Збірка «Мотанка» містить фантастичні оповідання Тамари Горіха Зерня, Ірини Грабовської, Наталії Довгопол, Олени Захарченко, Дари Корній, Олени Кузьміної, Наталії Матолінець, Анастасії Нікуліної, Орести Осійчук, Дарії Піскозуб, Юліти Ран і Світлани Тараторіної. Усі ці письменниці відомі українським читачам і читачкам за своїми романами, повістями й малою прозою, виданою в «сольних» та «міжавторських» збірках і в антологіях.
«Мотанка» вийшла цьогоріч у видавництві Vivat. Перший наклад збірки — як і багатьох інших книжок — 23 травня 2024 року в харківській типографії «Фактор-друк» знищила російська ракета, яка також забрала життя сімох людей.
Ірина Пасько для медіа «Сенсор» розповідає про оповідання з «Мотанки». Вони не розважальні, попри свою «жанровість»: вони динамічні й містять фантастичний складник, але передусім сфокусовані на травматичному досвіді проживання війни — розмаїтому, складному й виразно жіночому.
Війна у фантастиці, жінки на війні
Спроба осмислити війну й відносини з окупантами крізь призму фантастики — не новина для української літератури. Згадується принаймні дилогія Володимира Аренєва «Сезон кіноварі» та збірка оповідань «VOЇN». Фантастика українського спротиву», які з’явилися ще до повномасштабного вторгнення. Серед новинок 2024 року популярність здобули «Діти вогненного часу» Катерини Пекур і Мії Марченко, де розгорнута картина перших днів повномасштабної війни. З реального простору вона проникає і на виворіт світу — до Навпакиєва. Загалом тема надприродних сил, що допомагають ЗСУ, регулярно виринає на конкурсах фантастичних оповідань. І тут, звісно, ідеться не про знецінення подвигу українських захисників і захисниць, а про щире бажання авторів створити для них диво.
Проживання суто жіночого / чоловічого досвіду також не раз ставало центральною темою збірок малої прози. Це, наприклад, «Про що вона мовчить» і «Про що він мовчить» від Creative Women Publishing. Чи «Легендарій дивних міст» від «Ранку» (у цій збірці, до речі, вміщені тексти кількох авторок «Мотанки» — співзасновниць ютуб-каналу «Фантастичні Talks»). Тож поєднати тематичні компоненти «війна + фантастика + жіноче бачення» здається закономірним наступним кроком.
Читайте також: Чоловічі псевдоніми та боротьба зі стереотипами: як жінки змінили наукову фантастику
Мотанка втілює у собі ідеї зв’язку між оборонцями й тими, кого вони захищають
Не кожна з історій «Мотанки» оповідає про події війни, але вони постають обов’язковим контекстом, у якому ці оповідання створені, а ключ до прочитання дає заголовковий образ. У передмові редакція Vivat пояснює назву збірки: ляльку-мотанку сучасні українці сприймають як оберіг. Хоч дослідники свідчать, що ця іграшка не є аж такою давньою і традиційною (коментар надала соціокультурна антропологиня Марія Куряча). Наразі її цінність творять сенси, які ми в неї вкладаємо. Мотанка втілює у собі ідеї зв’язку між оборонцями й тими, кого вони захищають. Тими, хто в Україні, — і тими, хто опинився на чужині. Зрештою, хай як би пафосно звучало, між мертвими, живими й ненародженими.
Долі героїнь «Мотанки» різні — як різними є обставини, у яких їм доводиться робити вибір: хтось має усвідомити власну суб’єктність і діяти попри опір інертного оточення — а комусь уже доволі сили, щоб опиратися загарбникам. Когось війна застає юною і недосвідченою — а когось навідує старою (вдруге). Переживання літніх жінок, до речі, у цій збірці не маргіналізовані: вони не менш цінні, ніж досвіди молодих.
Об’єднує всіх персонажок неабияка рішучість: вони можуть сумніватися в собі, однак у потрібний момент ухвалюють правильні, а не легкі рішення. Жодна з жінок не лишиться пасивною, тож поділ на категорії — умовність. Однак різниця в поведінкових стратегіях усе-таки помітна.
