Десь бачила прекрасний афоризм: дев’яносто з тих, кого в історії мистецтв називаємо «анонімами», насправді були «анонімками». Замовчування жіночих імен у літературі – практика стабільна, складна і напрочуд дієва. Історія жіночої літератури – це суцільні порожні сторінки між побіжними згадками «авторок третього ряду» і розлогими есеями про тих літераторок, які «вийшли в люди». Це теж недобра традиція: піднести одну, щоб забути решту. І що робити? Те, що ми робимо завжди, коли хочемо когось згадати чи запам’ятати. Розказувати про них історії.
Шість історій про письменниць, яким випало в історії літератури бути «анонімними», хоча ми прекрасно знаємо їхні імена. А от ви пам’ятаєте, що першим в Європі професійним драматургом була жінка? І що найперша українська поетка написала пасквіль про родичку-злидню? І що сестра Петра І мала проблеми з християнськими догмами?.. Не кажіть, що не бачили.
Ерінна
Четверте століття до нашої ери. Ерінна Лесбійка. Хоча навряд вона походила з Лесбосу. Кажуть, що була з Родосу – чи Телосу, бо в її віршах як місце народження фігурує місцевість на літеру Т. Лесбійкою її прозвали, бо стилістично її поезії нагадували Сапфо. Є версія, що вона була з Сапфо таки знайома, отже, жила десь близько 600 року до н. е. А оскільки існує статуя Ерінни, створена Навкідом, то, може, вона жила й у 400-х роках до н. е. І нарешті – останнє природне припущення: існувало кілька авторок із таким іменем. Воно раз по раз виринає, та його знову і знову відкидають. Бо скільки тих поетес ще треба тій Давній Греції?
За такі, що безсумнівно належать Ерінні, нині визнано п’ять віршованих фрагментів. Усього – двадцять рядків. І ті сталі відомі лише наприкінці 1920-х, коли в Єгипті знайшли папірус із її віршами. Це «руїни» великої (на триста гекзаметрів) втраченої поеми «Прядка». Героїня «Прядки» – подруга Бавкіда, яка вийшла заміж і поїхала з острова. Авторка цитує «Іліаду», між іншим, із Гомером її сучасники й порівнювали.
Александрійські поети пустили чутку: була молодою незаміжньою дівчиною, яка не покидала жіночої частини будинку й під наглядом суворої матері пряла без упину; за роботою створила свою легендарну поему й відразу по тому померла. Тепер по всіх словниках і гуляє інформація: «19-річна поетеса, пряла і померла». У фрагментах «Прядки» вичитують магічні ритуали-замовляння: на добру дорогу, на щасливий шлюб тощо. І назву, зовсім для античності нетипову, так само вважають частиною якоїсь жіночої магії. Либонь, гулятиме словниками: «Відьма, писала вірші й померла».
У папірусі з віршами Ерінни є затертий фрагмент, опис нічного пейзажу. Століттями сперечаються, наскільки він вдалий. І реконструюють знову і знову, що ж відбулося тієї ночі з Ерінною і Бавкідою. Колись однієї ночі в середині ІV ст. до н.е. сталося щось безкінечно важливе для європейської поезії. А від Ерінниного опису нічного пейзажу збереглося два слова.
Гросвіта Гандерсгеймська
Канонізованих святих серед письменниць чимало, не менше двадцяти. Свята Гросвіта особлива серед письменниць не через це. Німецька монахиня Х ст. – не просто перша в світі драматургиня, вона – перший європейський драматург. Перекладу з андроцентричної мови: Гросвіта написала п’єсу, яка стала першим драматичним твором у Європі з часів Давнього Риму. Писала Гросвіта латиною, була аристократкою, судячи з освіти, здається з Саксонії.
Та п’єса називалася «Дульциций», і трьома головними героїнями її були жінки – діви-християнки, замучені язичниками і приближені за те Господом. Це не висока трагедія, а радше фарс із елементами трагедії. Дульциций – римський військовий, який мусить покарати Агапію, Хаонію і Ірину, що відмовилися вийти заміж за імператорських вельмож. Він же вражений красою жінок і планує собі веселу ніч. Більша частина п’єси – якраз його збуджені (в сенсі сексуальному) вигуки. Але Господь затьмарює ґвалтівнику розум, і Дульциций опиняється на кухні, де цілує і пестить баняки під гучний регіт підлеглих. А жінок звісно що стратять.
