Повага
  • Головна
  • Статтi
  • Мене облили фарбою – і я знову вийду на акцію за права жінок
Статтi

Мене облили фарбою – і я знову вийду на акцію за права жінок

«Я лиш побачила, як фарба вихлюпується повз мене на Ілдику та Віталіну, за коміром і на голові мені стало мокро. Було 8 березня, але температура була ще низька, ми були вдягнені по-зимовому. Я обернулася — хтось тікає. Ілдика та Віталіна нічого не бачили через фарбу», — згадує минулорічну акцію за права жінок в Ужгороді Анастасія.

Вона разом з кількома жінками і чоловіками у 2018 році вийшла на театральну площу Ужгорода з плакатом «Жінки проти насильства». У відповідь невідомі виплеснули червону фарбу — організаторка акції, Віталіна Коваль, отримала опік очей.

Рівно за рік у Міжнародний день боротьби за права жінок активістки знову вийдуть у центр міста на акцію  — тепер на плакатах будуть Леся Україна, Іван Франко та Ольга Кобилянська. Чому саме ці персоналії, та що спонукає людей виходити на акції за свої права навіть після нападів, розпитала Повага.

Анастасія Бачинська, 39 років, адвокатка

— У своєму середовищі я відчуваю, що жінкам нав’язують більше обов’язків, ніж чоловікам. А ще побиття чоловіком культивується як норма подружнього життя; чоловіки монополізують право на висловлення авторитетної думки щодо політики чи місця жінки в суспільстві. Жінки — вони абсолютно незахищені правоохоронною системою від насильства й не обізнані зі своїми правами, наприклад, на безоплатну правову допомогу в кризовій ситуації.

Ще в березні 2017 в Ужгороді хулігани попсували плакати жінкам, які вийшли на акцію. Це був для мене знак, що жінок дискримінують у праві на вираження своїх поглядів, порівняно з чоловіками — хулігани ніколи не нападають на мирні акції чоловіків. Однак, ніхто з очільників міста, поліції, прокуратури не відреагував, жодного коментаря.  Нам потрібно виходити до тих пір, поки голос жінки не буде почутим.

Другий напад у 2018 році показав мені великий прошарок людей, які мають спотворене уявлення про Міжнародний день боротьби за права жінок. Попри те, що я була з плакатом «Жінки проти насильства», мене піддали насильству ще й самі жінки. Нашому суспільству ще багато над чим треба працювати. У першу чергу, над розумінням людини, як безумовної цінності. Після нападу на акцію люди навколо були збентежені, для тихого і мирного Ужгорода — це відверте неподобство.

А вже після 8 березня серед адвокатів і правозахисників я чула насміхання і докори за мою участь в акції. Також довелось зіштовхнутися з прошарком людей, який ділить інших на правильних і неправильних, і робить це не мирним способом, а насильницьким, забороненим законами України і міжнародним правом.

Моя професія, моє життя присвячене захисту прав людини, жінки зокрема. Тому, поки закон не виконується, я не можу зупинятися.

Якби представник якоїсь із праворадикальних груп запитав у мене, за що я йду на акцію, я б сказала, що проти насильства. А якби це була 10-річна дівчинка — то за право вчитися, носити одяг, який мені подобається, претендувати на посади у корпораціях і держустановах.

Цього року на своєму плакаті я напишу: «Права жінок у їхніх руках».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: В Україні збирали підписи на захист прав восьми жінок: хто вони?

Ніна Купенда, 24 роки, активістка

— На акцію минулого року мене спонукала вийти солідарність. Я знала, що у 2017 люди з націоналістичного руху «Карпатська січ» штовхалися і рвали плакати зі словами «Без нашого дозволу тут нічого такого не буде». Мене це обурило! Революція Гідності дала зрозуміти, що ми демократична країна, кожен і кожна має право влаштовувати мирні заходи, право на самовираження, на свободу слова, що це за «понятія» 90-х?! І сам Ужгород для мене завжди був справжнім шматочком Європи в Україні: багатонаціональним, затишним і мирним.

У цьому році причин вийти ще більше. У 2018 нас атакували, не вийдемо 2019 — визнаємо, що вони перемогли.

Минулоріч Віталіна говорила в мегафон, посміхалась, була спокійна і мирна атмосфера, здавалось, що все пройде без пригод. І тут раптом я почула зойки і побачила щось червоне, спочатку я не зрозуміла що сталось, одразу подумала про найгірше. Час навіть зупинився для мене ненадовго. Потім я почала думати, що робити, як допомогти постраждалим. У Віталіни був опік очей, я шукала воду, автоматично почала відповідати на питання іноземця англійською. Усе було сумбурно і страшно. А Віталіна сказала спокійно: «Ну що ж — будемо знову писати заяву в поліцію!».

