Нещодавно вашій авторці довелося втручатися в типовий та розповсюджений формат фейсбук-диспутів на тему неактуальності сучасної боротьби за права жінок: «Усі права вже вибороли, проблеми ваші надумані, розходьтеся вже по кухнях».
І все б нічого, на просторах інтернету можна зустріти велике різноманіття думок різного штибу та ступеню обґрунтованості.
Проте деякі аргументи про «біологічність вибору професій» та «еволюційну несхильність жінок до ризику» мене не тільки втягнули в дискусію, але й мотивували до написання цієї статті. Адже, коли ми переходимо від спекуляції словами та популізму до розбору конкретних фактів, з’являється шанс зрушити кам’яні глиби стереотипів, що всотуються від соціуму з ранніх наших років та зазвичай мало піддаються критичному осмисленню.
Нумо деконструювати!
Поговоримо сьогодні про нейросексизм, спільне й відмінне «чоловічого» та «жіночого» мозку, деконструюємо основні стереотипи на цю тему.
Для початку розгляньмо історичний дискурс щодо цих питань навіть протягом не так давно минулих для людства ХІХ-ХХ століть. Цей дискурс визначав соціальні передумови закладення таких стереотипів та зміщення фокусу наукової думки в дослідженнях цієї теми.
Задайся я ціллю соціологічного опитування джентльменів, приміром, 20-х років минулого століття, переважна більшість із них навіть не ставила б під сумнів існування таких відмінностей. Згадаймо німецький фразеологізм трьох К: «Kinder, Küche, Kirche» (діти, кухня, церква), що добре ілюструє основні уявлення про соціальну роль жінки в консервативній системі цінностей.
Часто в такому дискурсі чиняться спроби акцентувати увагу на нерозривності біологічних і соціальних відмінностей між чоловіками та жінками. У дискусіях про природу «чоловічого» і «жіночого» активно згадуються біологічні особливості будови людського організму. Наприклад, менший розмір мозку у жінок, що на думку деяких авторів, вказує на їхню інтелектуальну неповноцінність у порівнянні з чоловіками. Про це ми згадаємо в контексті сучасних досліджень пізніше, проте навіть із сучасними даними такі виміри аж ніяк не можуть служити показниками відмінностей у розумових здібностях.
Читайте також: Чи справді є жіночий та чоловічий мозок?
Характерний для жінок набір гормонів таким же чином вважався причиною їхньої «ірраціональної» поведінки. З цієї логіки випливає неминучий (та досі необґрунтований) висновок про те, що жінки через свою інтелектуальну слабкість та емоційну нестабільність «природним чином» не пристосовані для цілого ряду занять, які передбачають не тільки (і не стільки) фізично важку роботу, скільки відповідальність.
Приклади такої логіки можна знайти в популярній того часу соціально-біологічній літературі. Так, наприклад, Л. Тайгер і Р. Фокс у своїй роботі «Імперська тварина» (1971) пишуть, що чоловіки й жінки мають різні «біограми» (генетичні програми), що визначають для обох статей специфічні форми поведінки. Чоловіча біограма передбачає агресивність і прагнення до панування, а жіноча – перш за все інстинкт продовження роду. І начебто завдяки цим біограмам і формується статевий розподіл праці в суспільстві. Нічого й казати, що такі теорії висувалися без науково доказової бази.
Інші автори, не вдаючись до таких складних термінів як «біограми», просто пишуть про відмінності за ознакою фізичної сили/слабкості. Скільки разів тобі, читачу чи читачко, доводилося чути історію про чоловіка, який колись полював на мамонта й тим самим назавжди затвердив свою маскулінність і статеві відмінності? З таких уявлень випливає один важливий і незмінний наслідок: природною, біологічною функцією жінки є материнство і турбота про інших людей. Усі види діяльності, які відволікають жінку від сім’ї та дітей, – протиприродні відхилення.
Вплив такого панівного дискурсу в соціумі не лише був визначальним у виборі жінкою навчального закладу, професії, життєвих цілей та можливостей, але й на проведення та публікацію валідних, репрезентативних досліджень щодо її інтелекту, здібностей та схильностей. Жінок вважали занадто емоційними та недостатньо освіченими, щоб давати їм право голосу на виборах, обмежуючи водночас їхню можливість навчатися, адже це в майбутньому житті «не знадобиться» – логічний парадокс, чи не так? Добре, що часи змінюються, й ми маємо змогу аналізувати більш доказові наукові дослідження.
