22 червня 1999 року в газеті The Washington Post вийшла стаття журналістки Елізабет Буміллер про сексуальне насильство під час війни в Косові. Це був чи не перший випадок, коли авторитетне іноземне видання оприлюднило історії зґвалтованих у 1998-1999 роках жінок. За офіційними даними, йдеться про 20 000 постраждалих, однак їх насправді може бути значно більше. Авторка також торкнулася серйозної проблеми, яка пов’язана з сексуальною травмою та її наслідками. Вона зазначає, що соціальна стигма «приносить ганьбу на все життя жінці та її родині». Через неї косовари воліють мовчати, ніж виносити свій сором на поталу.
Та рано чи пізно це мовчання доводиться порушувати. Адже душевний біль із роками не минає, а лише посилюється, додаючи проблем і конкретній людині, і суспільству загалом.
Публікація в американських медіа стала поворотним моментом у житті етнічних албанок та албанців у Косові. Після виходу статті правозахисні організації почали кампанії з відновлення справедливості щодо врятованих. Міжнародний кримінальний суд у Гаазі визнав зґвалтування ганебною зброєю війни. Однак тоді, на початку 2000-х, ніхто достеменно не знав, як коректно розповідати історії постраждалих та як, власне, спілкуватися з ними. Зрозуміло було лише одне: у цій справі, так само як і в лікуванні, важливо дотримуватися принципу «не нашкодь».
У Косові надзвичайно складно було почати говорити на тему сексуального насильства
Протягом півтора року, відтоді як прибула до Приштини, я мала багато розмов із працівниками Косовського центру психологічної реабілітації жертв тортур (KRCT), журналістами, політиками. Вони визнавали, що після війни в Косові надзвичайно складно було почати говорити на тему сексуального насильства. Це пов’язано з особливостями менталітету, коли зґвалтовану жінку в силу особливостей патріархального суспільства вважали «зіпсованою річчю» й ганьбою для родини. Її простіше було викинути з дому, ніж допомогти та зрозуміти. Тож була потрібна неабияка сміливість, щоб вивести проблему з потаємних глибин у публічний простір.
Американка Елізабет Буміллер була однією з перших, хто почав це робити. Вона об’їхала десятки сіл у різних муніципалітетах, де ще рік тому точилися бої між Визвольною армією Косова та югославською армією, і ретельно занотовувала розповіді місцевих мешканців. Вона зверталася до чоловіків із запитанням: «Як би ви відреагували, якби дізналися про зґвалтування вашої дружини?»
Читайте також: «Товари, яких не існує»: як в Україні привертають увагу до теми сексуального насильства
«Майже всі без винятку відповідали, що розлучаться з нею та не нададуть їй жодної підтримки. Жінки ж, про яких було достеменно відомо, що їх зґвалтували, всіляко намагалися приховати цей факт», — каже Селві Ізеті, фахівчиня з травми Косовського центру психологічної реабілітації жертв тортур.
«Це сталося не з нами, а з жінками в сусідньому селі», – ухильно відповідали вони.
Практично всі врятовані звинувачують у всьому себе
Страх і почуття провини — ці два стани притаманні людям, які пережили зґвалтування під час конфлікту, пояснює Селві Ізеті. Практично всі врятовані звинувачують у всьому себе, каже вона. Про це треба пам’ятати й тим, хто документує свідчення постраждалих, і тим, хто розповідає про них у пресі, на радіо чи на телебаченні. З одного боку, важливо зберігати об’єктивність. Із іншого — необхідно розуміти особливості травми, знатися на її симптомах і реакціях, щоб не заподіяти ще більшої шкоди.
Для цього KRCT проводить тренінги для державних службовців, суддів, прокурорів, працівників Агенції з надання безоплатної правової допомоги, студентів, медійників. Один із таких заходів організували для українських журналістів і журналісток, які перебувають у Приштині за програмою професійного захисту «Резиденція в Косові».
Під час семінару Селві Ізеті розповіла, що пережите сексуальне насильство може мати різні наслідки та прояви в кожному конкретному випадку. Біль здатен виходити за межі людського досвіду та не має терміну давності, зазначила вона.
«Під час війни в Косові насильство часто відбувалося на очах у дітей. Це наклало відбиток на їхні стосунки з матерями, між ними втрачався контакт. Діти виростали, але не могли впоратися зі своїми переживаннями. Вони не могли пробачити матері того, що з нею сталося», — розповідає психологиня.
Страждав через те, що не зміг захистити матір
Як приклад Селві наводить історію 25-річного чоловіка. Йому було одинадцять, коли в його присутності сербські солдати поглумилися над матір’ю. Відтоді син не міг із нею розмовляти, і це мовчання тривало роками. Мати прийшла на терапію до KRCT через п’ятнадцять років після війни. З болем і сльозами вона розповіла про те, що син її ненавидить.
«Він розумний і працьовитий, у нього все добре. Але він не розмовляє зі мною», — переповідає Селві Ізеті слова жінки.
Перш ніж син підопічної прийшов до реабілітаційного центру на консультацію, психологам та соціальним працівникам довелося неабияк попрацювати. Але результати були того варті. Під час сеансу з індивідуальної терапії молодий чоловік розповів про свої переживання та пояснив, чому ігнорував матір. Він сказав, що не мав ненависті до неї. Він ненавидів себе.
«Усі ці роки він страждав через те, що не зміг захистити матір. Він думав, що не заслужив її любові», — робить висновок психологиня.
Як медійникам і медійницям спілкуватися з тими, хто пережив сексуальне насилля, пов’язане з війною
Селві Ізеті детально пояснила медійникам і медійницям, які моменти потрібно враховувати під час спілкування з урятованими.
