Лінн Ульман. Бентежні / Переклад Наталі Іваничук.
Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. 448 с.
Лінн Ульман – донька Інґмара Берґмана і Лів Ульман. Сумнівний привілей народження в дисфункціональному союзі двох видатних, якщо не геніальних митців. Перша дитина Ульман і дев’ята дитина Берґмана, народжена поза шлюбом. І це перше, про що згадують, коли заходить мова про норвезьку письменницю Лінн Ульман. У дев’яносто дев’яти випадках зі ста це уточнення непотрібне й має відчутний післясмак знецінювання. Але залишається ще один випадок: коли треба поговорити про книжку Ульман «Бентежні».
Лінн та батько
Єдиний наразі з творів Ульман, написаний про батька, і скоріше за все, останній такий твір у доробку. Від її дебюту (блискучого, до речі) знову і знову поставало питання, чи бува, не напише Ульман біографію батька, чи, може, вони разом напишуть книжку. Ця ж книжка мала би стати таким собі компромісним відгуком на запит: Лінн записувала на диктофон бесіди з батьком, тоді вже дуже літнім і хворим, буквально за пару місяців до його смерті, ті розмови мали би перетворитися на книжку-«ріку», але нею не стали. Спочатку Ульман не могла взятися за розшифровку, начебто завадила погана якість записів, але очевидно йшлося про психологічний блок. Через сім років по смерті батька Ульман повернулася до записів і на їхній основі написала роман «Бентежні». Двічі ввійти в ту саму ріку – о, це найменша з дивовиж, на які спроможна ця родина.
І склалася книжка з куцими фрагментами тих розмов – розмов якихось напрочуд буденних. Часом майже неадекватних через фізичний стан Берґмана. І глибоких рефлексій про батька і про свої стосунки з батьками. Часом неадекватних через глибинний якийсь жах Ульман. На простий погляд «Бентежні» – роман про складні взаємини трьох проблемних людей. Мати, яка прагне чарувати всіх і вся, кожній людині демонструючи чергову версію себе. Не живе, а дає виставу і прагне бути подругою доньці тоді, коли та потребує матері. Донька з її надтривожністю, щоразу кажучи «до побачення», певна, що говорить «прощавай». Десятиліттями очікує, що от-от нагло помре батько, кожен раз, коли мати з гастролей затримується зі дзвінком. Тиняється годинами квартирою й виє, поки не отримує конячої дози заспокійливого. Батько, по вінця наповнений неврозами, одержимий контролем і неспокоєм, з яких його висмикує тільки чергова коханка. Уже цього сюжету було б досить. А ще ж є стиль.
Зустріч з матір’ю
В одному з фрагментів їхніх розмов Лінн просить батька розказати про зустріч із її матір’ю. Той згадує, як прийшов на генеральну репетицію оркестру й побачив юну піаністку в червоному. Вона зупиняє, мовляв, піаністка – мати Даніеля, розкажи мені про мою матір. Але батько продовжує розповідь про жінку в червоному, їхнє кохання й роздратовано зупиняється. Бо йому набридло весь час розказувати цікавій доньці про музику. Даніель на трійко років старший за Лінн. Саме з його матір’ю був одружений Берґман, коли Лів народила від нього Лінн. Зрештою, він таки розказав про зустріч із матір’ю Лінн, як та й хотіла. А наприкінці книжки ми дізнаємося, що з колишніх дружин Берґмана тільки мати Даніеля була на похороні. От і вся історія про мою матір до кінця розказана, най і не на таку очікували.
Суцільна імпровізація Лінн Ульман
Кілька разів Ульман згадає кредо батька-митця «імпровізаціям немає місця», щоби зробити все навпаки. Її роман – суцільна імпровізація. Причому тема імпровізації заявлена як «старіння». До теми Ульман повернеться цілком несподівано. Уявіть собі щось типу стартової ролі мадленки в романі Пруста, де смак тістечка запускає спогад. А тепер уявіть собі триповерхову цукерню, де смак кожного смаколика запускає свій спогад і всі одночасно. Це й буде роман Ульман, а він таки про старіння.
Батько перед смертю перестане її впізнавати. Він питатиметься в лікаря, хто ця чужа сімдесятирічна жінка (Лінн сорок тоді). А останні слова батька, звернені до неї, будуть: «Клята стара!». (Бо вона випадково пролила воду, намагаючись його напоїти). Це книжка про її старіння, не про його. «Бентежні» Ульман почала писати, коли їй було сорок вісім. Стільки ж було Берґману, коли народилася Лінн. «Бентежні» – спроба в книжці зробити те, що все життя донька боялася і чого від неї все життя очікували: стати своїм батьком.
Двобій із Тінню
Ульман згадає, що мати часто їй звірялася, частіше, ніж того потребувала донька. Дівчинці й підлітці вона розказувала про своїх численних коханців. Ці чоловіки знали, що Лів була коханкою Берґмана і народила йому дитину. Вони, чи не кожен, розпитували Лів про Берґмана, наче в такий спосіб – через її тіло та спогади – могли наблизитися до генія. Так нам переказує донька. Чи були ті контраверсійні розмови між матір’ю й донькою, чи були ті коханці, які любили Берґмана через його жінок, не так важливо. Цю історію Ульман запам’ятала й переказує саме так.
