Повага
Колонки

Голоси, які залишаються на диктофонах

Цей рік завершується, і для мене він, ще навіть більшою мірою, ніж попередній, наповнений голосами людей. Переважно тими, з ким ми зустрілися один-єдиний раз, щоби поговорити про те, як вони вижили. І розійтися. Антропологи роблять це, бо вірять у значення текстів, які мали би заповнити собою розірвану тканину життя, а їхні співпрозмовники — бо знають наскільки це неможливо. Але вдають, що вірять, і зустрічаються, у простих кав’ярнях, розповідають найстрашніше — зовсім чужій людині, усміхаються, і повертаються жити своє нове додаткове життя. Те, яке зв’язане у них металічними дротами через серце і кордони, з колишнім українським. В їхніх спокійних згодах на зустріч я бачу часто більше людської витривалості, ніж у всьому, що говориться пізніше.

Те, що у мене лишається опісля — це власне голоси, які люди залишають на диктофонах як талісман, щоб місяці опісля, я могла відтворювати за ними темпоритм їхніх свідчень, їхні сказані і несказані смисли, їхнє дихання і вираз очей, їхні сльози і сміх, часто одночасні, їхню віру у чудо, і наше спільне знання, що чуда не буде, але про це останнє не прийнято говорити вголос, ні з ким. 

«Є дещо, що вражає мене особливо: майже тотальна відсутність пауз, перерв, у кількагодинних монологах»

Крім кав’ярень, ми зустрічаємося і говоримо у парках, на цвинтарях, на березі моря, в їхніх орендованих тимчасових квартирах, в притулках, в церквах, в коридорах лікарень, на розбитих дорогах, в машинах між забиранням дітей з садка і купівлею салату на обід, від малозаселених поселень на шотландських вершинах — через шведські узбережжя — до найменш розвинутих аграрних сіл в північній Румунії. Часто — годинами.  


Читайте також: Небажаний досвід: як українки стають на ноги за кордоном


Є багато спільного у всіх цих зустрічах, незалежно від країн. Але є дещо, що вражає мене особливо: майже тотальна відсутність пауз, перерв, у кількагодинних монологах. Мало кому хочеться зупинитися, вдихнути повітря і випити склянку води годині на другій-третій. Навпаки: оповідь про власний досвід у цій війни стає інколи схожим на транс: мої співрозмовники легко гойдаються у такт власного голосу, занурюючись у пласти минулого, і все безпечніше і безстрашніше пірнають у сплутані павутиння пережитого. У таких довгих монологах я завжди думаю про те, як ми звідси вийдемо, куди, і як розрадити. Але якось майже завжди цей вихід відбувається сам собою, хоч і часом після кількох хвиль розпачу-заспокоєння. Інколи наприкінці розмов з’являється якась тінь полегшення, часом — якийсь короткий проблиск нової думки, але найчастіше це запит на нове знання, прохання про допомогу у пазлі.

«Ми просто хочемо додому, просто додому»

«Що ж далі?» — питає мене Олена, дуже красива молода жінка з довгим волоссям, мама шестирічки, яка говорить і українською, і румунською вільно. «Ще минулого року я сварилася з кожним, хто говорив мені про те, що треба домовлятися з росіянами і віддавати їм території, але сьогодні я уже сама нічого не знаю».   

Разом з чоловіком, маленькою донькою-першокласницею і мамою чоловіка, вони третій рік поспіль живуть у кімнатці на сім квадратних метрів. Окрім двох двоповерхових ліжок, що стоять впритул одне до одного, в кімнаті є ще три стільці, стіл і рибка в акаріумі. Інколи до них в кімнату підселяють ще одну родину, зовсім їм чужу, якщо місць у притулку не вистачає. Притулок безкоштовний, і навіть є харчування, але готувати треба самим, по черзі, на всіх мешканців шелтеру. Приміщення розташовано у старому місті румунської Констанци, на березі Чорного моря, де у порту — кораблі, що допомагають з транспором зерна із Одеської області. Проте у грудні тут дощі, без сонця.  

«Ми просто хочемо додому, просто додому», — каже мені ця молода жінка. 

