Повага
Image default
Статтi

Доводиться відстоювати право на життя: як живуть в Україні жінки з інвалідністю

Чи готове українське суспільство приймати жінок з інвалідністю: бачити їх на вулицях, сприймати як особистостей, не засуджувати за зовнішність та ставитися з розумінням до їхніх потреб?

Ми не заперечуємо, що в Україні з упередженим ставленням та дискримінацією в різних сферах стикаються майже всі люди з інвалідністю, незалежно від статі чи гендеру. Однак зараз розповідаємо саме жіночі історії.

Найбільше жінки з інвалідністю потерпають саме від уїдливих насмішок, упередженого ставлення через зовнішні ознаки хвороби та нерозуміння й неприйняття оточення. Хтось розповідає історії дискримінації під час прийому на роботу, когось дискримінували під час навчання в університеті чи школі. Часто жінки переживають неприємні й принизливі ситуації в медичних закладах, де, здавалося б, навпаки мали б допомагати та підтримувати людей, які мають інвалідність.

Далі – пряма мова.

Анна

«Один лікар питав, чому я – людина з інвалідністю, не сиджу вдома, а ходжу містом»
У мене вроджена інвалідність опорно-рухового апарату. Не можу сказати, що через інвалідність мене дискримінували в школі чи університеті. Всім було все одно, яка в мене хода, і мене оцінювали виключно за мої знання.

З дискримінацією я стикалася в державних лікарнях та поліклініках, особливо – під час проходження МСЕК (медико-соціальна експертна комісія, – прим. ред.) Досі пам’ятаю неврологиню в ужгородській лікарні, яка майже щодня мені грубіянила та кричала, не відповідала на жодне моє запитання та ставилася до мене як до неповноцінної. Ще пригадую травматолога, який чомусь дивувався, що я ходжу без палички, бо вважав, що це необхідно.

Також був лікар, який питав, чому я – людина з інвалідністю, не сиджу вдома, а ходжу містом. Такі люди викликають лише злість та бажання відправити їх на довічну перепідготовку.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ставлення до чоловіків з інвалідністю у суспільстві трохи краще, – громадська активістка

Знаю багатьох людей, у яких є різні хвороби, однак вони відмовлялися від проходження комісії, аби отримати інвалідність через безкінечні черги та приниження в міських лікарнях. Працівники медичних закладів мають розуміти, що нам геть не радісно проходити через ці комісії, навпаки, це принизливо та неприємно. Замість того, щоб допомогти, такі лікарі роблять тільки гірше.
Важливість себе та своїх почуттів я усвідомлювала ще задовго до знайомства з фемінізмом, я не послідовниця жодної з його течій. Я підтримую загальні ідеї гуманізму, рівності та взаємоповаги, фемінізм туди теж вписується. Я не розділяю людей з інвалідністю на жінок і чоловіків. На мою думку, всі люди з інвалідністю хоч раз у житті зазнавали дискримінації незалежно від гендеру.

Марина

«Ну куди вона, сліпа, сама їде?»

У мене інвалідність другої групи по зору. Діагноз встановили у віці двох місяців, після чого лікарі виявляли нові й нові супутні захворювання. Але інвалідність отримала лише в два роки. При народженні важко виявити якісь порушення зору, хіба що це надто помітно, тому звернули увагу, що щось не так тоді, коли я мала б уже реагувати на іграшки, рух предметів тощо.

Я періодично стикаюся з упередженим ставленням через свою хворобу. В дитинстві саме через порушення зору не мала змоги гратися та проводити час із однолітками, адже крім того, що глузували та дражнилися самі діти, їхні батьки сприймали дівчинку в окулярах як «неповноцінну». Тому програму початкової й частково середньої школи я проходила індивідуально.

Досі мої знайомі нерідко запитують: «Так у тебе такий слабкий зір! Хіба тобі можна користуватися ПК/планшетом/смартфоном?» Так само часом доводиться чути в громадському транспорті фрази: «Ну куди вона, сліпа, сама їде?» Щоправда, останнім часом я навчилася відповідати на них у дусі: «Ви хіба бачили мій діагноз?» або «Хто Вас наділив правом вирішувати, що мені робити, а що – ні?» Зазвичай після такої відповіді людина замовкає.

