«Чоловіків теж не треба ображати», — каже одна з учасниць тренінгу про гендерну рівність.
«А хто їх ображає?», — цікавлюсь.
«Ну от нам цілий день говорять про те, що жінок треба більше на керівних посадах. Але ж чоловіків теж не треба посувати», — доказує вона.
«Так рівність же не про те, щоб когось посувати, а щоби були рівні умови і рівні можливості», — відповідаю.
«Так жінки не хочуть нічого досягати. Вони обирають дітей. А якщо хочуть, то ніхто їм не заважає. Треба просто вміти домовлятися. От ми з чоловіком домовилися, що я займаюсь бізнесом, а він удома з дітьми», — продовжує.
Рівність ≠ помінятися місцями
Вона ще довго розповідає про те, як важливо «просто домовитися», як варто бути винахідливою й десь удати, що втомилася і потребуєш допомоги та чай до ліжка. А потім телефоном запевняє чоловіка, що тут, звісно, смачно годують, але він готує краще, і підморгує мені: мовляв, бачиш, як треба підтримувати думку, що він найкращий у світі кухар, тоді йому не захочеться йти займатися чимось іншим, аніж бути з дітьми й готувати.
Досить часто одні упередження замінюються протилежними. Якщо жінка хоче кар’єру, то чоловіка неодмінно треба посадити вдома з дітьми. Але ж крім обміну ролями існують і інші методи. Наприклад, рівномірно розподіляти домашні обов’язки, залучити когось на допомогу. І дитина не тільки мамина, а й татова.
Читайте також: 10 фільмів про гендерну рівність
Гендерну рівність часом сприймають як боротьбу за звання кращого чи кращої. Ніби для того, щоб жінкам було добре, треба, щоб чоловікам стало погано. Треба, щоб усім було добре або хоча б так, як хочеться самій людині. Для того, щоб жінок на керівних посадах було більше, не треба знімати всіх чоловіків-керівників і ставити натомість жінок. Треба змінювати систему призначень. І коли в компанії на менеджерську позицію претендують чоловік і жінка, то призначати того чи ту, хто більше відповідає вимогам на посаді, хто більш професійний чи професійна. І аж ніяк не думати про те, що жінка вийде заміж чи часто ходитиме на лікарняні, бо в неї мала дитина. Адже чоловік так само може одружитися й так само мати дитину. Але його про це чомусь не запитують і не беруть до уваги.
Жінки змушені воювати самі з собою
Я довго розмірковувала, чому жінки, які здаються прогресивними, мають лідерські якості й непогану кар’єру, ніби відчувають провину за таке життя й захищають чоловіків. Потім до рук мені потрапила книжка «Включайся» авторства генеральної операційної директорки Фейсбуку Шерил Сендберг, і деякі цитати допомогли сформулювати вербально те, що крутилося в голові.
«На додачу до боротьби з інституціональними перешкодами, жінки змушені воювати самі з собою», — пише Сендберг.
Вона пояснює такі сумніви жінок у собі тим, що це — форма самозахисту. Адже якщо жінка припиняє всім догоджати, починає орієнтуватися в роботі на результат, діє наполегливо, то така поведінка в суспільстві сприймається як чоловіча й викликає антипатію.
«Щоб захиститися від антипатії, ми ставимо під сумнів власні можливості та знецінюємо свої досягнення, особливо прилюдно. Ми вказуємо собі на своє місце, перш ніж це встигнуть зробити інші».
Жінки часто страждають на синдром самозванки й, навіть маючи досягнення, мусять виправдовуватися.
«Замість погодитися, що вони гідні визнання, такі жінки почуваються недостойними та винними, ніби їх хвалять помилково. Попри значні досягнення, навіть як визнані фахівчині, лідерки у своїх царинах, вони наче неспроможні позбутися відчуття, що рано чи пізно їх викриють як самозванок із обмеженими вміннями і здібностями», — пише Сендберг.
Не міряти всіх однаковою лінійкою
Часто жінки, у яких вийшло реалізуватися, стверджують, що жодної нерівності не існує. У мене вийшло, значить у всіх вийде.
«Індивідуальні історії успіху політикинь насправді мало говорять про стан справ із гендерною (не)рівністю в політиці, хоча би тому, що ми чуємо історії успіху, але мало знаємо про історії тих, хто цього успіху не досяг. Вочевидь, цю тезу можна було б і розширити: історії успіху окремих жінок мало говорять про стан справ із гендерною рівністю у суспільстві», — пише в своїй колонці докторка соціологічних наук, гендерна дослідниця Олена Стрельник.
І тут важко не погодитися, адже аргумент «у мене вийшло, значить вийде у всіх, то вони просто не хочуть» — не актуальний. Чи можна порівняти кар’єрний шлях жінки, яка виросла в достатку, має кошти на няню, поруч мама, бабуся і свідомий чоловік, з жінкою, яка не має рідних, і її зарплата в рази менша від чоловікової? Хто з них піде в так звану декретну відпустку? І навіть якщо ніхто не піде, то яких зусиль докладатиме кожна, щоб пройти однаковий шлях і опинитися на рівнозначній посаді?
А буває й так, що жінок призначають на посаду, але за першого ж неуспіху допікають: «От бачите. А що ж ви хотіли? Це ж жінка».