Гросвіта сама зібрала свої твори у книжку, ту книжку читали вголос під час монастирських трапез. У книжці були вірші, п’єси, поеми. Зокрема, там була і балада про юнака, який продав душу за вічну молодість, але його врятувала Діва. Згодом переробка саме цього вірша Гросвіти стала легендою про доктора Фауста. Окрім «Дульциция» у неї є ще п’ять п’єс, при чому історію про Агапію й Ірину вона розказала двічі.
Всі п’єси Гросвіти є житіями, тут завжди зрозуміло, хто «хороший хлопець» і за що він страждає. Тільки наївними вони не є, бо перед нами все ж історії, які розказує тридцять-плюс жінка родом із суворого Х ст. 6 п’єс: педофілія – 3 рази, інцест – 2 рази, некрофілія – 1 раз, гомосексуальне зґвалтування – 4 рази, гетеросексуальне зґвалтування – ніхто в середньовіччі не рахував.
Ізабелла Андреіні
У комедії дель арте одна з масок зветься Ізабеллою. Це маска коханки – чутливої наполегливої дівчини, яка противиться будь-чийому бажанню керувати її життям. «Ізабелла» названа на честь Ізабелли Андреіні, найвідомішої акторки в Європі ХVІ століття.
Андреіні належала до італійської театральної трупи «Джелозі», яка здебільшого й розробила візуальний канон дель арте. Її чоловік очолював «Джелозі» й був постійним партнером у виставах. Майстерна імпровізаторка. Виступала перед королями Франції та двором Медічі. Визначна її роль була в п’єсі «Безум Ізабелли»: вона грала жінку, в якої після магічного зілля почали проявлятися різні особистості, щонайменш шістьма мовами грала.
Андреіні – справжнісінька перша в світі Diva. Вона «просувала» себе як видовище. У недавньому досліджені її зіставили з Леді Гагою, точно. Театр і життя як два протиставлених дзеркала: «Мене не втомлює прагнення слави, мого імені не має торкнутися заздрісне забуття» (це з її листів). Андреіні писала дуже короткі моноп’єси й дуже довгі вірші. В літературі «вижив» тільки один її оригінальний твір, комедія.
«Міртілла» – комедія про зґвалтування (так!). Сатир переслідує німфу й наздоганяє її. І тоді німфа просить, щоби він звільнив їй руки, аби вона могла пестити його навзаєм, бо його дії таки справили на неї враження. Вона вимагає задовольнити її бажання! Зрештою сатир сам виявляється прив’язаним до дерева, німфа довго над ним знущається: на початку він затиснув їй груди, а згодом вона зробить витинанку вже з його грудей. Німфа йде, сатир висить на дереві. Сюжет стилізований під ренесансну еротику (під гравюри й мініатюри). Якщо тут і є насмішка, то лише над читачем, який очікував «полунички». Андреіні проводить групову терапію, а не розважає. Цікаво, що цю давно забуту п’єсу згадали 2018-го в межах акції про сексуальні переслідування metoo і перевидали.
Олена Копоть-Журавницька
Не ту родину назвали Кайдашевою.
У 1570-х роках на Волині ділили маєтність через суд і вимагали вибачень за публічні образи брати Іван і Олександр Журавницькі. Олександр мав дружину Ганну, а Іван – Олену, в дівоцтві Копоть. Ганна походила з родини скоробагатьків, які купили собі титул і посаду. В 1570-х Ганна була вже немолода, але вела непристойно вільне і розкішне життя, зналася на пишному модному вбранні. А найголовніше – вона люто образила свою братову Олену: під час храмового свята в травні 1575-го на обіді у владики Ганна обізвала Олену, гм, недоброю жінкою.
Скоро місто було обклеєне листівками з віршами «Хто йдеш мимо, стань годину». Гостра брутальна сатира на Ганну: і стара розпусниця, і молиться про юних коханців, і вдягається в мережива, але нечиста, і приймає любасів, тільки-но чоловік з двору з’їде. Закінчувалася сатира порадою чоловікові: дати чортів гулящій жоні. Цей вірш написала Олена. Скандал був гучний. Поетка змушена була через суд покаятися й вибачитися за цей пасквіль. Тому ми цей вірш знаємо, бо його записали до судових актів.
