Мені було десять, коли мене вперше вдарив хлопець.
Я добре пам’ятаю цей день. Квітень, школа та пов’язані з нею страждання скоро закінчаться. Учителька англійської не прийшла на урок і не прислала нікого на заміну. Ми просто сидимо у класі й чекаємо дзвінка, базікаючи про всілякі дурниці.
Це був «В» клас, я приходила сюди з «Г», бо в моєму вивчали тільки німецьку. Нас спершу сприймали як чужачок, зі ще однією дівчиною я відвідувала тільки ці конкретні уроки й не особливо спілкувалася з новими однокласниками.
А потім ціла ватага хлопців дізналася, де я мешкаю, і прийшла гуляти в мій двір. Вони проводжали мене додому, переслідували на вулиці й були дуже нав’язливими – усі п’ятеро чи шестеро. Пропонували покатати на новому гірському велосипеді. Навіть почали ходити зі мною на гурток кулінарії!
Я намагалася сприймати ситуацію жартівливо, але смішно взагалі не було: я в компанії п’яти хлопців. Постійно. Моє особисте свято, завжди зі мною.
Звісно, усі вони декларували кришталево чисту любов і хотіли, щоб я з ними зустрічалася. Одного разу загнали мене на дно місцевого бетонного потічка й не випускали, поки не виберу когось собі у хлопці.
Один із них надсилав до мене додому іншого, щоб той вручив білі троянди й цукерки «від Олега». Третій передав листівку й фігурку ангелика через однокласницю.
Мені було десять років, і зустрічатися я ні з ким не хотіла. Від надміру уваги навпаки почувалася загнаною в кут, як у тому бетонному потічкові. Я була зла й казала, що викинула квіти у смітник, а цукерки змила в унітазі. Це не допомагало, а тільки розпалювало їхній азарт і заохочувало приходити в мій двір частіше.
Вони надивилися фільмів і не розуміли, що роблять не так: квіти й цукерки дарують, а дівчина все ж не стає їхньою.
Певної миті я відчула, що сама не впораюся, і розповіла рідним. Тепер мама або бабуся зустрічали мене зі школи, але хлопців, звісно ж, це не зупинило. Ми йшли, а вони вистрибували з-за кущів і махали так, аби ніхто, крім мене, не бачив.
Й ось ми сидимо у класі. Учителька англійської не прийшла.
Із місця встає хлопець, який зажив слави двієчника й хулігана. Він знімає пасок зі штанів і каже: «Мені надоїли ці розмови про тебе. Оля то, Оля сьо… А я візьму й ударю тебе цим паском, от і побачиш: ніхто з них тебе не захистить».
На жаль, він мав рацію. Ударив разів три, перш ніж я усвідомила, що не мушу терпіти й чекати, поки мене хтось захистить. Я не знала, кому про все розповісти, тому просто повільно проживала свою травму. Мовчала, бо думала: хуліган мав рацію, мене ніхто не захистив. Усі їхні обіцянки були просто словами.
Я малювала в голові різні картини: що було б, якби я знала карате чи бокс і могла провчити хулігана – наприклад, затопити йому хуком прямісінько в пику? Або сказала би щось достатньо вагоме до того, як він ударив мене паском? Або ж якби мене все-таки захистили? Усі ці «якби» роз’їдали мене зсередини.
Відповідь на останнє запитання я знаю точно: захист аж ніяк не скасував би хуліганової агресивності. Просто на моєму місці опинився би хтось інший. Але цікаво, що «залицяльнички» засипали мене квітами й обіцянками, а про ще один стереотип із романтичних фільмів геть забули – що герой завжди повинен захищати дівчину, яка йому подобається, навіть якщо їм обом загрожує м’язистий лиходій. Вони ж пішли шляхом самозбереження, а не діяли за стереотипом.
Певний час я навіть була вдячна тому хуліганові, бо мої страждання й переслідування припинилися. Саме він розставив усі крапки над «і».
Можливо, хлопці також відчували своє безсилля, бо після ситуації з паском їхні спроби все виправити й повернути в залицяльницьке русло були доволі млявими.
Для мене ж ця історія була болючою і принизливою. Я не розповіла батькам її кінцівку, бо вважала, що #самавинна. Я не розповіла нікому з учителів, бо думала, що ніхто не зможе нічого вдіяти. Я не пішла до шкільного психолога, бо востаннє бачила його у третьому класі на єдиному уроці.
Минуло немало часу, щоб я усвідомила: ми всі були дітьми. Ми всі час од часу буваємо слабкими. Я могла, але не повинна була себе захистити. І тим паче не мала себе звинувачувати, що не уникнула насильства. Але для цього усвідомлення мені варто було подорослішати.
Ольга Вірста
