Вона хотіла ввійти в історію мистецтва як письменниця-модерністка. Вона хотіла перенести в літературу методи живопису – слова перетворювала на своєрідні мазки, саму мову – на пластичний засіб, а хід розповіді – на химерний орнамент. Її цікавий експеримент – користуватися словами так, ніби вони геть позбавлені сенсу й наповнені тільки звучанням – не дуже-то полюбився читачам. За життя її видавали мало й мізерними накладами.
Проте Гертруда Стайн таки ввійшла в історію світового мистецтва – самим своїм життям. Вона була господинею найвідомішого паризького мистецького салону. Одним своїм словом вона могла збудувати чудову кар’єру – художникові, письменникові, журналісту – а могла і знищити її одним тільки мимохіть сказаним словом. У неї був чудовий смак і ще краща інтуїція. Гертруда Стайн усе життя хотіла нових знайомств і нових облич, хоч і рідко запам’ятовувала їх надовго…
Життя, яке почалося 3 лютого 1874 року в американському місті Аллегейні, від початку обіцяло багато. Батько Деніел Стайн був із тих швидко розбагатілих нуворишів, які все життя вдовольняють своє честолюбство. Пізніше Гертруда згадуватиме, що дитячі роки нагадували нескінченну вервицю різноманітних безсистемних занять із щоразу дорожчими й дорожчими вчителями, наставниками, репетиторами та гувернерами. Мати тим часом повільно помирала від раку. «Поки вона була жива, вони здебільшого не помічали цього, а потім вона пішла кудись, залишивши по собі лише смутний образ маленької наляканої жінки…» – напише згодом Гертруда, чи то з жалем, чи то з соромом…
Після материної смерті в домі запанував справжнісінький хаос. Господарство пробувала вести старша сестра – контролювати витрати, стежити за молодшими – безуспішно. Надто великим був той сімейний корабель. Рідня навіть не помітила, коли Гертруда покинула школу й поринула в читання книжок, які їй радив брат Лео – головний її авторитет упродовж довгих років.
Життя, яке багато обіцяло на початку, часом дуже лякало п’ятнадцятирічну дівчину. Неначе навмисно плутаючись у спогадах, Гертруда Стайн через багато років напише, що батько… провідував уночі її сестру Берту, а її саму провідував батьків брат, хоч і сам батько – теж.
«Потім, коли батька не стало, життя пішло приємне», – видихне вона й вирушить до Гарварду – студіювати англійську мову й психологію. Саме там енергія, що кипіла в ній із самого дитинства, вирветься назовні – Гертруда списуватиме цілі стоси паперу своїми пробами пера, захопиться популярним і новаторським у той час Фрейдом і врешті покине Гарвард. 1898 року дівчина подасться в медичний коледж, бажаючи вивчити «феномен жіночої істерії». Усе своє подальше життя вона лаятиметься словом «бабське» і водночас підсвідомо воюватиме з чоловіками за право бути рівною їм…
Коли заняття в медичному коледжі від теорії перейшли до практики, Гертруда з жахом усвідомила, що кров, піт та інші речі – зовсім не те, чому б вона хотіла присвятити життя. До того ж, вона закохалася у вродливу однокурсницю. Цей гордіїв вузол вона, за своїм звичаєм, розрубала – покинула вчитися й поринула в свої страждання й літературні вправи. Курсу медицини Гертруда Стайн, як і варто було очікувати від неї, не закінчила.
1902 року Гертруда переїжджає до Парижа, до брата Лео. Тут вона проживе все своє життя, тільки іноді вирушаючи кудись відпочити. Цей переїзд змінить усе її життя. Тепер Гертруда не тільки пише, а й з інтересом відкриває для себе світ живопису. Салон брата й сестри Стайнів по вулиці Фльорюс, 27 поволі наповнюється полотнами Матісса, Сезанна, Пікассо, Шагала, Модільяні, ще тоді нікому не відомих. Стайни колекціонують і пропагують сучасне мистецтво. Стайни скуповують сучасних художників. Париж дивиться на них іронічно – от, мовляв, дурненькі американці, купують якихось недолугих богомазів. Проте Гертруда вірила своєму смаку беззастережно. «Дайте мені послухати мене, а не їх», – казала вона. «Євреї подарували світові трьох геніїв: Христа, Спінозу і мене», – казала вона.