Чи є об’єктивними відмінності мозку чоловіків і жінок?
Друга наша зупинка шляхом біологічного сексизму – чи є об’єктивними відмінності мозку чоловіків і жінок? І власне, наскільки вони впливають на наші інтелектуальні здібності, соціальну успішність, сфери інтересів та вибір професії?
Голосом однієї зі сторін досліджень морфологічних та функціональних відмінностей різностатевого мозку стала професорка Джина Ріппон, дослідниця в галузі когнітивної нейробіології з Астонського університету в Бірмінгемі. Багато галасу здійняла її книга «Гендерний мозок: нова нейронаука, що руйнує міф про жіночий мозок», яка вийшла в кінці лютого 2019 року.
Головна мета книги – розвінчування згубного, на погляд авторки, міфу про статеві відмінності: начебто в мозку може бути певна стать, що чоловіки та жінки мають два зовсім різних види мозку. «Цей науковий міф набирає обертів, безперечно, ще з XVIII століття, коли люди з задоволенням розповідали, як працюють чоловічі та жіночі мізки – ще до того, як змогли на них подивитися», – відзначає вона в своєму інтерв’ю для The Guardian. «Вони запропонували ці зручні ідеї та метафори, які відповідали існуючому стану речей і суспільству, і які давали початок різній освіті для чоловіків та жінок».
Читайте також: Боді-позитив здорової людини
Наш гендерний світ, за її словами, формує все, починаючи від освітньої політики та соціальної ієрархії, закінчуючи стосунками, самоідентичністю, добробутом та психічним здоров’ям. Якщо це звучить як звичний аргумент соціальної обумовленості 20-го століття, це так – за винятком того, що зараз ми можемо це обмірковувати, опираючись на знання про пластичність мозку, які накопичуються за останні 30 років.
«Зараз науково обґрунтовано, – говорить Ріппон, – що мозок формується від народження і продовжує формуватися до «пізнавального обриву» в старості, коли наші сірі клітини починають зникати. І виходить, що правдивим стає старий аргумент «біологія – це доля»: фактично, ви отримуєте мозок, з яким народилися. Так, він стає трохи більшим та краще пов’язаним, але у вас є кінцева точка розвитку, визначений біологічним планом шлях. Завдяки пластичності мозку він набагато більше залежить від переживань. Якщо ви навчитеся певних навичок, ваш мозок зміниться, він продовжуватиме змінюватися. Отже, якщо у вас не було особливого досвіду – якщо вам, як дівчинці, не давали Lego, ви не маєте такої ж просторової підготовки, як у людей із іншим досвідом».
У науковому світі позицію Ріппон підтримала, до прикладу, Ліз Еліот, професорка нейробіології з чиказького Університету медицини імені Розалінд Франклін. Як вона вказує в своїй рецензії на вищезгадану книгу в журналі Nature, переконливі наукові аргументи на користь функціональних відмінностей жіночого і чоловічого мозку нині день відсутні.
Інтерпретації між структурою мозку та поведінковими наслідками – спекулятивні
Еліот пише про «упереджені дослідження», які перейшли від полювання за доказами неповноцінності жінок в ХІХ столітті до пошуку підтверджень «взаємодоповнюваності» чоловіків і жінок у ХХІ-му. Відповідно до цієї теорії, жіночий мозок налаштований більше на емпатію й інтуїцію, а чоловічий – на розсудливість і дію. Для таких досліджень Еліот використовує термін «нейросексизм», який називає сексистським будь-яке твердження про те, що гендерні відмінності мозку можуть впливати на особливості характеру й поведінки.
Так, можемо розглянути результати дослідження в царині нейровізуалізації 2018 року, опубліковане в Cerebral Cortex. У ньому йдеться про міжстатеві відмінності в організації префронтальних структур кори мозку, їхні взаємодії з лімбічною системою, кількість білої речовини та швидкість обробки інформації досліджуваними. За допомогою F-MRT, DT-MRI та NODDI були виявлені певні структурні відмінності в корі мозку, розмірах таламусу та різних зон білої речовини в жінок та чоловіків, проте на базі отриманих результатів там і не йдеться про певну поведінкову чи психологічну інтерпретацію. Більше того, автори вказують на необхідність врахування вікової вузькості вибірки досліджуваних, припускаючи, що в ширшому його діапазоні результати мали б ще більший розкид.
