Новий 2023 я розпочала з обіцянки прожити його саме так, як запланувала ще минулого року.
Тоді, в 2022, я прагнула розширити простір для себе (ось ці важливі речі, коли дослухаєшся до себе і чуєш), багато їздити в рідний Скадовськ і подорожувати з татом.
Тоді я саме звільнилася з потужної правозахисної організації, в якій пропрацювала 10 років, і для мене це було непростим рішенням.
Але давалася взнаки накопичена за ковідні часи втома, тим паче, що була працюючою мамою з маленькою дочкою.
Непрожитий біль від смерті мами.
Читайте також: Мамине варення
Стерті між офісом і домом межі — коли все перетворилося в одну суцільну роботу, яка емоційно не вимикалася ані ввечері, ані на вихідних. Я тільки і встигала, що одягнути притомну кофтинку, а внизу ноги гріли теплі вовняні шкарпетки.
Щоб зберегти рештки себе, я вирушила у відпустку. І це стало останньою спільною поїздкою до моря всією родиною.
…О шостій ранку 24 лютого 2022 року всі мої плани полетіли шкереберть.
Злякана, виснажена роком «до», розгублена, — я не тільки вирушила за кордон у невідомість з дитиною, а й пішла протореною колією.
Я знову занурилася в роботу.
А ще довелося емоційно проживати дві країни. Удень — Данію з її очікуваними вимогами до мене як до біженки (оформити документи, влаштувати дитину в садок, знайти роботу…) А вечорами і ночами — Україну. Соціологічне дослідження, статті, тренінги… І команда проекту, яку потрібно було підтримувати, і яка водночас давала сили й мені. Бо творивши корисне для своєї країни, я впочувалася значимою, живою.
Усе інше — умовна безпека (пишу «умовна», бо коли родина розірвана, не можна вважати це безпекою вповні), прогулянки на велосипедах, морозиво на набережній — усе це не мало значення.
Певною мірою мій план «подорожувати Європою з татом» втілився у життя: дуже швидко тато приєднався і всіляко підтримував мене, зрештою, як робив це завжди.
Але після восьми місяців намагань відчути себе живою в іншій країні, я повернулася додому.
Чому мені не вдалося ще трохи перечекати, принаймні зиму — це було б так правильно, еге ж?
Відповідь лиш одна: усе це — вимушено, не з власної волі.
Раніше я так часто зловживала приказкою «мені гроші з неба не падають», що коли вони «впали», це було гірко, а подекуди навіть принизливо. Коли тебе годують і купують тобі білизну в той час, коли ще не зійшла засмага з твого обличчя після відпустки на морі. Тільки тому, що ти з України, на тебе дивляться із жалем, а твоїй дитині готові дарувати іграшки та цукерки, хоча їх у неї ціла кімната…
І тобі бракує сил пояснити, що маєш на картці пару сотень євро, вищу освіту і великий досвід роботи, родину і твій дім у Києві, який поки що вцілілий…
Дивна річ, я майже все біженство почувалася безпорадною. Попри те, що давала раду всім викликам.
В Україні ж до мене повернулася моя енергія і сила.
Але і найбільший страх — страх смерті.
Коли в Новий рік над моїм домом збили ракету, яку запустила Росія, і кімнату осяяло, як ніколи доти… Від вибуху струсонуло стіни. Я не змогла дочці чесно відповісти, що нас хоче вбити країна-сусід. Тільки за те, що ми українки. Я обіймала її, сонну, і говорила, що зараз триває розмінування, що ЗСУ захищають наш сон, мама і тато поруч, а отже з тобою все буде добре.
Після чергових прильотів і жахливих новин я купила квитки за кордон. І спланувала маршрут містами Європи, де зараз живуть мої близькі подруги. З дітьми, дехто з них має інвалідність, у декого відповідальність не лише за дитину, а й за літніх батьків.
Ці сильні, незламні жінки вже не були в Україні майже рік. Вони не знають звуку прильоту поруч із домом, але мають такі ж фантомні болі, як і я.
І всі ми — в Україні, в Польщі, Іспанії, Франції, Північній Македонії та інших місцях — прагнемо бути живими.
Тож щоб 2023 не став відкладеним роком, я повертаю собі обіцянку — турбуватися про себе, дбати про сім’ю і близьких, створити для дочки максимальний простір безпеки та берегти її дитинство. Записатися у басейн і нарешті туди ходити. Вчитися в автошколі і їздити в київських заторах. Писати ціннісні тексти. Зрештою, подорожувати з татом.
Не-ви-му-ше-но.
«Ми – вільні люди, найвища цінність – воля».
«Не відступати. І не здаватись. Нам уже нічого боятись…», — наспівую улюблені пісні гуртів «Без обмежень» і «С.К.А.Й», чекаючи донечку під садочком, де вже третю годину немає світла.
Сказала їй, що ми збираємося у невеличку подорож. На що моя п’ятилітка серйозно відповіла:
«Мамо, але ми маємо повернутися до параду перемоги! Ми в садочку домовилися, що коли закінчиться війна, всі підемо на парад. І навколо нас буде багато військових. А я вдягну свою білу сукню. Ту, що з пишною спідничкою…».
Ірина Виртосу