Гертруда Стайн по-справжньому дружила з Пікассо, художник навіть написав її портрет.
До її суджень та оцінок дослухалися Френсіс Скотт Фіцджеральд і навіть Ернест Хемінгуей. «Ми з Гертрудою Стайн тепер, як брати», – захоплено писав він другові. Саме вона – авторка терміну «втрачене покоління», який пізніше стане визначенням для цілої групи митців, розчарованих надбаннями цивілізації та втратою старих ідеалів.
«Зовнішність Гертруди вселяла благоговійний страх. Суботніми вечорами її велике тіло зазвичай ховалося під просторою довгою сукнею. Вона виглядала монументально; велика, потужна голова, велике тіло здавалися вирізьбленими в камені. Навіть ті, хто недолюблював Гертруду, бували вражені її статтю. Вона сідала на старовинний стілець з високою спинкою, підігнувши під себе ноги, наче Будда, – немов таємнича невблаганна сила прикинулася нерухомим об’єктом…», – пише про неї письменник Джеймс Меллоу.
Вона любила заводити нові знайомства, весь час просила свіжих облич. Запрошувала до себе в салон, а потім забувала, що запросила. Носила аж надто коротку, як на той час, стрижку. «Я римлянин, і Юлій Цезар, і стовп, і колона, і міст», – схоже, вона не була заражена зайвою скромністю.
1907 року Гертруда познайомилася з Алісою Токлас, із якою прожила до кінця життя. «Жахлива, загорнута в занавіску єврейка», – саме так охарактеризувала Алісу художниця Мері Беренсон. Та й сама Гертруда спершу назвала Алісу «звичайною бабою»… Проте, окрім зовнішності, в Алісі було «вишукане й безпомилкове моральне чуття», а ще вона стверджувала, що вміє розпізнавати геніїв. Щоразу, зустрічаючись із генієм, вона ніби чула звук дзвіночка. Брат Лео так і не зумів прийняти вибір сестри – врешті-решт вони поділили колекцію картин і почали жити окремо.
За деякими відомостями, Гертруда Стайн відвідувала ще один паризький салон – групу Лівого Берега, де збиралися письменниці-лесбійки. І хоч нібито безпосереднього стосунку до фемінізму Гертруда не мала, однак є декілька цитат, які досить переконливо свідчать, що проблема як така її насправді цікавила: «Те, що говорить жінка, правдивіше за те, що говорить чоловік», а також «Вільна жінка – та, яка дозволяє собі секс до весілля і роботу після весілля». І трохи про чоловіків: «Дивно, що більшість чоловіків пишаються двома речами, які будь-який чоловік може робити точнісінько так само: напиватися і зачинати синів».
1938 року Гертруда Стайн нібито виступила з пропозицією присудити Гітлерові Нобелівську премію миру. Проте в анналах Нобелівського комітету цього звернення немає, а тому цей факт не спирається на надійні докази.
Роки німецької окупації Гертруда з Алісою провели за містом. Продали картину Сезанна, якого на той час уже високо цінували у світі. Коли гості цікавилися, як жінки можуть собі дозволити такий ситий обід у такі голодні роки, вони відповідали жартом: «Проїдаємо Сезанна».
1944 вони повернулися в Париж. У їхньому салоні, як і раніше, закипіло життя. Закипіло й знову за-обіцяло багато. Гертруда в рекордні строки зростила новий «урожай шанувальників» – і знову сиділа в центрі вітальні, монументальна, з головою римського імператора. Вона вміла забезпечити собі постійну аудиторію. Хоча, здається, сприймала своїх відвідувачів радше як вишукані й дивні речі, як сувеніри, привезені звідкись, подаровані кимось, але в будь-якому випадку – покладені на олтар її слави.
1946 року, напередодні операції з видалення ракової пухлини, Гертруда поставила Алісі запитання в дусі своїх улюблених загадкових фраз: «І яка ж відповідь?» Аліса зрозуміла, що вона запитує про висновок лікарів. І промовчала. Гертруда осміхнулася й мовила: «Гаразд, тоді я спитаюся інакше: а яке ж запитання?» Це й були останні слова Гертруди Стайн, «всезагальної бабусі», власниці першого салону сучасного мистецтва, колекціонерки авангардного мистецтва, письменниці, музи й матері талантів. Вона померла під час операції – 27 липня 1946. Як багато хто мріє, – в Парижі.
Сергій Осока