Візьмемо інше дослідження 2019 року, опубліковане в Scientific Reports щодо міжстатевої різниці в обсягу сірої речовини мозку. Хоч вона й була на певному рівні виявлена, самі автори у своїх висновках зазначають: «Оскільки це дослідження не визначало безпосередньо асоціації між структурою мозку та поведінкою, інтерпретації між структурою мозку та поведінковими наслідками є спекулятивними».
Зустрічаються дані щодо відмінності в масі – чоловічий мозок важчий у середньому на 140 грамів (що, як відомо, не є показником інтелектуальних здібностей: про дослідження з цього приводу можна почитати, до прикладу, в статті Psychological Science).
До того ж, варто зазначити що всі ці дослідження мозку проводилися з дорослими сформованими людьми, що вже зазнали впливу соціального контексту, у ньому відбувалися їхнє навчання та розвиток.
Про тестостерон і агресію
Добре, облишимо мозок, але як щодо впливу гормонів, про який говорили ще мастодонти біологічного сексизму, згадані у статті вище? Почнімо з того, що традиційне вживання термінів «чоловічі» гормони-андрогени і «жіночі»-естрогени має, на думку багатьох сучасних фахівців, стільки ж сенсу, як і поділ бактерій за статевою ознакою. Ті та інші гормони відтворюються організмами обох статей, до того ж, здатні трансформуватися з однієї форми в іншу. Більше того, після менопаузи в жінок кількість «жіночих» гормонів нижча, ніж у чоловіків їхнього віку.
У різних людей пропорція жіночих і чоловічих гормонів в організмі може бути різною, а також змінюватися протягом життєвого циклу. У середньому в чоловіків рівень тестостерону в десять разів вищий, ніж у жінок, але діапазон його рівня серед чоловіків значно варіюється, а в деяких жінок рівень тестостерону вищий, ніж у деяких чоловіків.
Досі поширені твердження про те, що тестостерон, чоловічий статевий гормон, є не тільки базою розвитку мужності в чоловіках, а й біологічною основою людської агресії, що, своєю чергою, нібито пояснює, чому чоловіки більш схильні до насильства та боротьби, ніж жінки. Однак, як показали численні дослідження, якраз не підвищений вміст тестостерону передує прояву агресії, а навпаки – цей гормон стрімко виробляється в процесі агресії, тому залежність між тестостероном і агресією може насправді мати протилежну спрямованість.
Читайте також: Чоловіча і жіноча краса – що говорить наука?
У своїй публікації «Тестостерон і соціальна структура» соціальний психолог Теодор Кемпер звертає увагу на ряд досліджень, що пов’язують рівні тестостерону з чоловічим життєвим досвідом. У цих дослідженнях у тенісистів, студентів-медиків перед іспитом, борців, спортсменів водних видів спорту, парашутистів і кандидатів на пост чиновника замірявся рівень тестостерону до й після змагань.
Виявилося, що рівень тестостерону значно зростав у переможця, а в того, хто програв, знижувався або залишався незмінним. Сам по собі рівень тестостерону в чоловіка до його перемоги не міг передбачити результату. Більш того, в аналогічній ситуації перемоги рівень тестостерону підвищувався й у жінок. Таким чином, не чоловіки (так само, як і жінки) є «рабами гормонів» – навпаки, гормональний фон чуйно реагує на те, що відбувається з людиною в соціальному житті.
Якщо захочете почитати детальніше про етологію, еволюційність та багато інших цікавинок із цих питань – можу порадити, до прикладу, книгу колективу авторів «Гендер для чайників», видану за підтримки Фонду імені Генріха Бьолля.
Окей, виглядає так, що певні морфологічні та неврологічні відмінності в структурі мозку та нейрогуморальній регуляції чоловіків і жінок таки є.
Проте чи мають ці відмінності функціональний вплив на такі складні психологічні конструкти як схильність до ризику, конкуренції, стійкість до стресів та досягнення довготермінових цілей? На вибір життєвої стратегії та пріоритетів?
