Непрості часи для країни, непрості часи для жінок. Після повномасштабного вторгнення всі ми опинилися у складних ситуаціях. Комусь доводилося жити в місті, яке потерпає від регулярних обстрілів. Хтось досі живе в окупації і чекає визволення. Чимало тих, хто виїхали з країни і сумують за домом та рідними. При цьому дуже часто жінки потерпають від осуду та знецінення, що б вони не робили.
Як жити далі, проживаючи цю війну, і як підтримувати одна одну, не завдаючи при цьому ще більшого болю? «Повага» поспілкувалася про це з експертками.
Дбати про рідних та залишатися в ресурсі
Після повномасштабного вторгнення українки зіткнулися з низкою нових викликів. Фахівчиня ГО «Ла Страда Україна» Валерія Бондар розповіла, що на їхню гарячу лінію регулярно надходять запити від жінок. У перші місяці вторгнення питання зазвичай стосувалися безпечного виїзду за кордон. Наприклад, жінки цікавилися, як не потрапити в тенета торговців людьми або як вивезти дитину без згоди партнера. Адже були випадки, коли чоловік силою змушував жінку та дитину повернутися в небезпечне місце. Були також запити щодо домашнього насильства. Особливо від жінок, яким не пощастило залишитися на окупованих територіях. Ситуацію ускладнював ще й той факт, що там переставало діяти українське законодавство. І жінки залишалися наодинці зі своїми кривдниками.
«Нині до нас звертаються жінки із-за кордону. Вони потребують психологічної підтримки, тому що сумують. Люди хочуть повернутися додому, але розуміють, що ще небезпечно. Також жінки питають, як опікуватися дітьми. Бо це нова країна, нові умови. Тим паче, якщо це маленькі діти. Також телефонують жінки, у яких є панічні атаки, пов’язані з війною. І це незважаючи на те, що вони перебувають на території іншої країни», — говорить Валерія Бондар.
На жінок також лягає обов’язок дбати як про дітей, так і про літніх родичів. А це в умовах війни чи еміграції може супроводжуватися додатковими труднощами. Тому жінки цікавляться, як говорити з малечею про війну, щоб не нашкодити їхній психіці, як захистити дитину в умовах шкільного булінгу, як вивезти старших родичів із небезпечного місця, надати їм психологічну підтримку та дати раду в момент панічних атак.
Часто жінки розповідають, що «працюють у три зміни»
У дуже вразливому становищі опинилися жінки з інвалідністю. Адвокаційна менеджерка «Fight For Right» Вікторія Харченко розповіла, що на їхню гарячу лінію переважно надходять жіночі запити. За її словами, на цих жінок лягає непропорційний психологічний тягар. Зазвичай вони вирішують евакуюватися. І їм доводиться стикається з низкою перешкод – недоступністю інфраструктури, відсутністю пристосованого транспорту для евакуації та укриттів, проблемами з житлом тощо. Також на жінок лягає «невидима» робота з пошуку житла та оформлення документів.
Читайте також: Вікторія Харченко: Ця війна не лишила нам вибору
«Часто жінки розповідають, що «працюють у три зміни». На роботі, на кухні, на інтеграційних курсах, а ввечері ще й аніматорками підпрацьовують, якщо є діти. По-друге, жінки з невеликих населених пунктів мають обмежений доступ до засобів жіночої гігієни та якісної медичної допомоги. Проблема того, що жінки нерегулярно відвідують лікарів, також посилилася в умовах війни. Оскільки велика кількість медзакладів пошкоджена або зруйнована. Якщо жінка проживає в умовно безпечній місцевості, то знову постає питання архітектурної та/або інформаційної недоступності», — зауважує Вікторія Харченко.
Не можеш розслабитися і жити повноцінним життям
На початку вторгнення психологиня і психотерапевтка Ольга Іщук опинилася під окупацією рашистів. Вона пригадує, що це було жахливо.
«Навколо тебе тотальна брехня. Поширюється дуже багато інформації, якій дуже не хочеться вірити. Але складно не повірити. Тому що це єдине джерело, яке в тебе є. Інформація надходить лише від російських військових або твоїх сусідів. У нас не було зв’язку, світла, води, газу. Рашисти одразу це все відрізають. Людина в окупації опиняється під тиском багатьох факторів. І один із них – це нестерпний інформаційний контент, коли тобі кажуть страшні, огидні речі», — каже Ольга Іщук.
