Баба Охрім любила вудити рибу на міленькому – забреде було по коліна, сукню квітчасту підсмикає й нанизує хлібні кульки на гачок та язика аж прикусює від захвату. Баба Охрім любила сидіти на пеньку, по-чоловічому широко розставивши ноги, ладнати собі самокрутки. Баба Охрім матюкалася натхненно, поетично, до самозабуття. Зачувши її довершені багатоповерхові конструкції, я роззявляв рота і стояв у священній німоті декілька хвилин; запас лайки в баби Охріма закінчувався не швидко, вона на ходу вигадувала все нові й нові карколомні поєднання, та так, що довколишні дядьки – од водовоза Грицька до агронома Петра Кириловича – німіли, горбилися й утікали геть. Якщо дурне фермівське теля застрягало в непролазному багні, Охрім підходила, брала його під пахву й несла до річки – і полоскала там, тримаючи за загривок, як звичайні баби полощуть білизну.
Вона не була від народження Охрімом. Колись, у дуже далекі від нас роки, вона називалася Олею, жила в безмежних степах, їла щодня кавуни. І навіть кісники в неї були – чи то червоні, чи то блакитні, а, може, й зелені – баба забула які. А тоді чи то війна почалася, чи то голод, чи батько вмер, чи ще якась напасть – Охрім не пам’ятає нічого толком, та й говорить так, як пучки солі межи очі кидає, чорт її сам не розбере – і довелося старшій доньці кидати школу й заробляти. З села в ті часи виїхати було важкувато. От дівчина й змикитила, допетрала – свиснула в якогось проїжджого жевжика документ. І стала Охрімом. Думала – ненадовго, а вийшло назавжди.
Була і сталеваром, і залізничником – не в сенсі у вагонах квитки перевіряти, а в сенсі – шпали класти. Груди перев’язувала полотниною. Надягала кашкета набакир. Навчилася цвіркати слиною крізь зуби й сидіти навпочіпки. Навіть у футбол із хлопцями грала після зміни. Хіба тільки що в лазню з ними не ходила.
Якось так вийшло – коли Охрім розповідає про цей період свого життя, то пристойні слова серед матюків трапляються все рідше, а тому слухати треба дуже пильно – що Охрім разом із якоюсь компанією крала вугілля з вагонів. Попалася. І загриміла на п’ять літ туди, куди Макар телят не ганяв – це якщо нашою мовою. Бо якщо мовою Охріма, то, боюся, папір не витримає.
Відмотавши строк, Охрім подалася шукати щастя далі – їздила на дахах поїздів, вистрибувала на ходу, грала в карти на гроші, перетримувала крадене, перебиралася з місця на місце, ні копійки за душею не маючи, за минулим не шкодуючи, про майбутнє не дбаючи. Весело жила, – каже Охрім із таким притиском, що довколишні горобці летять аж за водокачку, – є шо згадать, та нічого онукам розказать…
Ніяких онуків в Охріма й немає. І чоловіка – теж. Чоловіків було в неї завжди багато, а чоловік так і не трапився. Не було достойних, – скрушно зітхає Охрім, – одне б/у. Воно й правда. Її стандартам відповідати важкувато. Бачили велетня Вун Вуна в «Грі престолів»? От, за моїми дитячими враженнями, приблизно така. Ну, може, трошечки нижча. А голос – точнісінько такий.
Слово з ділом в Охріма зроду не розходилося. Це знали всі. Бригадири. Ветеринар. Навіть завідувачка фермою. Якщо Охріму щось не подобалося, якщо вона вирішувала прямо про це заявити (а так було завжди!), то всі вищезгадані жадали тієї ж миті перетворитися на малесеньких мишок, а краще мошок, і шаснути геть із очей. Охрім перекидала відра, плювалася навсібіч, кидалася розвалювати огорожу. Якось її розсердили перед самісіньким вечірнім доїнням. Аби не вибиватися з графіка, викликали наряд міліції. Охрім по черзі перекинула двох плюгавеньких чоловічків у синіх сорочках за огорожу, прямісінько в коров’яче багно. Діло скінчилося нічим. Міліціонерам сором було зізнатися, що над ними двома вчинила наругу літня жінка, майже пенсіонерка. Вони сяк-так випрали одіж у річці – по черзі: один прав, а другий стояв і дивився, чи не йде Охрім із ломакою, бо її ж і без ломаки лячно…
Племінного бугая Микитку боялося все село. Якщо він зривався з ланцюга, село ховалося по хатках і рясно дякувало Всевишньому за те, що він колись сотворив бабу Охріма. Охрім брала залізного гака й ішла повертати Микитку до тями. Я точно не скажу, що ж то діяло на лютого бика – сама Охрім, могутня її статура, довжелезний гак, громовий голос чи глибоко метафоричний зміст висловлювань, якими вона обдаровувала його ще здалеку… У будь-якому разі Микитка, забачивши Охріма, із пекельної тварюки миттю перетворювався на лагідного бичечка, слухняно дозволяв себе зачепити за кільце в носі й відвести на місце. Той самий Микитка, який просто вбив попереднього зоотехніка, бо він зайшов у стійло напідпитку.
Охрім «парувала корів». Найчастіше ця процедура проходила не за безпосередньої участі бика, а «штучно». Через це від Охріма залежало все село.
