Якось у Лондоні під час ланч-брейку в конференції сер Гейл, член Палати Общин британського Парламенту, повів нас у знамениту вестмінстерську стародавню каплицю. Тут хрестилися його онуки, тут одружувався спікер, про що сам і сказав нам у промові. Тут британські парламентарі прощалися з залізною Маргарет…
Сер Гейл дозволив тихенько фоткать, бо вважає заборону безглуздою.
Щоби я краще відчула його історію, він зачинив мене в капличці в маленькій комірці, де й дихать нічим – рівно 105 років тому, якраз квітневої ночі, там заховалася знаменита суфражистка Емілі Вілдінг Девісон, спланувавши влаштувати у стінах парламенту заворушення.
Вона була хуліганка, за тими мірками – про неї постійно звітувала поліція. Її часто арештовували за жбурляння камінням, розбиті вікна, участь в акціях, яких уряд не дозволяв, за напади на чиновників… Емілі приєдналася до Жіночого соціально-політичного союзу, членкині якого – рішучі й хоробрі феміністки – вважали, що найкращим способом привернення уваги до своїх цілей є бойова тактика конфронтації. Войовнича поведінка мала би прорвати тишу – хай би суспільство здригнулося й почуло їхні думки!
Треба пригадати, що це був той час – до речі, зовсім недалекий! – коли жінки навіть не пробували думати про роботу чи жоден вільний крок за поріг власного будинку… Саме міс Емілі Вілдінг Девісон якось підклала бомбу під дім прем’єр-міністра сера Девіда Ллойд Джорджа й добре його пошкодила… У тюрмі її вважали агресивною. Вона оголошувала голодування і щоразу протестувала проти годування силоміць – забарикадовувалася в камері. Так було десятки разів. Одного разу, щоби зламати цей бунт, у її «фортецю» навіть пустили крижану воду… Вона не здалася – і з камери її повезли в лікарню… Іншого разу Емілі просто стрибнула з висоти й добре пошкодилася… Але вона стверджувала, що «одна велика трагедія може зупинити багато малих», і клала себе на цей жертовник…
А чого Емілі хотіла? Що було не так із цією леді? Та всього лише забаглося права для жінок голосувати! Хоча, мабуть, не тільки – вона, наприклад, успішно вивчила біологію, хімію, англійську літературу в Оксфорді – але жінкам тоді не дозволяли давати вчених титулів… Усі мовчали – а її збісило. Голосувати в Британії тоді могли і злочинці, і психічно хворі. Але тільки не жінки. Їх вважали ментально нездатними зробити вибір… І навіть королева Вікторія так вважала…
У цю комірку Емілі залізла з однією метою – щоб її внесли в аркуш голосування з відміткою, ніби вона живе у Вестмінстері… Кажуть, так і записали зрештою – як знайдену в шафі…
Її смерть була чи не першою в історії, яку зняли на кіноплівку… Загинула Емілі від удару копитом королівського коня на очах у пів мільйона глядачів… А все тому, що не сиділа на кухні… Чому вона тоді купила квиток на дербі – і чому вибігла назустріч коневі короля Генрі ІV? Ніхто достеменно не знає – припускають, ніби вона хотіла причепити коневі біло-зелено-пурпуровий прапор суфражисток, у який загорнулася… Чи був у цьому сенс? На те є стільки відповідей, скільки й людей… Тоді вважали, що вона в такий страшний спосіб наклала на себе руки – поклала свою останню жертву заради того, щоби про справу її життя почули… 42 роки – на той час це майже повна тривалість жіночого життя… Інші казали, що вона була просто божевільною… А дехто твердить, що якби Емілі не біснувалася, права жінкам дали би й так… Та я чомусь у таке не вірю. За кожним «просто так» завжди стоїть чиясь непрактична смерть…
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Безпартійна, без київської прописки, жіночої статі — як починала кар’єру Ольга Герасим’юк
Втім – кому ще поталанило зустріти такий непримітивний смертний день? Кінооператор, що випадково зняв це, мабуть, дуже потім пишався, та його ім’я історія поглинула…
Кажуть, що років п’ятнадцять по тому, на похороні іншої суфражистки, жокей коня, під копитами якого загинула Емілі, поклав вінок на її честь…
І ось тут, біля цієї комірчини з віниками та швабрами, зовсім скоро з’явилися всі великі британки, чиї імена сьогодні – символ уміння обирати дороги в житті для цілої нації…
Ольга Герасим’юк