«Ця війна за право лишатися українцями та українками»

Їхній дім у Запоріжжі, за тридцять кілометрів від окупованої росіянами АЕС. Батьки Олени ні на день не залишили місто, бо хто ж тоді ходитиме на роботу. Олена провела у Запоріжжі ще весь березень. Але в квітні виїхала з родиною на кілька тижнів у Львів, де місяць вони жили у шкільному спортзалі. Повернулися додому. Знову втекли, цього разу в санаторій на Рівненщину. Повернулися. Втретє виїхали в Ужгород, де жили в будинку культури. А далі не витримали, і через волонтерів приїхали в оцей-от притулок, в Констанцу. Для всіх трьох — це була перша подорож за кордон. 

«Що ж робити?» — питає мене вона, злегка нетерпляче, після того, як довго-предовго розповідала мені про своє життя. І за інтонацією її голосу я розумію, що вона, може, і прийшла на інтерв’ю саме заради цього питання. Я починаю їй говорити щось про те, що ця війна не за території, і навіть не за збереження української державності, а за право лишатися українцями. Говорю про нові книжки Плохія, про те, що нарешті є що почитати про нашу історію, і про те, що саме зараз треба триматися сильніше, ніж раніше, лишаю їй номер телефону, електронну скриньку, і обіцяю вислати якісь речі і книги, якщо вона захоче. Мимоволі згадую про Майдан, і бачу, як жадібно слухає і вона, і всі інші люди, її сусіди, які доєднуються до нас наприкінці інтерв’ю. Усі вони мешкають тут третій рік поспіль, але у мене з’являється дивне відчуття, що вони вперше говорять на ці теми між собою. Ніхто з них на жодному з Майданів не був, але хотів би почути більше. 


Читайте також: Щоденник «злої Мавки»: як українки живуть в окупації


Два тижні опісля мені ніхто не пише і не телефонує. Тоді, у моменті, у нас ще може була спільна відповідь, але не зараз. Навряд чи потрібно було розказувати про історію, хай і яку важливу, людині, якій нестерпно у її миттєвому повсякденні. Але про що тоді? Що мені було їй відповісти, крім того, що наша розгубленість — спільна.

«Новоприбулий назавжди залишається «людиною без історії»

Приходячи у поля, ми наче за замовчуванням зобов’язуємося дати раду, вислухати і впорядкувати всі історії, хай скільки їх не трапилося б. Але найбільший виклик у тому, що ми зрештою навіть не знаємо як собі порадити з однією-єдиною людиною, яка ділиться з нами найважчими днями свого життя. Можна використовувати поради психологів, міркувати про способи ставити питання, але все це тільки спроби, тільки натяки, а не точне перевірене знання. За правилами наукового жанру записані наративи повинні транскрибовуватися, кодуватися, описуватися, аналізуватися, щоб потім архівуватися чи публікуватися, підтверджувати чи спростовувати уже існуючі теорії, чи створювати нові. Але це правила мирних часів, на відстані років від трагедії. Проте, як і про що спілкуватися з людьми у момент, коли війна не лише не завершилася, але тільки набирає обертів? І головне: як, щоб не стало ще гірше?

Я продовжую думати про ці довгі розмови, які тривають без перерв, до самовиснаження. Соціальний феноменолог Шютц, у своєму есе «Чужинець» (Schütz 1944) пише про іммігранта, який, приходячи у нове суспільство, за найкращих умов може долучитися до теперішнього спільноти, і може навіть частково майбутнього, але ніколи не до минулого. Таким чином, для цієї конкретної спільноти, новоприбулий назавжди залишається «людиною без історії». В теперішні дні українці приносять свою історію прямо на собі. Сказати що ти з України — і здригаються навіть найбільш аполітичні і найбільш чужі. Ні у своїй власній, ні у чужій спільноті ми не стаємо «людьми без історії». З чим, натомість, виникає проблема — це з тим, як увійти в контакт з власним теперішнім, не кажучи вже про майбутнє, всередині розірваного, хоч і врятованого світу. Може, саме тому розповідати про критичний досвід виживання стає легше і стерпніше, бо час цих монологів дозволяє випасти з реальності і перебути хоча би трохи поза її лезом. Жити у безпечнішому теперішньому може інколи бути нестерпніше, ніж у теплому коконі ще дуже живої пам’яті.

Може, саме тому ці інтерв’ю так довго тривають — без видиху, тільки на вдиху. 

Світлана Одинець для Україна Модерна

Схожі записи

Хто всрався? Невістка, або феміністки і шльондрошельмування

«Ну мала дає!»: Курс сексизму від Поплавського

Аріна Крапка

Привіт із поїзда!

Анастасія Мельниченко