У минулому суспільство вигадало сотні способів позбавити жінок їхніх прав. Талановиті, сильні, яскраві залишали свій слід в історії, але скільки труднощів їм доводилось долати. Ми хочемо, щоб нерівність в усіх її проявах канула в Лєту, а пам’ять про видатних українок жила.
Наталія Полонська-Василенко народилася 13 лютого 1884 року в Харкові, у родині військового Дмитра Меньшова. Батько не тільки займав посаду старшого ад’ютанта окружного артилерійського управління м.Харкова, а ще й серйозно вивчав військову історію. Його захоплення не просто вплинуло на доньку, а, по суті, визначило її подальший життєвий і професійний шлях. Але спершу – гувернантки, домашнє материне виховання у світлі абажурів, під звуки фортепіано. Родина хоч і мала скромний достаток, але намагалася вести шляхетне життя.
1889 року родина переїжджає до Києва, де Наталія успішно закінчує жіночу Фундуклеївську гімназію й певний час займається домашнім учителюванням, виховательською справою, а також викладає в училищі сліпих. Її обирають секретаркою Київського відділення попечительства сліпих. Це могло б стати вінцем середньостатистичної жіночої кар’єри початку ХХ століття – на щось більше претендувати зважувались одиниці, оскільки тодішні соціально-історичні умови навряд чи можна назвати сприятливими для ґрунтовної фахової жіночої освіти.
Умова для навчання – дозвіл чоловіка
1907 року Наталія після довгих роздумів і вагань таки вступає на історико-філологічне Київське відділення Вищих жіночих курсів. На той час обов’язковою умовою вступу для заміжніх жінок був дозвіл чоловіка. Наталія вже три роки була в шлюбі з молодим поручиком Сергієм Петровичем Полонським. Вона згадує: “… невеликого росту старий професор із сивою великою бородою. Він пояснив, які потрібні документи; серед них я мусила подати дозвіл мого чоловіка, без нього не мали права прийняти замужню жінку”. Дозвіл від чоловіка вона отримала, але шлюб протривав недовго – чоловікові-військовому доводилося часто переїжджати з місця на місце, а Наталія вже остаточно вирішила для себе, що буде вчитися й будувати кар’єру в Києві. Стати гарнізонною дружиною, блідою тінню мужа вона була однозначно не готова. Процес розлучення був довгим і болісним, адже молоді люди любили одне одного. Одначе потяг до науки виявився сильнішим. У січні 1914 року, після всіх кіл пекла, з цим пов’язаних, шлюб було офіційно розірвано.
На Вищих жіночих курсах Наталія Полонська захопилася археологією. Це стало початком відліку її наукової діяльності. Загалом же, про те, яким чином були організовані курси, майбутня історикиня відгукується з критичною ноткою: “В середині вересня почалися регулярні лекції: то заважали іспити в університеті, то не було закінчено ремонт. Так само і слухання лекцій ми могли розпочинати так, як бажали: декан стежив лише за тим, щоб протягом 4-х років прослухали всі предмети, які вважались за обов’язкові. Щодо додаткових, то тут вже не було нічого певного, і були предмети, які читалися щороку, були такі, що читались один раз і більше не повторювались”.
Після закінчення курсів Полонська займається викладацькою діяльністю, читаючи лекції в кількох приватних гімназіях, а також бере участь у розкопках (Білгородка, Київська область) разом із українським археологом Вікентієм Хвойкою. 1916 року стає першою жінкою приват-доценткою з історії в Київському університеті. Цього ж року їде до Москви в наукових справах. У Москві її й застають революційні події, через які Полонська змушена повернутися до Києва. “Навчання припинилось, – напише вона в мемуарах про весну 1917-го. – В університеті всі авдиторії перетворились в залі для мітінгів, в середніх школах мітінгували учні і оголошували засуди батькам, як класовим ворогам… почуття безнадійности, безпорадности, передчуття чогось ще жахливішого, що мусить статися, що насувається”.