Небеззахисні берегині
«Берегині» — ті, хто лишаються осторонь бойових дій як таких і (майже) не вдаються до насильства. Вони підтримують життя у більш-менш звичному вигляді, коли все летить шкреберть, і водночас проходять шлях особистих змін. «…як у “Тисячоликому герої”, як у “Жінках, що біжать з вовками” і решті розумних (і нудних) книжок, які Оля так і не змогла прочитати», — так іронічно коментує свої пригоди персонажка оповідання «Тримай землю!» Олени Кузьміної.
Наприклад, головна героїня оповідання «Потяг» Тамари Горіха Зерня має підважити свою віру в раціональне. Вона викладає точні науки, та й у побуті організована, спокійна і врівноважена. Головний страх цієї жінки, утім, абсолютно нелогічний: втратити чоловіка, але не під час бойових дій (до цього вона, принаймні на позір, підготувалася), а через колегу — привабливу, популярну. Такою, мабуть, героїня хотіла би стати сама. Та війна підсвітила, що по-справжньому важливе, а що — пусте. Бажання захистити чоловіка змушує жінку повірити в себе в усіх сенсах, зокрема, прийняти «надприродну» спадщину — бабусин відьомський дар. У «Потягу» немає боїв чи видовищних магічних обрядів — реалії фронту лишаються «за кадром», і навіть магія тут — така сама «звичайна», буденна, як оповідачка. Але якщо жінка хоче когось уберегти, смерть мусить поступитися.
А от Оля з оповідання Олени Кузьміної «Тримай землю!» значно розгубленіша — ми бачимо її в перші дні повномасштабної війни в Києві, коли всі втратили опору під ногами. Ця атмосфера відтворена в тексті дуже точно. Спорожнілі вулиці, метро в режимі укриття, сирени й вибухи, закриті мости й дереалізація: як таке взагалі можливо? У «Тримай землю!» є і фірмова сліпота родичів із Росії, і тотальна паранойя з пошуком диверсантів. Безробітній Олі конче потрібно робити хоч щось, тож конкретне завдання (купити ліки й їжу якійсь бабусі) дозволяє їй відчути себе живою. Це рішення приводить героїню до магічного жіночого кола — але не гламурного, зі співочими чашами й ворожіннями. Ознаки «берегинь» — старий одяг і забиті пакети із супермаркетів: землю «тримають» звичайнісінькі, непоказні тітки. За цю невидиму роботу годі чекати слави.
Ображена може перетворитися на месницю
Саме такою жінкою, на якій тримається світ, здається і Марія-Мара з оповідання Орести Осійчук «Насіння в моїй кишені». Назва передусім асоціюється із фразою Світлани Панкової з Генічеська (у вересні жінці вдалося вирватися з окупації). На відео в перші дні вторгнення вона порадила загарбникам покласти до кишень насіння соняшника, щоб воно проросло, коли окупанти неминуче загинуть. Так зчитується, власне, й ідея оповідання: життя в будь-якому разі переможе смерть.
За дев’яносто чотири роки Марія зазнала допитів і таборів, бо брала участь у боротьбі проти радянської окупації, втратила рідних і близьких. Вона не боїться війни: вже бачила її. Проте серце героїні закам’яніло через пережите. Марія чекає смерті, та життя вперто нагадує про себе: жінка має подбати про інших, щоб вони не повторили її трагічного досвіду. Порятунок однієї людини — велика справа, а Марія допомагає аж трьом. Насіння, яке стара носить у кишенях, символічно проростає навесні, бо продовження роду — це не завжди про біологічний зв’язок. Любов і пам’ять передати не менш важливо.
Жінок, що приймають роль «берегинь», не варто вважати безпорадними й беззахисними: берегти означає боронити. Ця ідея підсвічена в оповіданні «Левке» Наталії Довгопол. Авторка осмислює легенди, пов’язані зі Зміїним островом: давні греки вважали, що саме на ньому похований Ахілл, герой троянського циклу міфів та «Іліади». У «Левке» тема війни опрацьована інакше, ніж у решті творів: ідеться про людський потяг до насильства, про те, що непокаране зло творитиме свавілля, поки не дістане по заслугах. Левке — не зовсім жінка, і «шлях героя» у творі проходить не вона, а гість її острова. Левке по-жіночому терпляча і дає кожному те, чого той просить і справді потребує. Але спроба взяти щось силою призводить до закономірних для порушника наслідків. Справедливість не дорівнює милосердю, і не варто чекати на пощаду лише тому, що рука, яка несе справедливість, — жіноча.
