконанні Емми Томпсон. До неї Естелла влаштовується на роботу. Їй Лютелла оголошує війну на винищення.
У «Лютеллі» стикаються не просто дві сильних особистості, а й два типи культури
Це протистояння відбувається в єдино відповідній формі все більш складних, витончених і вражаючих перформансів, у центрі яких завжди Лютелла, одягнена настільки ж неймовірно, наскільки й ефектно. Тут треба зазначити, що повноцінна співавторка фільму – оскароносна дизайнерка костюмів Дженні Біван, попередня робота якої включає зокрема феєричну антиутопію «Божевільний Макс: дорога люті».
Емма Стоун прославилася в мюзиклі «Ла-Ла-Ленд» (2016), зігравши початкуючу акторку на ім’я Мія; ключовий момент тієї ролі – схвильована пісня на славу всіх «мріючих безумців».
Лютелла частково – антипод Мії: так само цілеспрямована, так само безумна й так само мрійлива (щоправда, її мрія передбачає руїни); проте симетрія неповна. Бо певної миті в гру вступає вищезгадана Доля, забезпечена мелодраматичною колізією з удочерінням: питання, хто справжня мати героїні, підтверджує її сутнісну роздвоєність. Бо якщо Естелла – породження доброї, дбайливої Кетрін, то Лютелла – виплодок баронеси, холодної, безжальної егоцентристки, здатної навіть на вбивство. Але Естелла – це просто скромна ремісниця, яка виробляє чудові ідеї на славу фірми й начальства. У той час як індивідуалістка Лютелла активно взаємодіє зі світом, аби змінити його під себе.
Тож у «Лютеллі» стикаються не просто дві сильних особистості, а й два типи культури: та, що перетворює речі на образи заради (чужої) влади, і та, що перетворює речі на дію заради скидання влади. І стежити за цією битвою не менш цікаво, аніж за поворотами сюжету про помсту Лютелли баронесі.
Далі буде
Вже відомо про зйомки продовження. Невідомо, чи буде воно вдалим, але в будь-якому разі солодкаво-патріархальний світ Діснея нарешті збагатився насправді цікавим і захопливим у своїй неоднозначності жіночим образом. Чи вдасться втиснути настільки потужну героїню в рамки різдвяної байки про плямистих песиків? Побачимо.
Дмитро Десятерик, «День» – спеціально для «Поваги»