За її словами, кожна людина переживатиме критичну ситуацію по-своєму. Одна буде в шоковому стані. А інша, навпаки, залишатиметься адекватною, уважною та дуже зібраною. Бо всі ми маємо власний запас стійкості або резильєнтності – ресурсу, який допомагає вистояти в складних життєвих обставинах. Проте бути не ок у ненормальних обставинах – це абсолютно нормальна річ, зазначає психологиня. Коли людина під обстрілами, постійно чує сирени або звуки вибухів, коли її домівка дрижить від прильотів – вона не може бути ок. Та і статус біженки чи вимушеної переселенки також вельми непростий. Навіть якщо людина весь час у безпеці.
«Бо ти не можеш розслабитися, не можеш жити повноцінним життям. Бо твоя домівка, всі твої друзі, родичі, знайомі залишилися в Україні. І ти рятуєшся від війни. І не можеш бути своєю в іншій країні. Але і свої також можуть говорити, що ти втекла, що ти слабачка, що пороху не нюхала. Що ти там живеш своїм дуже радісним життям. Але це неправда. Звичайно, я допускаю випадки, коли людина живе радісно. І це ок. Але ті, хто дійсно переймається, хто відчуває цю емпатію, вони не можуть бути щасливими. Тому що куди б ти не їхала, в яку б країну, в яке місто, у тебе всередині рана, яка кровоточить», – говорить Ольга Іщук.
Будь ласка, не забувай дбати про себе
У такі непрості часи особливо актуальною стає дружня підтримка. Але як подбати про подругу, чиє життя стало таким непростим? Для початку слід виходити з того становища, в якому вона перебуває. Так, якщо вона живе в місті, яке потерпає від обстрілів, або його ще не звільнили від окупантів, то це ситуація перманентної небезпеки, яка впливає на кожен аспект життя.
Як зазначає психологиня Олена Ромашка, у стресовому стані у людини нерідко змінюється сон. Вона потерпає від безсоння або, навпаки, їй постійно хочеться спати. А в окремих випадках вона мовби випадає з реальності. Ніби живе не тут і зараз, а дивиться фільм із собою в головній ролі. Тому подрузі, яка опинилася в таких екстремальних умовах, важливо нагадати про базову безпеку, наголошує Олена Ромашка. Найголовніше для неї — зберегти життя та здоров’я. Спускатися в бомбосховище, коли йдуть обстріли, не наражати себе на небезпеку тощо.
Важливо усвідомлювати, що подруга не обирала цей шлях
У жінок, які виїхали за кордон, свої проблеми. Навіть якщо вони опинилися в безпеці, а їх життя нібито цілком нормальне та благополучне. Жінка може потерпати від почуття провини за рідних та друзів, які залишилися вдома. Або відчувати невимовну тугу за батьківщиною. За словами Олени Ромашки, в такій ситуації важливо усвідомлювати, що подруга не обирала цей шлях. Але сталося так, що вона втратила контроль над своїм життям, над його плануванням. Їй довелося рятувати своє життя та життя близьких, нести відповідальність за дітей чи старших родичів. Тому через певний час жінка може геть знесилитися. Тоє важливо нагадувати їй про те, що треба відновлювати свої сили, налаштувати сон, відпочинок та харчування.
«Бо в період стресу людина може взагалі забувати поїсти. Або їсти постійно, заїдати стрес. Якщо, звісно, є чим. Важливо про це також запитати. Варто нагадати, що фізична активність допомагає відновлювати енергію, впоратися зі стресом. Навіть коли напочатку це робити дуже складно. Наприклад, людині, яка перехворіла на застуду, складно вийти на вулицю. Але цей перший крок треба зробити. Варто нагадувати, що емоціям слід давати вихід. Не варто тримати все в собі. Якщо тобі хочеться плакати, то плач. Це нормальна реакція на ненормальні обставини. Якщо ти втомилася, то відпочинь. Це не соромно. Бо іноді в стресових ситуаціях люди стараються триматися: «ні, я сильна, я впораюся, я все здолаю». Але звернутися про допомогу – це дуже дієво і дуже мудро. І це не соромно. І це не слабкість. І про це теж треба казати», — наголошує Олена Ромашка.