Ображена берегиня може перетворитися на месницю — до цього один крок.
Ніхто не уникне розплати
Тема помсти й відплати посідає у збірці важливе місце: так чи так вона виринає в більшості творів, але в декотрих стає головною. Найяскравіші приклади — «Трійка. Четвірка. Нуль» Анастасії Нікуліної та «Дальні покої» Наталії Матолінець. Обидва оповідання по-своєму «атмосферні»: у них багато важить саспенс — нагнітання тривоги, жаху та поступове, крок за кроком, оприявнення страшної правди.
«Трійка. Четвірка. Нуль» — історія про остаточне звиродніння й покуту людей, звиклих до ролі загарбників. (Оповідання, як і «Дальні покої», може бути тригерним для свідків воєнних злочинів. А в тому, який спосіб життя ведуть діти Боліт, легко впізнати щонічне чекання обстрілу, тож на ці аспекти слід зважати, обираючи книжку для читання.) Центральна жіноча фігура — Мисливиця — як і Левке, не зовсім жінка. Це — розлючене, але надзвичайно методичне у своєму гніві божество. Вона обов’язково покарає кожного, хто скривдив її вірян. У підтексті, однак, історія ставить ще одне запитання: чи потрібна була б така богиня, якби люди спромоглися самостійно чинити опір загарбникам?..
Жінки, які готові прийняти бій і пожертвувати життям заради цінностей
Незвичайною жінкою є і персонажка оповідання «Воїн і річка» Олени Захарченко. Сюжет торкається оборони Київщини навесні 2022 року. У центрі подій — група аеророзвідників-добровольців. Бійчиню Марину із позивним Русалка бачимо очима її побратима — колишнього науковця, який писав дисертацію про малі річки України. Власне, фінальний твіст цілком очікуваний. Авторка обігрує тему сил природи, які постають проти окупантів і мстяться їм за кривду української землі. Ця «хтонь» назагал не грає на боці людей, однак готова вступити в ситуативний союз, аби разом оборонятися, — настільки протиприродним є той жах, який несуть росіяни.
Наталія Матолінець в оповіданні «Дальні покої» працює із тим самим матеріалом, що в іншому своєму творі — «Спілці порятунку кахлів і людей» із «Хронік незвіданих земель». Це Львів часів Другої світової війни, який із радянської окупації відразу потрапив до німецької. Відьма Маґда живе в затяжному кошмарі самотності, у просторі, де кожна дрібниця нагадує про тих, кого не повернути. Дівчина здається зневіреною, але насправді має чітку мету: знайти і знищити всіх, хто вбив її близьких. Маґда послідовна й безжальна у своїй помсті — і в цьому їй буквально допомагає рідний дім. «Дальні покої» — кривава історія про жінку, яка більше нічого не має, тож нічого не боїться. Хай Маґда знищить лише кількох окупантів — це вже на кілька менше. Як і Марія з «Насіння в моїй кишені», вона знає всіх своїх ворогів — і мститься персонально: зло чинять люди, а не колективний диктатор.
Нарешті — персонажка оповідання «Смертеікло» Дарії Піскозуб, яка стає голосом і руками мертвих у прямому сенсі. Дія розгортається у вигаданому світі, де околиці країни — Вдовині прерії, які звуться так з очевидних причин — потерпають від набігів ворога. І попри регулярність цих нападів, попри те, що майже в кожній родині були загиблі в боях із загарбниками, нове покоління не вірить, що вторгнення повториться:
«От тільки мені здавалося, що то було раніше. Що часи загарбань минули і світ уже не той, світ великий та мудрий і неймовірні дива відбуваються повсюдно!» — вигукує оповідачка.
Щось нагадує, правда? Лише бракує глибокої занепокоєності й рішучого осуду від мудрого світу. Вибір головної героїні «Смертеікла» не з легких. Замість рятувати себе вона може врятувати всіх — включно із ненародженими. Але ціна, звісно, висока.