«Усі люди, які пережили насильство, мають ПТСР — посттравматичний стресовий розлад. У деяких із них трапляється втрата пам’яті. Іноді вони плутають деталі чи наводять факти, яких насправді не було. З точки зору психології це є нормальною реакцією на ненормальні події. Однак журналісту, який готує матеріал про людину з сексуальною травмою, варто зважати на такі особливості», — каже фахівчиня.
Інколи постраждала людина розповідає про страшні речі з усмішкою. Це специфічний елемент стресу. Підняті куточки рота можуть указувати на те, що ваш співрозмовник переживає біль.
Читайте також: Підтримати і не зашкодити: пам’ятка для медіа, як працювати з потерпілими від насильства
Часом судома зводить обличчя — і людина не може говорити або ж починає заїкатися. Так виявляється реакція на стрес. Ще один прояв травматичної пам’яті — втрата зору, як, наприклад, трапилося в однієї з підопічних реабілітаційного центру. Жінка нічого не бачила впродовж трьох років, і жодне обстеження не виявляло патології очей. Потім зір повернувся так само несподівано, як і пропав.
Не переповідати деталей, а передавати контекст
Психологи радять журналістам і журналісткам не переповідати у своїх матеріалах всіх подробиць історії про зґвалтування. Достатньо передати контекст, щоб особу постраждалої не можна було ідентифікувати. Іноді краще просто слухати, проявити емпатію й дати людині виговоритися.
«Поважайте приватне життя потерпілих. Ви не повинні підштовхувати їх своїми запитаннями, не можете вимагати розповісти про те або інше. Вони розкажуть вам рівно стільки, скільки готові розказати. Людина сама все розповість, коли буде готова. Не треба форсувати події, інакше ситуація може вийти з-під контролю», — закликає Селві Ізеті.
У момент стресу всі рецептори людського організму працюють у режимі максимального напруження. Однак після певного періоду спокою раптом може з’явитися тригер — елемент, що викликає спогад про травматичну ситуацію. Цей спомин може вирватися назовні у вигляді несподіваних реакцій, пояснює Селві Ізеті.
Вона радить журналісту чи журналістці подумати перед інтерв’ю про те, чи не стануть тригером, наприклад, якийсь аромат, різкий звук чи мелодія. Бажано перед початком спілкування поцікавитися, який напій любить людина та заздалегідь поставити на стіл сік, пляшку води чи коли.
Договір про співпрацю
У Косові існує роками перевірена практика, коли журналіст перед початком роботи з потерпілими від сексуального насильства заповнює документ, у якому прописані вимоги та речі, які робити можна й заборонено. Наприклад, треба зробити все, аби ніхто не міг ідентифікувати особу потерпілої: змінити тембр голосу, заблюрити або затінити обличчя, переформатувати звук, щоб змінилися навіть паузи між словами, темпоритм і вимова. Це потрібно для того, щоб ніхто із членів родини не впізнав своїх близьких. Був навіть випадок, коли журналіст відомого телеканалу запропонував своїй співрозмовниці обмінятися взуттям під час зйомок, щоб не наражати жінку на небезпеку бути впізнаною.
Усі умови такої співпраці прописані в договорі, скріпленому підписами та печаткою. Одна з обов’язкових умов для газетяра чи кореспондента електронних ЗМІ — вимога знищити аудіозапис розмови після того, як матеріал буде опублікований. Перед публікацією матеріал треба обов’язково показати співрозмовнику або співрозмовниці. Випускати інтерв’ю можна лише тоді, якщо людина письмово підтвердила свою згоду. Якщо ж виникають сумніви або заперечення, публікувати текст або відео не можна.
Однак, попри всі старання, неможливо передбачити всі несподіванки.
Якось під час інтерв’ю з урятованою інша журналістка обережно відчинила двері кабінету. Вона зробила це тихо, щоб не заважати розмові. Однак саме цей момент став тригером для співрозмовниці, і вона закричала: «Не чіпайте мене! Не чіпайте!» З’ясувалося, її ґвалтували в кімнаті, куди по черзі заходили сербські солдати. Наступний ґвалтівник так само відчиняв двері. Інша жінка гостро відреагувала на появу маленького песика. Виявляється, в момент зґвалтування 24 роки тому на подвір’я забігло цуценя.
«У Косові кожне інтерв’ю з потерпілими проходить у супроводі психолога. Спочатку ми спілкуємося з журналістом чи журналісткою, розповідаємо про тригери конкретної історії та застерігаємо від помилок, які можуть трапитися під час розмови і спровокувати загострення у співрозмовниці чи співрозмовника з сексуальною травмою», – продовжує Селві Ізеті.
Журналісти і журналістки є голосом тих, хто вижили
Наприклад, іноді трапляється, що журналіст одразу після закінчення інтерв’ю забирає мікрофон, прощається й іде геть. Він не турбується про те, в якому стані залишає співрозмовницю, у якої щойно роз’ятрилася глибока рана. Розмова про пережите багато років тому насильство повертає людину в безпорадний стан і викликає в її душі тяжкі переживання, що можуть призвести навіть до думок про самогубство.
Тому, перш ніж попрощатися з потерпілою, журналіст або журналістка має впевнитися, що з людиною все гаразд. Пересвідчитися, що вона відчуває запахи, чує реальні звуки та відчуває дотики.
Журналісти й журналістки є голосом тих, хто вижили. Вони несуть персональну відповідальність перед людьми, про яких пишуть. Треба пам’ятати про це.
Людмила Макей,
Фото авторки, а також із фейсбук-сторінки KRCT – Kosova Rehabilitation Centre for Torture Victims
Цей текст створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ в межах проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