– Ну шо, спарували? – питався я діда.
– Та вже ж. Он бач, уже й бугай додому на самокаті поїхав.
Найбільше в житті баба Охрім не любила втручань у свій приватний простір. Додому до себе зроду нікого не водила. Здається, жодна людина в селі не могла сказати напевно, як у неї в хаті. Особисто я по малолітству думав, що там зі стелі до підлоги на ланцюгу звисає здоровенний закіптюжений казан, під ним розкладене багаття, а в кутку валяються обгризені кістки.
Якщо хтось у дитинстві любив такі екстремальні розваги, як стрибнути з тарзанки в чорторий, лягти під поїзд або пройтися по першій кризі на річці, то ми з товаришами робили дещо страшніше й небезпечніше. Підкрадалися до вікна баби Охріма і стукали. Навряд чи частіше, ніж раз або двічі на рік. Емоцій вистачало надовго. Спершу Охрім, яка знала, у чому тут річ, спроквола озивалася двома-трьома міцними фразами. Слабаки тікали зразу. Після другого стуку Охрім нагороджувала розбишак уже більш виразно – коротко розповідала, кому, що і в якій послідовності вона відірве, висмикне й одкрутить, якщо її зараз змусять вийти з хати. Скажу чесно – утретє ніхто з моїх однолітків постукати вже не зважився. Кажуть, років надцять тому Микола постукав. Досі заїкається.
До мене Охрім ставилася поблажливо. Це після того, як упіймала біля коней – якраз у ту мить, коли я, намагаючись залізти на Сивка, висів ковбасою, ні туди, ні сюди. Однією рукою Охрім зняла мене з коня, другою кілька разів ляснула по тому місцю, на якому сидять, і заодно розповіла про те, що може статися з певними частинами мого організму, якщо я їхатиму без сідла, а кінь візьме та й пуститься в галоп. Поки я витирав соплі й присягався, що більше не буду, Охрім розглядала мене з ледачою цікавістю, аж одне око примружила. А тоді солоденько лайнулася й тицьнула мені якусь цукерку, що пахла цигарками.
Ми частенько сиділи з Охрімом на березі. Вона ладнала «козячі ніжки», смачно затягувалася й розповідала якісь свої історії, дуже незвичні для мого вуха. Іноді посилала мене до Василя по махорку, іноді по хліб. Колись мене добряче буцнув ногою набагато старший хлопець, а баба Охрім це побачила. Вона так дохідливо пояснила хулігану, що на нього чекає, якщо ще раз… і хоч пальцем… що він наступного дня аж на риболовлю мене з собою взяв. Охрім його навіть не торкнулася. Просто – сила слова.
Мої дід і баба, які зазвичай намагалися рішуче переривати моє спілкування з різними маргінальними персонажами, проти Охріма нічого не мали. І я не думаю, що через «парування корови».
– Та нещасна вона жінка. Так у неї склалось. Шо ж зробиш. Жисть наша… А ти не бійся її. Вона тобі поганого не зробить. У неї й очі – подивись – голубі…
Справді. Наступного дня я побачив, що в Охріма таки голубі очі. Навряд чи багато хто в нашому селі знав про них. А треба, щоб знали.
Охрім захворіла дуже поганим. У неї було запалення трійчастого нерва. Це коли страшенно болить голова й перекошується обличчя. Останні роки Охрім майже не розмовляла. Ходила в двох хустках одразу – щоб не надуло в лице. Ходила здебільшого в районну лікарню, за п’ять кілометрів. Пішки, бо рейсового автобуса в дев’яності не було. У зігнутій, наполовину висохлій жінці важко було впізнати грізну Охріма, яка носила під пахвами телят, утихомирювала бугаїв і взагалі – це достеменно! – була однією з могутніх природних стихій. Володарка вітрів. Цариця грому…
Коли вона щодня помаленьку чеберяла стежечкою, спираючись на ціпка, часто зупиняючись відпочити, село поволі почало пригадувати справжнє її ім’я. Ім’я те, м’яке, тонесеньке – Оля, Ол-л-ля – наче раптом відтануло, пробилося з-під снігу. Зацвіло синім, як колись її кісники. Або червоним, як кавуни у степах Херсонщини… Або й зеленим, як у квітні трава на пастівнику. Хтозна, які були ті кісники. Охрім – чи то пак Оля – давно їх уже забула.
Знайшли її взимку, на середині дороги од села до райцентру. Ішла вона з лікарні – і не дійшла. Труну й машину з червоно-чорною накидкою дав колгосп. Про їжу попіклувалися сусіди. Поховали як належить. У селі зазвичай не кидають своїх, навіть таких дивних.
А згадують її все одно як Охріма.
– Е-е-е, конюхи… Хіба тепер є? Охрім було як подме на всі льогкі, як гаркне, то вони тільки вухами прядуть та бігцем біжать у сарай…
– Нема Охріма. Було як спарує корову, так другий раз не треба вести вже. А ці-і-і…
Зате ж на цвинтарі, на табличці написано як належить. Справжнє, живе, достеменне її ім’я. Воно, як пролісок, пробилося навесні, усміхнулося сонцеві й жило потім недовго. Але воно було. І вона – була. Треба, щоб усі про це знали.
Сергій Осока