Таку найрадикальнішу форму опору обирає частина героїнь — готових прийняти бій і пожертвувати життям заради цінностей, у які вірять.
Воїтельки попри страх
Наскільки відомо з відкритих джерел, авторки «Мотанки» не мають особистого бойового досвіду. Однак наразі в Збройних силах України служать близько 68 тисячі жінок. Багато з них виконують завдання на фронті нарівні з чоловіками і, на жаль, отримують поранення та гинуть. Війна навряд чи лишає бійчиням час і сили для того, щоб розповідати свої історії, тож принаймні говорити про жіночий бойовий досвід «жіночим голосом» видається цілком логічним рішенням.
Із темою жінки в зоні бойових дій працюють Дара Корній та Юліта Ран. Їхні оповідання («Морельковий чай» і «Позивний “Мавка”» відповідно) найподібніші одне до одного в усій збірці. В обох творах можна знайти екшн, вибухи, втечі з-під обстрілів, рефлексії щодо досвіду убивства. Героїні цих оповідань — художниці, учасниці Революції гідності й бійчині-доброволиці, і кожна з них черпає силу в рідній землі.
А ще вони обидві мають надприродні здібності й не надто щасливу, хоч і взаємну, любов. Коханий Юльки-Мольфарки з «Морелькового чаю» виявляється значно кращою людиною, ніж про нього думала героїня. Він повертається до України, щоб воювати, покинувши спокійне, забезпечене життя за океаном. А Юліта Ран створює алюзію на «Лісову пісню» Лесі Українки, даючи своїй Мавці коханого із позивним Лукаш. Утім, на цьому схожість із класичною драмою-феєрією вичерпується: Лукаш з оповідання не зраджує Мавку — вони на одному боці й одне за одного. Марта-Мавка знаходить і побратимів та посестер — таких самих, як вона, людей із «силами» (хоч і не всесильних). Жінки органічно вписуються у військо: здатність і бажання захищати Батьківщину аж ніяк не залежить від статі.
Не буває розваг чи мистецтва поза політикою, і сховатися від реальності неможливо
Це доводить Анет — головна героїня оповідання Ірини Грабовської «Вогненні серця». Події розгортаються у сетингу дилогії «Леобург» — відомих романів письменниці, — тож оповідання зацікавить, зокрема, тих, хто ще не знайомий із цими творами, але планує прочитати. Якщо Мавка та Юлія приходять до війська самотніми й надламаними, то Анет, навпаки, має що втрачати. Вона багата, освічена, приваблива — «дівчатам її кола» не місце на барикадах. Однак у критичний момент, коли в Леобургу розпочинається протистояння, у якому зчитується Революція гідності, Анет обирає не втечу, а боротьбу. Не буває розваг чи мистецтва поза політикою, і сховатися від реальності неможливо. Анет не погоджується на зручну роль гарної доньки, яку батько проводить по життю за руку. Її вибір — працювати на спільну справу в гурті бунтівників. Приємно розливати горючу суміш по пляшках, знаючи, що скоро вони полетять на голови окупантів — теж російських, до речі.
Закриває збірку оповідання Світлани Тараторіної «Житія Марії та Ольги. Апокриф нового світу». Його сетинг і меседж, мабуть, найвіддаленіші від російсько-української війни з-поміж усіх творів «Мотанки». Це історія про далеке майбутнє, у якому лишилися тільки жінки, що продовжують рід завдяки своєрідному штучному заплідненню. Жіноча громада веде лудитський спосіб життя: відмовилася від технологій і поклоняється Матері-Природі. Чоловіки асоціюються із ворогами, які почали останню війну, але цей на позір чорно-білий світ виявляється складнішим, ніж здавався. Ворогом людину робить не стать, а бажання перетворити тіло Іншого/Іншої на поле бою. Світлана Тараторіна висловлює цікаву ідею. Змога переживати досвіди одне одного робить людей емпатичнішими, а отже, наповнює їх взаємною повагою. І для того, щоб повернути цю цілісність, варто ризикнути всім.
І це, власне, те, що пропонує вся збірка: побачити різні грані нашої спільної травми, щоб усвідомити її і зрештою подолати — разом, підтримуючи одне одного на цьому шляху.
Ірина Пасько для медіа «Сенсор»