Згодом припустили, що Олена написала ще «Волиночку», пісню потуреченої українки про страждання в полоні. А ще, може, вона авторка балади «Петрусь», де пан забив юнака. Але це припущення.
Знайомимося: Олена Журавницька – перша українська поетеса. А ви хотіли якоїсь романтичної історії? Типу їдуть козаки на війну, а Маруся чекає на Гриця, який повернеться і зрадить, а вона його покарає? Ні, буремну Марусю Чурай вигадали. А от чорнорота Олена Журавницька в нас таки є.
Царівна Наталія Олексіївна
На самому початку XVІІІ ст. у Росії з’явився перший придворний театр. За репертуар, режисуру, роботу з акторами відповідала сестра Петра І царівна Наталія. Вона ж написала кілька оригінальних п’єс для свого театру.
З царівною Наталією сталася історико-літературна неприємність: в 1760-х роках один німецький філолог написав нарис про її театр, де згадав п’єси і особливості постановок. Тільки переплутав сестер імператора і приписав усю Наталіїну роботу Софії (та, що підняла бунт стрільців). Знадобилася два століття, щоб повернути Наталії її п’єси.
У репертуар її театру входили п’єси двох типів – сценічні обробки житія святих і драматургічні адаптації лицарських романів. Другі виконувалися з польських оригіналів, і їх точно писала Наталія. А щодо житійних п’єс, то виставами ставали ті житія, які розказували про святих, чиї імена мали родичі і друзі самої Наталії. Либонь, то були такі знаки уваги. Так, близька подруга Наталії «заслужила» п’єсу про Дарію-великомученицю, п’єсу на 16 актів між іншим.
Царівна була пані начитана, часто-часто вона цитує Симеона Полоцького, хоча в сценах, де обігруються сюжети Старого Заповіту, робить достолиха помилок. Скажімо, вона дивовижно наполеглива, коли стверджує: небо і землю сотворив отрок Ісус, і від нього народився Адам.
Одна кумедна річ: за офіційним наказом царя з п’єс прибирали любовні, еротичні і романтичні історії, але додавали більше батальних сцен. Всі куртуазні п’єси царівни Наталії позбавлені любовних сюжетів. Чому? Театр знаходився в Преображенському, на вистави очевидно пускали вояків з царського полку. П’єси мали надихати на битви й перемоги, а не на блуд і гедонізм.
Мері Діана Додс
Ім’я шотландської письменниці початку ХІХ ст. запам’яталося не тому, що її твори були якимись винятковими: вона писала малу прозу в жанрі східної казки, чудесні історії, фентезійні замальовки. Та цим іменем вона ті казки навіть не підписувала, а видавала прозу як Девід Ліндсей. Псевдо їй було потрібне, бо під своїм іменем видавала літературну критику і боялася, що ображені в рецензіях автори розірвуть її прозу на шматки. В одній із рецензій на п’єсу сучасної драматургині Додс писала: «Вона жінка, а значить – вона слабка». І це ще була позитивна рецензія. Жила ж Мері під третім своїм іменем – Волтер Дуглас. Тільки стараннями її близької подруги Мері Шеллі (авторки «Франкенштейна») ми пам’ятаємо Мері Додс. Дві Мері активно листувалися, Шеллі підтримувала видання книжок Додс. Пам’ятаємо, бо Додс потрапила на орбіту Шеллі. А між тим це перша в Європі, офіційно перша, трансгендерна письменниця. (Хоча, може, ще й доведуть, що Шекспір був жінкою).
Додс, і Ліндсей, і Дуглас непогано уживалися: Додс писала листи англійською, Ліндсей французкою переважно, Дуглас волів спілкуватися німецькою. Скажімо, Мері Шеллі їм писала різні листи. Всі троє розказували про складні стосунки з батьком. Один момент їх різнив: за борговими розписками, які давав Дуглас і Ліндсей, Додс платити відмовлялася, і саме Дуглас потрапив до боргової ями. Волтер Дуглас був одружений із жінкою, в родині народилася донька, яка згадувала, що її батько – шотландський письменник. Онука Додс-Дугласа теж була письменницею, публікувалася під чоловічим прізвищем. (Літературна династія трансгендерів, овва!)
Найвідоміша книжка Додс називалася «Казки: дикі і чудесні». Ідеальна назва для біографічного роману, але Додс воліла писати про жовтих карликів і чорних магів.
Ганна Улюра