Простежити взаємозв’язок між сучасними дослідженнями мозку та цими індивідуальними психологічними феноменами з наукової точки зору доволі важко. Скажімо, це як наводити паралелі між швидкістю читання слів за хвилину (когнітивна навичка, що піддається розвитку) – скільки слів за хвилину читала прабабуся досліджуваної(го) з Еквадору, та яку професію собі вибере ця людина в майбутньому.
То що ж, це скоріше наслідки соціального впливу виховання та середовища чи таки сувора, еволюційно прописана колія?
Не так усе однозначно в природному світі
Звичайним логічним прийомом соціобіології є пояснення людської поведінки через приклади поведінки самців і самок тварин, «природних дітей природи». За такої умови їхні аргументи зазвичай засновані на використанні вибіркових даних, а незручні дані ними ігноруються.
Виникає просте запитання: які види тварин можна використовувати в якості стандарту для досліджень? Наприклад, у шимпанзе й горил самки зазвичай ідуть із дому й переходять у нове плем’я, залишаючи своїх самців. А ось у бабуїнів, макак і лангурів за покликом щастя з племені йдуть самці.
То яка ж стать має природну схильність і пристрасть до подорожей? У бабуїнів, як показують дослідження етологів (фахівців із поведінки тварин), домінують самки, і саме вони визначають стабільність групи й вирішують, які самці гідні їхньої довіри і «дружби».
Є ще й самки шимпанзе, у яких у пік тічки число статевих актів із різними самцями часто досягає п’ятдесяти в день. Самка фліртує, спокушає, роблячи все можливе для залучення самця, щоб потім його кинути й перейти до наступного – то виходить, що в цьому випадку самки генетично схильні до проміскуїтету, а самці схильні до моногамії? Виходить, не так усе однозначно в природному світі, і стереотипно-патріархальні суспільні схеми не виглядають єдиним (і єдино правильним) еволюційним шляхом.
Хотіли б дізнатися детальніше про біологію лідерства та як це проявляється в різностатевих тварин? Раджу до перегляду лекцію відомого нейробіолога, нейроендокринолога, професора Стенфордского університету Роберта Сапольски з циклу «Біологія поведінки людини» (спойлер – там теж є приклади нетипової з погляду консерваторів соціальної поведінки самок шакалів).
Про що говорять дослідження психологічних відмінностей?
А взагалі відмінності між чоловіками й жінками – реально досліджувані відмінності, психологічні відмінності – дуже перебільшені на рівні стереотипів. Із 70-х років проводяться психологічні дослідження, у яких робляться заміри відмінностей різних психологічних якостей чоловіків і жінок. Так ось, насправді вдалося довести статистично значущі відмінності тільки щодо дуже невеликого набору рис.
Ці дослідження зазвичай проводяться тестами серед дітей, бо дорослі вже достатньо пройшли свій шлях соціалізації, яка на них впливає. З’ясувалося, що в дівчаток дещо кращі вербальні здібності, у хлопчиків трохи вищі математичні здібності, можливість орієнтуватися в просторі і рівень агресивності. Причому коли з’явилися метадані, результати великих за обсягом досліджень, то не підтвердилася й відмінність в усному мовленні.
Давайте уявимо, що означають ці відмінності. Про них усі добре знають. Їм надається набагато більше значення, ніж подібностям, які здебільшого виявляються в результаті цих тестів. У математичних здібностях різниця – 8%. Це статистично значуща відмінність. Але що вона буквально означає? Що приблизно у 8% чоловіків математичні здібності кращі, ніж у жінок. У 92% жодної різниці в математичних здібностях не виявляється. Немає відмінностей і в найвідомішому тесті, який вимірює інтелект, IQ. Стать випробуваного не враховується при підведенні підсумків, це єдиний тест для чоловіків і жінок.
Таким чином, численні дослідження психологічних відмінностей насправді виявляються дослідженнями психологічної подібності. Але ось ця думка дуже погано доходить до суспільної свідомості. Завжди підкреслюються саме ті невеликі відмінності, які все-таки є, і з них робляться далекосяжні висновки про те, що чоловіки й жінки мають різну природу, що чоловіки з Марса, а жінки з Венери тощо.
Олеся Сач, практична психологиня, арт-терапевтка