Полонська заснувала Археологічний інститут
Безнадійні часи не забарилися. Полонська ще встигла зробити архіважливу справу – заснувати й відкрити Археологічний інститут у Києві в 1918 році, у короткий період УНР. Однак більшовики закрили інститут уже в 1920. Практично все майно закладу, із особистими речами його співробітників включно, було конфісковане на користь молодої пролетарської держави. Деякий час інститут ще працював на громадських засадах і був остаточно закритий аж у 1927.
1923 року Полонська виходить заміж удруге – за відомого українського вченого й державного діяча, академіка Миколу Василенка. Їхнє щастя було нетривалим. Уже восени 1923 Василенка арештували, звинувативши в керівництві міфічною контрреволюційною організацією “Центр дій”. Засудили до 10 років ув’язнення. Полонська зробила для чоловіка майже неможливе – домоглася його звільнення та амністії через півтора року. Подружжя навіть отримало високий дозвіл залишитися в Києві, однак за обома вже тягнувся шлейф “УБН” (український буржуазний націоналіст). Та й від минулого життя залишилися жалюгідні крихти – Полонські тепер займали одну з чотирьох кімнат колись власної квартири, у решті кімнат оселилися галасливі пролетарі. З роботою було не те що складно, а вкрай трагічно – ярлик “УБН” зачиняв усі двері. Аби не Агатангел Кримський, який все ж таки зважився влаштувати Наталію реєстратором Центрального архіву давніх актів, подружжя було би приречене померти від голоду та хвороб.
До початку 30-х Наталія ще так-сяк тримається, читає лекції, працює в наукових комісіях, намагається зосередитися на пошуках. А в 30-х життя звалює на неї суцільні жахіття – цькування, чистки, звільнення, голод, хвороби, нестатки, і врешті – смерть чоловіка, найближчого друга й однодумця.
Полонська не здається, працює з останніх сил. У 1937 її приймають на посаду старшої бібліографки Інституту економіки АН УРСР, цього ж року вона виходить заміж утретє – за відомого економіста та історика кооперативного руху Олександра Моргуна. У 1940 Полонська захистила докторську дисертацію. Викладала на історичному факультеті Київського державного університету. Здавалося, усі бурі – вже позаду. Наближався 1941 рік.
Життя під час німецької окупації
Під час німецької окупації Києва Полонська-Василенко разом із колегами виїхала спершу до Львова, потім до Чехословаччини. Добре знаючи, як працює безжальна репресивна машина, історикиня приймає рішення про остаточну еміграцію. Полонська бачить у цьому єдиний вихід для себе. Саме з Європою пов’язані її найбільші наукові здобутки – тут на початку 60-х років завершена її безпрецедентна праця “Історія України”, яка охоплює період від найдавніших часів до 1921 року. “Це була… перша спроба в німецькій мові термінологічно дуже чітко відмежувати історію України від історії Росії чи Білорусі”, – пише перекладач з Мюнхена, українець Роман Шупер. У Мюнхені з-під пера Полонської-Василенко в 1969 році вийшла книга “Видатні жінки України” – своєрідна данина фемінізму, данина непересічним представницям жіноцтва від часів княжої доби.
Окраса української історичної науки
Не полишала історикиня й викладацької справи. “У переповненому студентами залі лунав її владний голос. Вона читала з пам’яті, причому впадаючи в транс, закриваючи очі. На все життя запам’ятався приємний тембр її голосу. Говорила вона багатющою української мовою, граматично коректно, але орфоепія була часто російською”, – згадує директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Омелян Пріцак, колишній студент Полонської-Василенко.
Останні роки після смерті чоловіка вона доживала в притулку для літніх людей у Дармштадті. Навіть сюди до неї приходили за порадою колишні студенти, співробітники, колеги. Померла Наталія Полонська-Василенко 8 червня 1973 року. На той час другий том її “Історії України” ще навіть не вийшов. Ніхто тоді ще не знав, що менше, ніж через двадцять років праця жінки-емігрантки стане окрасою української історичної науки, надовго посівши одне з чільних місць – серед підручників історії як сучасних, так і майбутніх.
Сергій Осока