«Це ж треба, виродилося таке страхіття!»

Я часто чула різні глузливі фрази та образи у свій бік. У восьмому класі був такий випадок: дівчина, з якою я сиділа за однією партою, сказала: «Це ж треба, виродилося таке страхіття! Бідні батьки! Хто захоче з такою цілуватися?»

В університеті теж було не краще. Якраз під час мого навчання ставав популярним серіал «Не народися вродливою». У мене був неправильний прикус, і величезні окуляри в модній у ті часи металевій оправі (невелике в діаметрі скло з діоптрією +10 додавало ще більшу диспропорцію між обличчям та очима). Так з’явилося порівняння мене з головною героїнею однойменного серіалу. «Пушкарьова на горизонті», «Пушкарьова, ти переплутала! Багатії в педагогічному не вчаться!», «Дай сфоткаю, а то друзі не повірять, що таке чучело справді існує!» – таке я чула ледь не щодня.

Був випадок, коли заступниця декана переконувала мене й моїх батьків, що я не зможу навчатися на історичному, адже там треба дуже багато читати. А коли я пройшла відбір на Програму парламентського стажування, в університеті мені намагалися довести, що я не варта такого стажування.

Під час прийому на роботу взагалі було багато випадків дискримінації, які пов’язані з моєю інвалідністю. Одна з перших робіт, яку я шукала, була не за спеціальністю. На співбесіді я почула: «З Вашою зовнішністю з людьми не можна працювати. Це не відповідає стандартам та відштовхує».

«Найбільша проблема для мене, як для жінки з інвалідністю – доступність міст, а точніше – її відсутність»

З роботодавцями також доводиться спілкуватися в стилі «відповім запитанням на запитання». Коли мене запитують: «Ну Ви ж розумієте, у Вас дещо нестандартна зовнішність?» (косоокість та ністагм повністю приборкати не вдалося, хоча я цього вже майже не відчуваю), відповідаю наступне: «А Ви впевнені, що з Вами не станеться нещасного випадку? Чи маєте спеціальну гарантію міцного фізичного та психічного здоров’я для своєї родини?»

І нині багато роботодавців сприймають інформацію про інвалідність як вирок профпридатності. Вони не поспішають давати позитивну відповідь жінці без модельної зовнішності, яка користується окулярами та потребує розумного пристосування на робочому місці.

Попри все, найбільша проблема для мене, як для жінки з інвалідністю – доступність міст, а точніше – її відсутність. Важко пересуватися містом, коли відсутні поручні на сходах, коли немає контрастних позначок-маркування першої та останньої сходинки, коли інформаційні таблички висять занадто високо, мають дрібні літери, що не контрастують із тлом. Так само складно пересуватися в напівтемному приміщенні, коли щойно заходиш із вулиці.

Олеся

«Фемінізм додає сил»

Мені 36 років. Працюю в реабілітаційному центрі. За освітою – філософиня та релігієзнавиця. Вважаю себе феміністкою. У мене інвалідність другої групи з дитинства. Я народилася такою, перенесла три операції. Перша на другий день життя, друга – у 2 роки, третя – в 3. У мене багато різних діагнозів.

Спершу в мене було 6 пальців на одній руці, окрім цього, великий палець нетиповий. Шостий палець ампутували. Лишилися шрами та специфічні стабільні процедури, через які не можу робити деяких речей (як от ходити в походи), тому мені для мене важливий побутовий комфорт.
Не можу сказати, що я часто стикалася з дискримінацією через інвалідність, адже по мені одразу не видно. Але через це трохи ніяково в маршрутках. Бо коли їдеш за посвідченням, то часто водії ставляться вороже, просять назвати, що саме за посвідчення, дивляться з недовірою. Типу ти ж наче з руками й ногами. Іноді стикалася з тим, що не вірили. Але це проблема пересічних громадян. Бо людину з інвалідністю завжди «має бути видно».