А згодом вона перекаже розмову вже з батьком, коли той повідомить про свій черговий роман із жінкою, чи не втричі молодшою за нього. Його доросла донька не викаже потрібної батькові радості від повідомлення, тоді батько констатує: «Ти ревнуєш», і ніц не зіб’є його з цієї думки, навіть те, що вона тричі повторить свій контраргумент: «Я – твоя донька». Аж раптом Лінн згадає, що всіх жінок у житті Берґмана проголошували його музами, але ніколи так не називали його дітей, бо діти не сприяли творчості, а заважали їй. І скаже, що аби її хтось окликнув: «Музо!», вона б точно відгукнулася (другий чоловік Ульман – доста відомий поет, до речі).
Стосунки між розповідачкою «Бентежних» і головним героєм роману так стрімко стрибають від стосунків двійників до стосунків коханців, під присвоєння до відчуження, що в них таки годі впізнати стосунки «батько – донька». Якщо прикликати дух Юнга (якого Берґман не терпів, а Ульман обожнює), то це буде двобій із Тінню, з темним аспектом своєї особистості.
«Бентежні» – це омаж «Книзі бентежності» Фердинанда Пессоа
Правду кажучи, батько уже з’являвся в прозі Лінн Ульман, так здається. В її наразі головному романі «Благословенне дитя» в Гаммарсі на острові Форьо живе відлюдником батько, до якого щоліта на гостину приїздять діти, народжені від різних матерів. Троє дівчат – діти, яких батько визнав за своїх – та хлопчик, що живе на острові і є либонь невизнаним дитям. Стається вбивство. Той острів і той суровий педантичний чоловік, на якого часом нападає лють і який одержимий пунктуальністю, який зве дітей не за іменем, а лише «донька» і «дівчинка», це все про батька Лінн. Зі своїх щолітніх візитів у батьків Гаммарс починає Ульман і «Бентежних», вони літували у батька разом із Даніелем (що їхніх матерів плутав Берґман). Тільки тепер вона не пише детектив, бо доказів бракує.
Назва «Бентежні» – це омаж «Книзі бентежності» Фердинанда Пессоа. Цю книжку вони читали разом із батьком, і навіть хотіли так спочатку свою назвати – слово в слово за Пессоа. Пессоа відомий зокрема й тим, що був майстром вигадувати гетероніми – літературні маски, під якими писав і мав їх більше, ніж два десятки. Мистецтво жити в світі, заселеному уявними людьми, – це послання має засвідчити запозичена назва. «Книга бентежності» Пессоа – автобіографія, в якій немає жодного правдивого факту, але при цьому вона достовірна. «Бентежні» такі самі. Це роман, не мемуари. Історію розказує жінка, яка аж настільки прагне не-існувати, що й імені не має, розказує про чоловіка, який так прагнув існувати, що сотворив для себе десятки автономних уявних світів (по одному на кожну свою дитину, як мінімум).
Просто «дівчинка»
Вона пише про себе в третій особі – просто «дівчинка». Щойно стає зрозумілим, чому так, цей спосіб добровільно зникнути з розповіді про своє ж життя перестає дивувати. «Батько розмовляв вишуканою шведською і мав за звичку звертатися до дівчинки в третій особі. Як сьогодні почувається моя донька?» Ульман, між іншим, говорила до батька норвезькою, рідною йому шведською їй говорити було заборонено, щось там не те ставалося з голосом, шведською вона звучала високо і пронизливо.
А щодо імені, то вона таки дуже довго була «дівчинка» і «донька», її нарекли ледь не трирічною. Ба більше: вона не Лінн. Це тепер дівчинка воліє зватися Лінн. А насправді її звуть Карін Беате, перше ім’я на честь татової мами (яка є героїнею історії по адюльтер, що її розповів Берґман у романі «Довірливі розмови»), друге – на пошану маминої улюбленої ляльки. Вона навіть не брала псевдо, а просто відмовилася від не-свого імені на певному етапі життя. В останніх реченнях «Бентежних» Лінн називатиме «дівчинкою» уже власну доньку, а книжка завершується похороном Берґмана. Це одна історія завершена.
«Івонни, принцеси Бургундської»
Ульман більш-менш глибоко (на пів сторінки) згадує тільки одну роботу батька – інсценування «Івонни, принцеси Бургундської» Вітольда Ґомбровича. До «Івонни» Берґман повертався двічі, щось йому у вихідному творі не давалося. Принц одружується з німою і бридкою принцесою, найгірше – не її потворність, а саме німота, наприкінці п’єси принцесу вбивають. Так цей сюжет переказує Ульман. І тут же підважує опис цитатою з Ґомбровича, мовляв, бажанням подобатися жінка зраджує самій собі. Ця історія потрібна Лін, щоби почати розмову про матір, уміння й бажання подобатися – її парафія.
Але окрім «Івонни», Ульман перекаже нам ще одну й тільки одну літературну історію, це сусідство невипадкове. Цар Піер мав дев’ять доньок, які красою і талантом були здатні затьмарити муз, так вважав їхній батько. Боги перетворили доньок зарозумілого чоловіка на сорок. Так цю історію розказує Лін. І у Ґомбровича, і у Овідія дівчата, яких спіткала зла доля, не є пасивними – їх не просто беруть за дружин, ними не просто похваляються перед богами. Піеріди викликали муз на поєдинок і програли. Івонна ув’язалася в заколот і програла. Але Ульман ці історії розказує інакше: в них ідеться про батьків, покараних через і за допомогою доньок… Так чи треба ще раз уточнювати про що книжка Лінн Ульман «Бентежні», єдина з її проз, відкрито написана про батька? Реванші «безсилих» часом бувають такими красивими.
Ганна Улюра