У той день ми просиділи у відділку до 23 години, постраждалим не пропонували навіть води. Люди були в хімічній фарбі, утомлені і голодні. Мова йшла про те, що якщо ми підемо з поліції й не проконтролюємо, то нашу заяву «зіллють».  

Мене лякає дружба поліції і праворадикалів.

На акцію виходять вже не перший рік люди з інвалідністю, включно зі мною (ми навіть не можемо втекти, якщо треба). За нашу групу я боюсь найбільше. Але що це за сміливі люди, ви б знали!

Цьогорічна акція до 8 березня про те, що фемінізм є традиційним для України. Його не пропагують, не привозять із закордону останніми роками (як, наприклад, російські «скрепи» та гомофобію), він був з нами, розвивався, мав своїх відомих і розумних особистостей-українців. Тому це будуть цитати Кобринської, Івана Франка, Лесі Українки та Кобилянської.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Квіти — клумбам, права — жінкам! Фоторепортаж із маршу жінок в Києві

Віталіна Коваль, 29 років, правозахисниця й волонтерка міжнародної організації Amnesty International

Віталіна Коваль після нападу у 2018 році, фото: Громадське радіо

— Мене обурював рівень домашнього насильства у нашому суспільстві, нерівна зарплатня чоловіків і жінок на однакових позиціях, часто нерівні умови прийому на роботу, брак жінок на керівних посадах і взагалі вся ця маячня про «призначення жінки» бути домогосподаркою, нічого не вирішувати, бо влада — для чоловіків, ще й завжди менше заробляти. Уперше на акцію я вийшла у 2017.

З дитинства захоплювалася успішними жінками, у мене мама мала свій бізнес, тож звичаєве розділення ресурсів у дорослому житті мене неприємно здивувало. Я й вийшла додати свій голос, за рівні права та можливості. Нас тоді, у 2017, атакували. І 2018 стояло питання: чи замовкнути, чи продовжувати боротися за права людини. Я вибрала боротися, тому й вийшла знов, як і вийду цього року.

А коли в 2018 мене облили фарбою в центрі Ужгорода, я відчула біль в очах, загубила орієнтацію у просторі і на декілька секунд подумала, що втратила зір назавжди. То було жахливе усвідомлення, важкий психологічно момент. Потім мені надавали першу допомогу — колеги, мама, яка прийшла на акцію, дівчата з найближчого кафе, які запропонували на кухні промити очі.

За рік у мене додалося трохи усвідомлення контексту, наприклад, ігор нашої влади з ультраправими. Якщо ці злочинні угрупування відпрацьовують замовлення за депутатські гроші (вкрадені з бюджету), роблячи картинку в інтересах російської пропаганди, і це все криють у поліції, СБУ, прокуратурі, то щось зараз з нашою державою глибоко не так.

У них є безкарна можливість атакувати жінок, ЛГБТІК-людей, ромів та інші категорії осіб, і це породжує нові й нові злочини, угрупування стають більш агресивними, вже зазіхаючи на свободу мирних зібрань, б’ючи людей на вулицях. Так не має працювати країна, що хоче стати частиною ЄС. Права людини — це лакмусовий папірець переходу від нерозвиненого стану до людства майбутнього.

Після нападу бажання виходити на правозахисні акції не зникло, а навпаки посилилося — як воно посилювалося й на Майдані з кожним днем Революції Гідності, де я провела майже 3 тижні. Це щось про боротьбу за свої ідеали, світ навколо, який хочеш зробити кращим, добрішим, справедливішим.

Цьогоріч я візьму з собою плакат з цитатою Соломії Павличко: «Якщо вважати традиційною цінністю те, що в селі майже кожен чоловік б’є жінку, й вона, бідолашна, не знає куди подітися, а тоді в неділю вони удвох ідуть до церкви, гарно вбрані, то мені такі цінності просто огидні».

Цьогорічну акцію до 8 березня разом з ужгородськими активістками влаштовує Amnesty International. Організація вже звернулася за співпрацею до місцевої влади та поліції. Окрім цього, для учасників також розробляють схему приходу й відходу з акції, проводять безпековий інструктаж. Речниця Amnesty в Україні Марія Гур’єва зазначила для Поваги, що саме питанню безпеки приділяють нині найбільше уваги.

Марші за права жінок 8 березня 2019 року пройдуть також у Києві, Львові, Харкові, Херсоні, також у багатьох містах за кордоном. 

Ольга Кириленко

Фото: Ольга Павлова, Громадське радіо

Схожі записи

Згода на секс і Конституція: У Києві провели феміністичний флешмоб

Влітку в Карпатах відбудеться молодіжний Феменкемп 2020: як долучитися?

«Цей флешмоб виявив, хто є хто», — #Янебоюсьсказати