«Спершу мене не хотіли брати в школу»

У школі мене постійно булили. Окрім того, що я носила окуляри, у молодшій школі іноді не встигала добігти в туалет саме через діагноз, а вчителі ніяк не реагували на булінг. Це дуже неприємні спогади. І ще це постійний сором. Взагалі, неможливість контролювати свій організм – досить болючий досвід. З роками я відтворила свій алгоритм дій, що додало мені впевненості, полегшило життя.

Крім цього, спершу в школу мене брати не хотіли саме через інвалідність. Маю надію, що зараз ситуація змінилася, і таких проблем у сучасних діток із інвалідністю немає.

Під час прийому на роботу у мене проблем не було, бо по мені, знову ж, не видно. Але через те, що раптово можу захворіти, при тому на один лише день, то працюю в бюджетній сфері.

Буває, люди дізнаються про інвалідність, і виникають неприємні розпитування, через що й чому. Ну, і часто чомусь через це в людей виникає недовіра.

Анастасія

«А чому я повинен вам поступатися? Ви що, інвалід?»

Чотири року тому ми з чоловіком поїхали відпочивати в Грецію. Там на нас наїхала швидкісна яхта, ми і ще 22 людини перебували на човні, який прямував на безлюдний острів Моні. Тоді загинули четверо людей, серед них був мій чоловік. А мені відрізало ліву ногу, трохи вище надп’ятково-гомілкового суглоба.

Після аварії я ще півтора року мучилася з переломом, який ніяк не зростався. Довго ходила з апаратом Ілізарова. Намагаючись хоч якось відволікти себе після втрати коханої людини, я виходила гуляти з друзями, і часто чула запитання на кшталт: «А нащо було йти в кафе зі зламаною ногою?»

Коли апарат зняли, зі мною залишилася дуже покалічена на вигляд кінцівка – ходити я можу, але кульгаю. У мене третя група інвалідності. Часто буває неприємно, коли я на вулиці в шортах або коротких сукнях – люди розглядають, дивляться з огидою, іноді залишають коментарі, про які їх не просять.

«Шорти червоні хороші, але до чого ця потворна нога?»

Одного разу я йшла в магазин у «велосипедках» і почула ззаду: «Шорти червоні хороші, але до чого ця потворна нога?» Наче я можу зняти ногу й замінити її на іншу.

Я, хоч і працюю тренеркою, не можу довго стояти – мені боляче, тому іноді доводиться просити поступитися місцем. Одного разу в київському метро на прохання поступитися місцем чоловік мені відповів: «А чому я повинен вам поступатися? Ви що, інвалід?». Я відповіла – «так». І розплакалася.

Коли я ходила з апаратом Ілізарова, в таксі мене просили сісти подалі, щоб не подряпати пластик на дверях милицями. Було прикро це чути, адже милиці не дряпаються. Вони не кішки.

У дитячому садку на святі дитини мені довелося попросити дозволу сісти на високий стілець, а не на маленькі, бо суглоб не згинається і мені так боляче сидіти. Однак мені відмовили і сказали, що високий стілець – тільки для завідуючої, а батьки сидять на маленьких.

Я можу пригадати купу неприємних моментів, пов’язаних із людським ставленням. Мені постійно доводиться відстоювати своє право на життя.

Замість підсумків

Від авторки: через те, що до жінок в українському суспільстві досі існує доволі упереджене та стереотипне ставлення, мені важливо розповідати про особливості життя різних жінок. Ромок, матерів, військовослужбовиць, моделей, секс-працівниць, тих, які постраждали від насильства. Мені важливо, аби досвід різних жінок був видимим та почутим.

Ольга Беца

Схожі записи

Навіщо нам гендерна освіта?

«Я — сильний. Я проти насильства». Державні діячі виступили проти домашнього насильства

Майже 145 тисяч випадків домашнього насильства зафіксували в Україні за півроку