Днями прочитав у новинах, що наші парламентарі знову взялися відволікати увагу суспільства від чогось важливого, укотре звернувшись до теми абортів. Буквально експромтом написав на фейсбуці пост: “І знову про цю заборону абортів. Світ чокнувся. Я, як профеміністично налаштований тип, свої 5 копійок вставлю – це особиста, навіть інтимна справа кожної жінки. І нєх*р державі пхати в це свій поганий тоталітарний писок”.
За цим постом написав ще один, навздогін. Зізнатися, швидкої реакції не чекав. Та жодної реакції не чекав, маючи тверде переконання, що такі теми як, приміром, аборт і евтаназія, уже настільки затерті й замусолені, що всім буде просто ліньки стукати по клавіатурі. І – бездарно помилився.
Реакція була блискавична, і настільки ж нещадна, як і безглузда. З усіх шпарин посипалися найрізноманітніші коментарі (моя стіна відкрита для коментування всіма). Найбільше в цих коментарях вражала повна нерозбірливість дописувачів щодо того, з точки зору якої царини суспільної думки вони пишуть. Релігія змішувалася з правом, народна містика силкувалася заперечити медицину, усі заразом науки потерпали від набігів простого невігластва: “Людина має душу одразу після зачаття. І це науково доведений факт. Як і те, що вся родина тим чи іншим способом спокутує своїм життям це вбивство (про аборт – автор)”.
Пропозицій кардинально змінити українське законодавство прозвучало безліч: “за аборт – в тюрму і жінку, і її партнера, що дозволив, і “лікаря”! Як за організоване вбивство”. Траплялися й поміркованіші, проте від цього не менш утопічні в наших реаліях, думки: “Таки заборонити. І дати жінці всі умови для народження і виховання дітей. Як в Еміратах, наприклад.” Ага, воно то так, тільки аби ми ще й жили, як в Еміратах. Зрідка траплялися й цілком тверезі дописувачі й дописувачки:
“Аборти мають бути вільним рішенням жінки. А їх кількість буде залежати від соціального і морального стану суспільства. Говорити потрібно не про заборону абортів, а про покращення соціального рівня життя, та про зміну свідомості, моралі, та відповідальності як жінок, так і чоловіків”.
Найважче стало тоді, коли до дискусії на повному серйозі долучилися люди з релігійним світоглядом: “Нащо нам чекати якихось прав від цієї виродженої держави, якщо маємо від Бога закон, який у нас від миті створення.” та “Уявіть, якби Богородиця відмовилась народити Ісуса???!!” Мої нерішучі спроби пояснити, що не можна відправною точкою дискусії вважати тезу, з якою не всі згодні, що треба спершу окреслити галузь, тоді домовитися про терміни, а вже тільки потім пробувати розібратися в проблемі, щоразу терпіли повне фіаско.
На другий день дебатів абсцес нарешті прорвало. З’явилися коментарі в дусі “Трахатися хочете – а народжувати ні”, які переконливо засвідчили, що частині українського суспільства ще треба довго пояснювати про еволюцію, про онтогенез, про мавпу, про палицю-копачку… Феміністка Оксана Луцишина принаймні спробувала:
“Продовження роду давно відділене від поняття насолоди. Трахатися, як ви тут елегантно висловилися, давно вже розглядається як окрема сфера. Пробачте, звісно, якщо відкриваю вам цим Америку, але про це писано-переписно стільки, що нудно навіть повторювати. Ми б дуже хотіли вважатися тваринами – але на жаль, ми вже задалеко відійшли. Із того часу, як самка людини захотіла й змогла займатися сексом не лише в періоди спарювання, пішов відлік цивілізації.”
Проте сказати, що це переконало когось, мабуть, не можна. Прибічники десяти заповідей скандували “Вбивати – це вбивство!”, “Спочатку народи – а тоді вбивай” тощо. Якось їх спинити можна було тільки баном або видаленням публікації. Ні того, ні іншого мені не хотілося.
На третій день (уранці на Благовіщення) релігійні, схоже, розчарувалися, переконуючи, і вирішили вдатися до давнього й випробуваного народного методу – родового прокляття: “Я тобі бажаю аби всі твої діти – ембріони були абортовані!!!!!!!” та “Бажаю усім пустомелям жіночої статі, що виступають за вільну абортацію людини, стати пустоцвітами і не ходити до лікарів за абортами!” Ну й наостанок дехто ще побачив у моєму бажанні вільного жіночого вибору ту ж руку Кремля. Пані агітувала розфрендити мене “за неповагу до жіноцтва, людиноненависницьку позицію, прокремлівське вкидування на знищення української нації”.
Про реальний контекст і реальні наслідки заборони абортів – нелегальні операції, пов’язані з ними каліцтва, фальшиві діагнози, спроби позбутися плоду народними (вбивчими) методами, та, зрештою, й корупцію, ха-ха, чого вже там – довго говорити не хочу й не буду. Бо хіба комусь не очевидно, що заборона якогось явища майже ніколи не призводить до його зникнення? Та й тема виразно популістська й надумана.
Тут куди цікавіша суспільна думка та її примхливі піруети. Чоловіки взагалі неохоче брали участь в обговоренні. Коментарів залишили вкрай мало, вочевидь, вважаючи, що проблема абортів – це проблема “не шерифова”. Із приблизно десяти чоловіків, які взяли участь в обговоренні, лише один скандував “Заборонити!” Здебільшого ж за повну заборону абортів виступали саме жінки. Чи то ті, кому, на щастя, не довелось опинитися в прикрих ситуаціях, а чи ті, хто вважає, що закони зайві, бо є заповіді.
У будь-якому випадку, як не прикро це констатувати, чимало українських жінок на сьогодні ще зовсім не готові до того, аби робити власний життєвий вибір. І це чогось розчаровує – і в контексті розмов про жаданий і вже такий близький безвіз, і в інших схожих контекстах, де ніби й у Європу, а ніби й – “зіпхніться перше з мілини….”.
Сергій Осока