«Попросіть чоловіка пояснити його успіх — і він, найімовірніше, назве головними чинниками притаманні йому здібності та вміння. Запитайте про те саме в жінки — і вона, найімовірніше, пояснить свій успіх зовнішніми чинниками, тим, що вона наполегливо працювала, їй пощастило чи їй допомогли. Коли чоловік зазнає поразки, він каже, що вчився недостатньо старанно або не надто цікавився темою. Коли ж невдача спіткає жінку, їй властивіше пояснювати це браком природних здібностей … жіноча самооцінка падає помітно стрімкіше», — пише Шерил Сендберг.
Навчання не завжди допомагає
Зараз проводять багато навчальних заходів, на яких пояснюють ази гендерної рівності. Однак змінити звичний спосіб мислення дорослим людям досить складно. Деякі жінки, перш ніж поїхати на такий тренінг, мусять наготувати чоловікові їжі на три дні. Бо ж хіба доросла людина здатна прогодувати себе самостійно? А чоловіки й поготів часом не розуміють, що від них хочуть із тією гендерною рівністю.
«Гендерна рівність — це про лесбіянок?» — запитує знайомий журналіст, почувши нашу розмову з колежанкою. Поки ми оговтуємося й піднімаємо щелепи з землі, навіть не встигши відповісти йому, він продовжує:
Читайте також: «Я феміністка! Поглянь, як я готую!»: у TikTok набуває популярності новий тренд
«Я був на такому тренінгу. Єдине, що я зрозумів, то це те, що феміністкам не треба допомагати. Тренерка рухала сама стола, я підійшов і сказав: «Давайте я». А вона каже, що не треба. Я кажу: «Як же я не буду вам допомагати? Ви ж — жінка».
Тобто логіка спрацювала стереотипно: я допоможу тобі, бо ти жінка. Я ж чоловік — сильний, а ти — слабка. Коли в голові спрацьовуватиме, що треба спитати, чи потрібна допомога, і допомагати тому, що стіл важкий, а не тому, що його тягне жінка, допомагати не тільки жінці, а й чоловіку, бо самому незручно це робити, тоді можна буде говорити про прогрес.
Іншого разу спікер на лекції каже: «Я б зараз пожартував, але феміністки накинуться на мене». Тобто він розуміє, що цей жарт може когось образити, але не артикулює його не тому, що це образливо й не смішно, а тому, що феміністки накинуться.
Починати треба з дитинства
«Ми змушені наголошувати на відмінностях, домагаючись при цьому рівного ставлення до всіх», — пише Сендберг. І в цьому складність. Часом боротьба за жіночі права набуває спотвореного вигляду або прагнення преференцій тільки на основі статі. Особливо це помітно на дітях.
«Поступися гойдалкою, я ж дівчинка, а дівчаткам треба поступатися», — підходить дівчинка, кліпає оченятами й мило посміхається. Батьки їй сказали, що дівчатам мають поступатися, і вона цим користується. Не тому, що її черга, не тому, що гойдалка — для всіх, а тому, що вона дівчинка.
«Мамо, я такий сердитий, няня в садочку сказала, що дівчаткам треба поступатися», — скаржиться мій син.
Оце «дівчатам треба поступатися», бо вони дівчата, не призводить до того, що чоловіки стануть поважати жінок. Крім злості й відрази, малі діти нічого не відчувають, бо така позиція — несправедлива. Чому він має поступатися гойдалкою, якщо тільки на неї сів? Чому у грі він має пропускати вперед дівчинку? Є набагато чесніші способи: робити по черзі, лічилочка врешті-решт. А «пропусти, бо я дівчинка» призводить до того, що хлопці починають автоматично поступатися, з часом навіть начіпляти джентльменську посмішку. Але це не наближає до рівності, навпаки підкреслює слабкість. Або навіть до того, що я тобі поступлюся гойдалкою чи місцем у маршрутці, але на посаду — навіть не думай, бо це чоловіча територія.
Проблема насправді не в червоних капцях
Усе більше батьків ідуть за інтересами дітей і купують іграшки, які ті хочуть. Однак у садочках і від родичів старшого покоління все ще транслюється поділ на дівчаче й хлоп’яче. До того ж майже завжди страждає саме жінка.
Якщо дівчинка проявляє інтерес до техніки, зброї, забавок, які стереотипно вважають хлоп’ячими, то від суспільства йде обурення: чого ти лізеш у чоловічу справу.
Якщо ж хлопчик грається ляльками, хоче шити чи робити макіяж, то демонструється зневага: це така жіноча робота, що не варто настільки себе зневажати, щоб братися за це.
І нарешті моя улюблена тема — поділ кольорів на дівочі й хлопчачі. «Цей колір фотоальбому занадто темний для дівчаток», — пише одна мама в батьківському чаті. Серйозно? Як темний колір вплине на дівчинку? Вона перетвориться миттєво на хлопчика? Або машинки й конструктори для дівчат мають бути неодмінно рожевими. Що зміниться, якщо дівчинка гратиметься чорною, а не рожевою машинкою?
Мій син одного дня попросив купити йому нові капці для садочка. Спочатку він не зізнавався, чому хоче нові, а потім сказав, що хлопці сміються, бо вони дівочі. Якось ми поспішали й не було часу ходити вибирати капці для садка. Зайшли на ринок, а його розміру були тільки червоні. Він поміряв і погодився. Деякий час ходив у них нормально, а коли перейшов у іншу групу, з’явився хтось, хто сказав, що це дівочі капці. І це вони навіть не рожеві, а червоні. Я йому пояснюю, що немає кольорів дівочих і хлопчачих, є просто кольори. Він погоджується, але в садок без нового взуття йти відмовляється. Звісно, я не хочу, щоб моя дитина страждала. Я купила йому нове взуття, але ж проблема насправді не в червоних капцях.
Олена Кущенко
