Ми дивимося на політику жіночими очима

Дивлячись недавню прес-конференцією президента, я вже традиційно для себе під час трансляції вів підрахунок поставлених запитань: скільки їх прозвучало від журналістів, а скільки від журналісток. У цьому неофіційному заліку журналістки перемогли з розгромним рахунком 15:8. Але моє чоловіче єство не засмучується, бо бачить у цьому прогрес. Кілька років тому на прес-конференції тодішнього голови Верховної Ради з п’ятнадцяти озвучених запитань всі п’ятнадцять були артикульовані жіночими голосами. Отже, є прогрес. Що ж – така реальність української журналістики: вона дивиться на політику здебільшого жіночими очима, хоча серед керівників українських медій, які формулюють редакційні завдання, більшість – усе ж чоловіки.

Але якщо  поглянути на українську політику з боку печерських пагорбів, то там домінують хороші чоловічі парфуми в поєднанні зі строгими краватками. І для розуміння гендерного співвідношення в українській політиці не треба проводити ніяких персональних підрахунків. Все давно й неодноразово пораховано Центральною виборчою комісією. І результати ці невтішні для жінок.

Минулого року політичне ток-шоу «Свобода Слова» на каналі ICTV, яке я маю честь модерувати, за оцінками експертів виявилося єдиною програмою у своєму сегменті, яка в кожному ефірі мала бодай одну гостю. Мова і про політикинь, і про експерток. Це правда, при підборі гостей ми в редакції стараємося враховувати гендерний баланс. Але навіть із такою усвідомленою позицією нам не завжди вдається його витримати. Причина? Якщо в ефірі мені потрібні не просто гості з позицією «я художник – я так бачу», а люди, чиї слова і справи мають безпосередній вплив на життя країни, то тут ситуація сумна для нашої редакції, як борців за рівноправ’я.

Президент – чоловік. Керівник Офісу Президента – чоловік. І серед семи його заступників –жінок лише дві. Голова Верховної Ради – чоловік (але має одну заступницю і одного заступника). І  хоча загалом у парламенті цього скликання є трохи більше 20% депутаток, вони очолюють лише три комітети з двадцяти трьох. У Кабінеті міністрів справи не ліпші. Прем’єр міністр – чоловік. А на момент написання цього тексту окрім прем’єра, Кабінет міністрів складається зі ще дев’ятнадцяти осіб, а з них лише чотири жінки, та й то троє – у статусі виконувачок обов’язків.

Тобто якщо ви журналіст і хочете отримати інформацію про державні справи від перших осіб, які виробляють і впроваджують різні політики у своїх сферах, то ви приречені здебільшого на інтерв’ю зі співрозмовником, а не співрозмовницею. І вирівнювання балансу долученням експерток не врятує, бо їх, на жаль, також значно менше, ніж експертів.

Але не думайте, що це якась українська чи пострадянська особливість. Навіть BBC, на яке в нас так люблять посилатися, як на непогрішимий стандарт журналістики, теж має аналогічні виклики, з якими намагається дати собі раду.

Тому найочевидніша відповідь на запитання: «Що робити?» це «Збільшувати кількість політикинь». Але відповідь на уточнююче запитання «Як саме?» короткою не буде. Хоча журналістика і справді могла б тут добряче допомогти цю відповідь знайти.

Вадим Карп’як