«Не засмучуйся» та «все буде добре» — це не про підтримку
Як зазначила Ольга Іщук, для дружньої підтримки немає великої різниці – чи ви поряд, чи на відстані. Можна регулярно телефонувати подрузі, переписуватися з нею в соцмережах, «бачитися» під час відеодзвінків. А можна бути поруч, підтримувати своїм контактом, теплом та присутністю. Але навіть маючи найкращі наміри, можна припуститися грубих помилок. І замість того, щоб підтримати людину, ще більше її засмутити.
Що ж не варто казати подрузі? З цього приводу психологині дали низку практичних порад.
Не варто знецінювати почуття. Краще взагалі забути фрази на кшталт «не засмучуйся», «не переймайся», «не плач», «краще всміхнися». Бо подруга може побачити в них такі меседжі: «не відчувай свої емоції, не виражай їх, не демонструй мені, бо я не можу бути з тобою в своїх почуттях».
Натомість: підтвердити, що ви чуєте людину. І що те, що вона відчуває – це нормально. Будь-які почуття та емоції в критичній ситуації – це нормальна реакція на ненормальні події. Війна якраз до них і належить. Можна говорити: «так, я розумію, ти сердишся, у тебе є на це повне право», або «у цій ситуації нормально плакати».
Не варто вдаватися до токсичної позитивності. Такі вирази, як «все буде добре», «в тебе ще все життя попереду», «нічого, втратила будинок – побудуєш новий», «подивися, в тебе руки-ноги цілі, тож усе добре» не здатні підтримати людину. Ваша подруга в це просто не повірить. Скоріш за все, вона сприйматиме подібні підбадьорювання як прояв байдужості та небажання зрозуміти її ситуацію.
Натомість: Коли подруга в розпачі, коли в неї сталася якась жахлива ситуація – це важливо визнати. Мовляв, так, ситуація є дуже негарною. Можна запитати: «Що я можу зробити для тебе?», і сказати, що «ми разом знайдемо вихід», запропонувати якось допомогти чи просто побути поруч. Те, що потрібно почути подрузі – це ваше співчуття. «Так, я співчуваю через те, що з тобою сталося», «на жаль, ти маєш такий жахливий досвід, і з цим важко бути наодинці», «я можу дати тобі контакти фахівців, які можуть тобі допомогти»».
Не варто порівнювати. Завжди знайдуться люди, які опинилися набагато гіршій ситуації. Але подрузі на це вказувати не треба. Наприклад, казати: «Подумаєш, от Ізюм (Маріуполь, Буча) – ото було». Ніби людина не є важливою зі своїми почуттями, зі своєю історією. І вона має забути про себе та свої негаразди, адже має поспівчувати комусь іншому.
Натомість: пам’ятати, що кожна людина унікальна. Не треба порівнювати людські історії, долі або стратегії виходу з критичних ситуацій. Звісно, не завжди можна зрозуміти людину, яка опинилася в критичній ситуації. Особливо коли не маєш аналогічного досвіду. В таких випадках не треба щось вигадувати чи фантазувати. Можна чесно зізнатися, що ви не стикалися з такими проблемами та навіть не уявляєте, що відчуває подруга.
Не варто обіймати подругу без попередньої згоди. Для людини, яка в травмі або має травматичний досвід, небажаний контакт може бути неприємним чи навіть небезпечним. Бо може статися так, що негативні емоції ще більше поглинуть людину. І такий емпатичний жест викличне додаткову травматизацію.
Натомість: запитати подругу: «Чи можу я тебе обійняти?». І вже після згоди це робити.
Будь-яка підтримка має бути чесною
«Будь-яка підтримка має бути чесною. У ній має бути повага. Дуже недобре, коли підтримка йде зі зверхньої позиції «допоможу тобі, бідненькій». Дуже важливо, щоб людина не відчула себе ще більш дискримінованою. Взагалі це дуже непростий досвід. Який, на жаль, у нашій країні проживає дуже багато людей. Досвід, коли порушене почуття безпеки, коли ти сидиш у себе дома. Досвід, коли ти взагалі не знаєш, що з твоїм домом. Тобто ми зараз живемо в такій невизначеності. І це непросто. Жити, не плануючи. Жити невизначено. Але це надає нам можливість створювати якісь нові способи та стратегії, які допомагають пристосуватися до нових умов життя. Тут дуже важливо жити тут і тепер. Кожній із нас», – підкреслила Олена Ромашка.
Юлія Гуш
