Виявила, що у паралельній реальності знову срач про фемінітиви. Мамо рідна, я ж думала, що їх всіх вже попустило. Але ні.
Більше того, виявляється, є чоловіки (лідери суспільної думки, прости господи), яких досі смішить слово «членкиня». І тут я помилилась – бо думала, що суспільний пубертат минув ще у 2016-му.
Переймаються вони, значить, як правильно: «членкиця» чи «членкиха». Не мучтесь, кажіть просто: «пані член». І пані психолог буде щаслива: це звучатиме дуже природно, на її думку. На іншу аргументацію, яку знову тягає пів фейсбука, я колись писала розлого, не зайве і повторити.
Читайте також: «Одна в полі воїнка»: «По той бік гендеру» створили Абетку фемінітивів
***
Із темою фемінітивів я працюю як експертка з гендерно-чутливої комунікації і редакторка який рік, але аргументація противників/ць залишається сталою.
Аргумент «членкиня»
Просто з пубертатним завзяттям це слово ліплять під усіма дописами про фемінітиви так, ніби це вже взагалі за межею добра і зла.
Але членкиня – це як княгиня. А член – ні. Це я вам як членкиня правління Громадського радіо кажу.
Нічого страшного у цьому слові немає. Етимологічно – це одна із складових частин якого-небудь цілого або особа, яка входить до складу певної групи людей.
Але я все розумію: багато людей справді застрягли у жартах на рівні шостого класу, коли від слова «член», вимовленого вголос, аж мурашки по шкірі. Буває.
Аргумент «не називайте мене професоркою, я все життя поклала на те, щоб бути професором»
Це справжній біль, травма, і слова однієї моєї ефірної гості. І я даю їй право так вважати, бо я вірю у «скляну стелю» і в покладене життя на те, щоб у чоловічо-геронтологічному світі системи академії наук стати професором, хоча за фактом вона є професоркою.
Але біль і в тому, що травматична боротьба за професорське місце застує очі і можливість усвідомити, що саме форма «професорка» і дає видимість жінки: і її боротьби, і її досягнень.
Аргумент «стіл-столиха»
Це ще тупіше за членкиню. Знаходяться обмежені люди, які проводять такі аналогії і вважають, що це смішно. Нагадую: істот і неістот вивчають у 2 класі.
Фемінітиви стосуються лише істот: «молодий вовк – молода вовчиця».
Аргумент «Ні, я за фемінітиви. Але є одне але. От прибиральниця добре, а біологиня – дико»
Звісно ж. Жінка з ганчіркою – це природно, а з комп’ютером – дико. Коханка дуже природно звучить, а фотографиня жах як.
Українська мова дуже надається до фемінітивів, вони природні історично. «Вчителько моя, зоре світова», – як казав класик. Ну або: «мікрорайону нашого жителько».
Аргумент «Та що ж це таке! Не було такого ніколи!»
Я була кореспонденткою і редакторкою, ще коли це не було трендом і правописним правилом. Мене так називали прямо ротом в ефірах. Попри те, що у жодних класифікаторах такого не писали.
В українській мові щонайменше 13 продуктивних суфіксів, які допомагають творити фемінітиви.
Мовознавець Олександр Пономарів, писав, що вживання чоловічого роду на позначення жінки суперечить морфолого-синтаксичним нормам української мови.
Читайте також: Календар від 5 каналу: чи була дискусія, і чи лунали в ній голоси жінок?
Авторка моногорафії про фемінітиви Марія Брус пише, що фемінітиви були зафіксовані уже в першому друкованому словнику – «Лексисі» Лаврентія Зизанія (1596 рік).
У XVI-XVII століттях, після того, як жінки отримали можливість володіти майном та осідлістю, успадкованими або отриманими в подарунок від батьків чи чоловіків, з’явились численні назви жінок за майновими, посадовими та діяльнісними ознаками: дідичка, посесорка, екзекуторка (це не те, що ви подумали), кредиторка, дорадниця тощо.
Єдина радість, що нікого не дивує чарівниця, наставниця, богородиця, жриця, володарка, богиня, заступниця і правителька.
Отак і сприймайте нас.
Тетяна Трощинська,
допис у Фейсбуку