Повага
Image default
Колонки Статтi

Хвиля світла для Оленки

Років у 7-8 мені часто снився майже однаковий сон. Улюблена лука біля річки, сонячно, ми гасаємо зі старшою дівчинкою, ловимо метеликів. Світить сонце, нам добре. Раптом починає гриміти й звідкись суне гроза, невидима, радше відчутна. Я знаю, що треба тікати подалі від високих дерев. Кричу дівчинці, щоб бігла за мною. Але вона біжить у протилежний бік, до розлогої старої верби. Вся картинка у голові (досі її бачу) стає золотаво-червоною. Дівчинка застрибує на дерево, у нього влучає блискавка. Все горить. Коли я нарешті перестаю істерично кричати, то чую, як вона каже: “Я ‒ твоя старша сестра. Я прийшла, щоб тобі було легше”, і щезає у світляній кулі.

Щодо другої фрази я не певна, а от перша була достоту така: “я ‒ твоя старша сестра”.

Насправді я не знаю, про що цей сон і як його правильно тлумачити. Проте якогось дня, вочевидь зі страху перед ним, я не схотіла лягати спати і проговорилася бабці, що от, мовляв, сниться мені таке й таке. А та відповіла, що у мене й справді була старша сестра, померла відразу після народження, похована там-то і там. І все. Більше ми про це не розмовляли. Ні з бабцею, ні з мамою, ні тим паче з татом. Не мали необхідних навичок до розмови, не знали як. Але мали величезну потребу в тому, щоб прожити і проговорити. Принаймні спробувати. Всі.

Старша на понад рік за мене Оленка стала “маленькою могилкою” на цвинтарі. І великою (хоч і геть неочевидною) діркою у родинній тканині. Тому сон цей я для себе тлумачу як неможливість приховати біль і втрату навіть за найглибшим мовчанням, неможливість забути, навіть якщо дуже хочеться. Це сон про виявлену відсутність. Тому що діти ‒ це дуже чутливі радари, вони часто не можуть описати чи сформулювати, що саме, але відчувають своїх батьків глибоко й гостро.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що ти зробила не так?

Мені завжди хотілося більше знати про Оленку, хотілося зрозуміти, як і чому так сталося, хотілося підтримати маму з татом, хотілося зробити її частиною родинних ритуалів пам’яті. Але я чудово знала, що для мами все це занадто боляче, і що я не маю права перетинати кордони болю іншої людини.

Найближче до розуміння, що пережила моя мама, я підступила тоді, коли народився мій наймолодший син. У нього виявили рідкісну ваду ‒ атрезію стравоходу. Через дві години після народження його перевезли до іншої лікарні на протилежному від пологового кінці міста. Ще через шість зробили дуже складну (і дуже вдалу) операцію. Коли сина забрали, а його тато поїхав слідом за ним (про те, як легко знецінюють чоловіка та його батьківські емоції, як відмовляють у праві на співчуття і перебування треба говорити окремо), мене перевели до загальної післяпологової палати, де було, здається, ще 6 жінок із дітьми. Я слухала, як плачуть малюки, і відчувала, як починає прибувати молоко в грудях, і як моя власна голова перетворюється на пекло. Я, мабуть, страшенно втомилась (пологи й всі фізіологічні реакції організму ніхто ж не скасовував, але мені було не до них), мені треба було б помитися, поїсти… А я сиділа на кушетці в коридорі з телефоном у руках, щоб не чути дитячого плачу і колискових, які намуркували мами.

Тоді мене порятувала подруга, яка прийшла і сиділа зі мною поруч, говорила зі мною, здається, навіть нагодувала. Але з медперсоналу до мене не підійшов ніхто. Взагалі. Твоя порожнеча ‒ це твоя порожнеча. Хочеш ‒ вигрібай, не хочеш ‒ падай у неї. І я таки впала, вночі, коли не могла спати, а тільки скрипіла зубами на дитячий плач чи сопіння з прицмокуваннями, які постійно було чутно в палаті. Лежала й думала про маму: як їй було в такій самій палаті майже сорок років тому, в порожнечі, без підтримки й доброго слова ‒ бо ж ні подруги поруч, ні чоловіка, ні бодай мобільного для дистанційної підтримки ‒ з повними грудьми і порожнім животом. Як їй було ‒ навіть не побачити, не пригорнути, не попрощатися?.. Бо що: “молода і ще собі народиш”? “Не думай, і воно загоїться”? Та як сказати своєму тілу: у тебе нема дитини, ти все вигадало, перестань давати молоко, воно не потрібне? А всім гормонам, які уже виділилася? А мозку, який уже налаштований на материнство? Як можна називати дітей взаємозамінними і думати, що це когось втішить? Як можна говорити “жива і слава Богу” людині, яка, можливо, зовсім не хоче жити саме в цей конкретний момент?

Я лежала й ридала в подушку, за неї і за себе, хоч мій малюк вижив і оклигував після операції, хоч у нас були люди, які всіляко допомагали й підтримували. Синові уже три, а цю порожнечу ‒ без дитини між інших жінок із новонародженими, без жодної уваги з боку медперсоналу, так ніби все це окей, жодних проблем нема і нічого взагалі не відбулося, бо ж дитина в іншій лікарні, а це вже їхні проблеми, їхня погана статистика, не наша ‒ я пропрацьовую й досі. І навіть не можу, боюся уявити, що відчували і з якими дірами всередині вийшли з лікарні ті, чиїх діток не стало. Якою вийшла моя власна мама, котра насправді мама трьох, а не двох доньок, хоч я про це можу сказати вголос (точніше, вчуся – без сліз і грудки в горлі), а вона ‒ ні.

Говорити про це важко ‒ бо все, що пов’язано з “не-рожевим” материнством у нас усе ще доволі табуйоване. Інколи соромно ‒ бо почуття провини, наприклад, бо це надто інтимні речі, бо “виносиш сміття з хати”. І дуже страшно ‒ бо флешбеки, бо недовіра до власного тіла та жіночої сутності, бо “застрягла в своєму горі” та інші можливі коментарі від “доброзичливців” у фб і не тільки.

Але не говорити іще страшніше. Тому що втрата не скасовує вагітності, материнства і любові, не скасовує аніоднісінького пережиття. І тому 15 жовтня о 19-й я запалюю свічку на згадку про свою сестричку Оленку та про всіх тих діток моїх близьких та далеких подруг, які зараз не з нами.

P.S. Жовтень у світі, а віднедавна і в Україні, є місяцем обізнаності про перинатальні (викидень, позаматкова вагітність, завмерла вагітність, мертвонародження тощо) та неонатальні (тобто до 28 дня життя) втрати. А 15 жовтня вважається днем пам’яті діток, які пішли з цього світу занадто рано, і на згадку про них родини увечері запалюють свічку, а визначні (чи просто помітні) будівлі у тих країнах, де це практикують, освітлюють рожевим і блакитним. Це називається #хвилясвітла і це найменше, що можна зробити на знак підтримки батьків, які пережили/переживають таке невимовне горе.

Катерина Міхаліцина
Письменниця, перекладачка, редакторка,
членкиня Українського ПЕН,
волонтерка ГО “Горизонталі”

Схожі записи

#Страшноїздитивпотязі: українки діляться історіями про поїздки залізницею

Євгенія Цебрій

Рибка гупі

Анастасія Багаліка

Уривок із книжки «Барва пурпурова» Еліс Вокер