Мене не вчили бути батьком. Тобто не лише мене – нікого з хлопців не вчили бути батьком.
Дівчат із самого дитинства привчають вовтузитися з ляльками-пупсами, грати в «Доньки-матері» (щось я не чув гри з назвою «Сини-тати»), а хлопців до тих ігор не дуже заохочують самі дорослі – мовляв, не хлопчача справа, йдіть краще у футбол грати (хоча, коли народилися діти, навички гамселити по м’ячу мені не дуже допомогли ані з кольками впоратися, ані коли в дитини зуби різалися).
Отже, насправді ми, хлопці, бути татами не вміємо ані від природи, ані від виховання.
Усі, мабуть, чули тезу, що після Другої світової війни ціле покоління виросло без тат. І в цього покоління не було навіть прикладу, який можна було б наслідувати. І коли це покоління виросло, то особливих педагогічних практик тати синам не передавали. Усе, що вони могли – це, у кращому разі, подавати наочний приклад – і, ніде правди діти, він не завжди був взірцевим.
Отже, коли у 2009 році я вперше став татом – у біологічному значенні – то вирішив, що мені надто важливо мати контакт із дитиною, і для цього замало бути просто «гаманцем». Мені довелося вчитися. Поділюся з вами деякими знахідками. Це не тягне на відкриття тато-школи, але, може, комусь мій досвід стане в нагоді.
Спочатку було нескладно – купати, міняти підгузки й навіть годувати (звісно, не грудьми) мені вдавалося вельми добре. Це не квантова фізика – було би бажання розібратися.
Потім стало складніше, але й цікавіше. Я помітив закономірність – діти прекрасно всотують у себе все, що бачать. Мавпують і наслідують.
Наприклад, у нашій сім’ї доволі весела атмосфера – і дитина змалечку була усміхнена, чим завжди дивувала оточуючих.
Наступний крок – не просто щось говорити дитині, а подавати приклад. Якщо говорити, що книжки це круто, а весь вільний час лежати перед телевізором, то не варто дивуватися, що дитина не любить читати. Старший син, звичайно, любить і комп’ютер (куди ж без Майнкрафту), але ноутбук ще не подолав книжки, і маю надію, що не здолає.
Діти люблять проводити час із батьками, тому якщо ви хочете, щоб дитина щось засвоїла – вчіть це разом.
Я отримував величезне задоволення, бачачи, як мій син робить успіхи, що були результатом проведеного з ним часу.
І взаємозв’язок чіткий – мені подобається читати – син читає, мені подобається програмування – він доволі непогано на цьому вже розуміється. І зворотній приклад – я не дуже дружу з турніком, і він також його вдома ігнорує, хоча на спортивні гуртки ходить із задоволенням.
Зараз підходить підлітковий вік. У сина починається перехідний період, і він стає іншим. Він не реагує так, як я від нього очікую. Я, буває, реагую не так, як він хотів би.
І я розумію – я не знаю, що робити. Як не втратити з ним контакту, але водночас підштовхнути в потрібному напрямку? Як отримати хоча б якусь дисципліну, але не перетворювати його на робота, який бездумно виконує накази – усе ж він повинен мати свою думку й можливість ставити під сумнів навіть рішення дорослих. Багато питань.
І тут є як мінімум два шляхи. Перший – скласти руки й пустити все на самоплив – мені не підходить. Я маю допомогти сину впоратися з цим віком. Тому я вибираю другий варіант – знову вчитися. Шукати книжки про перехідний вік і читати.
Якщо ми не навчені бути батьками, то можемо цьому навчитися. Зрештою, тільки так ми стаємо татами справжніми, а не лише біологічними. І якщо наше покоління такими татами стане, то нам буде вже що передати своїм синам.
І ще одне прохання особисто від мене. Не дивіться на батька з дитиною на дитячому майданчику, як на снігову людину, що випадково опинилася посеред мегаполісу. Повірте, дуже часто тато в курсі, що відбувається з його дитиною, що вона хоче й чим можна зарадити справі. Коли син плаче на руках у дружини, інші співчутливо дивляться на них обох. Якщо син плаче, коли він зі мною, то в кращому випадку на мене дивляться, як на людину, що й гадки не має, що робить і тим самим знущається з дитини. Або ж починають давати поради – перевірити підгузок, наче це не найочевидніше припущення, про яке знає навіть снігова людина.
Або ще жарти про те, що субота це день батька – бо в суботу тати масово виходять із дітьми на вулицю. Хоча зі старшим сином, коли дружина вже вийшла з відпустки по догляду за дитиною до 3 років, ми порівну сиділи на лікарняному – в залежності від того, у кого на роботі вільніша ситуація.
Тепер тати мають офіційний День батька, а не жартівливий. Свято нове, і потрібно зараз сформувати правильні традиції. Наприклад, щоб у цей день акції проводили не ресторани, а музеї та парки атракціонів. Щоб тати мали знижку не на «погудіти», а на відсвяткувати як належить відповідальним татам – змістовно і разом з дітьми.
Нам, чоловікам, потрібно трохи допомогти стати татами. Просто заохотити. І ми обов’язково ними станемо. І навчимо інших чоловіків. Як мінімум тих, які зараз називають «тато» нас.
Микола Ябченко
