Жіноче обличчя війни: жінки-волонтерки, які воюють у тилу

Війна перевернула з ніг на голову життя багатьох українців. Чоловіки покинули рідні домівки і подалися на фронт захищати рідну землю від ворога. Не відстають і жінки: деякі теж взяли до рук автомати і нарівні із чоловіками воюють на лінії вогню…

Не меншу хоробрість показують й жінки-волонтерки. Вони не шкодують ані часу, ані сил, ані навіть життя: збирають кошти, купують все необхідне і відвозять на фронт.

Три історії жінок-волонтерок, які знайшли своє місце на війні – допомагати військовим, які воюють у зоні АТО.

Олена Мокренчук, волонтерка зі Сніжного, Донецька обл.

«Жінка-волонтер на фронті – це уособлення усіх жінок України: мам, дружин, дочок, сестер»

Ще рік тому 47-річна Олена Мокренчук жила звичним життям: викладала в університеті, займалася журналістикою. Має четверо дітей, одного онука і незабаром матиме ще двох. Спочатку був Майдан. А з квітня жінка взялася допомагати нашим військовим, які протистоять терористам на сході. Пані Олені допомагають двоє місцевих добровольців. «Спочатку на передову їздила два рази на тиждень, – розповідає вона, –  потім – через день, останні кілька місяців – щодня. Починали з продуктів, води, одягу. Потім пішли «броніки», каски. Зараз хлопці просять оптику: біноклі нічного бачення, тепловізори. Часто возимо запчастини до БТРів, вже навчилась розбиратися у мастилах».

Неабияк добрій справі пані Олені сприяє прописка у паспорті – місто Сніжне Донецької області. Не раз доводиться віч-на-віч спілкуватися з терористами. Були й арешти у Слов’янську, Донецьку та Червонопартизанську. «Небезпечних випадків вистачає, – зітхає волонтерка. – Те, що я жінка,  не раз рятувало мене від вірної смерті від рук терористів – іноді жіночі хитрощі стають у нагоді».

Перш, ніж їхати на передову, пані Олена телефонує солдатам, аби дізнатися обстановку. Буває, відмовляють від поїздки. «Так було, коли ми зібралися у Старобешеве. Хлопці сказали не приїжджати. Коли прибули туди через півтори години – жахнулася: навколо все горить, земля чорна від згарищ. Семеро наших хлопчиків загинуло, десятки поранених. У Старій Ігнатівці під Волновахою не встигли сховатися, то «Град» застав, коли сиділи у наметі. Установка стріляє 20 секунд – я рахую і молюсь. Потім почали обробляти «ураганами» – по 30 секунд. Виходимо з намету, який дивом уцілів, а навколо все горить, вирви від «ураганів» – два метри завглибшки, десять – у ширину».

Кошти волонтерка збирає через соціальні мережі. Є постійні благодійники, зокрема із США, Іспанії, Казахстану, Ірландії і навіть з Росії. Якщо навесні за тиждень-два ледве назбирувала дві тисячі гривень, то тепер буває і 150-200 тисяч. «За витрачені кошти звітую. Прикро, що багато нечистих на руку прагнуть нажитися на війні. Якщо спочатку «броніки» ми брали по 600 гривень, то зараз перекупники продають їх по чотири тисячі. Беушна каска навесні коштувала 700 гривень, тепер – 4100», – нарікає волонтерка.

Жінка зізнається, що кожен раз їде на фронт із важким серцем: не за себе хвилюється, а за бійців. А ті із нетерпінням чекають на свою покровительку. «Мені спокійніше, коли я поруч із ними. Приїжджаю, бачу – той живий, той живий… Відразу від серця відлягає. Військові дуже трепетно відносяться до нас. Адже жінка-волонтер на фронті – це уособлення усіх жінок України: мам, дружин, дочок, сестер. У випадку найменшої небезпеки вони готові всі разом закрити своїми плечима і відчайдушно захищати. Попри всю напругу та небезпеку на фронті, за всі вісім місяців слова поганого від них не почула  – тільки щирі подяки, від яких іноді аж ніяково».

Віра Адамович, волонтерка з Києва

«Якщо треба буде, поїдемо на фронт своїм  жіночим батальйоном траншеї рити»

75-річна столична пенсіонерка Віра Адамович після Майдану, де підірвала здоров`я, не змогла спокійно спостерігати по телевізору за подіями на Донбасі. Спочатку самотужки збирала і відправляла допомогу, а вже невдовзі до активістки долучився цілий батальйон волонтерок пенсійного віку.

Двері до квартири Віри Антонівни не зачиняються – тут «штаб-квартира» волонтерок, які збирають допомогу солдатам. Добру справу започаткувала пані Віра, згодом долучилися інші жінки з району.

За фахом Віра Антонівна біо­лог, мала власний консультативний кабінет. Коли у країні розпочалися бурхливі події, все кинула і з головою поринула у волонтерський рух.

«Пішла на базар, дивлюся, сало по 40 гривень за кіло. Питаю, чи можна за 20, пояснюю, що відправлятиму на фронт. Один продавець запропонував таке погане за ці гроші. А я кажу, ні, такого не треба, мені найкраще. Аж розплакалася. Жінка поруч віддала мені все, що мала на прилавку, по 20 гривень. Тепер мене там всі знають. Коли йду між рядами, люди самі вже гукають і дають, хто що може. Коли була сама, було важко. Тепер маю цілий батальйон помічниць».

За тиждень жінки відправляють два-три ущерть забиті речами, провізією та медикаментами автобуси. Охочі допомогти вже самі виходять на Віру Антонівну, питають, що необхідно. «Ніколи сама грошей у руки не беру – тільки при дівчатах. Зібрали, порахували, їдемо на гуртівню за продуктами».

Жінки допомагають доглядати поранених солдат у військовому шпиталі на Печерську. «Регулярно туди навідуюся, – важко зітхає Віра Антонівна. – Це неможливо витримати. Такі молоденькі хлопчики: в одного ноги немає, в іншого – руки… Ношу їм їсти, беру прати білизну».

Віра Антонівна вірить, що війна невдовзі закінчиться. А поки вона триває, ніхто не має права на відпочинок. «Перед війною всі рівні: чоловіки, жінки, старі і малі, – продовжує співбесідниця. – Вона може постукати у двері до кожного з нас і не буде питати, якої ти статі, віку чи статків. Будемо допомагати нашим хлопчикам до кінця. Якщо треба буде, то своїм жіночим батальйоном поїдемо на фронт траншеї рити. І нехай тільки хтось скаже, що жінкам не місце на війні».

 Діана Бабова, волонтерка із Запоріжжя

«Чим моє життя важливіше за життя солдат на лінії фронту»?

Про страх 27-річна Діана Бабова забула ще у січні, коли наступного дня, після жорстокого розгону «Беркутом» запорізького Майдану, з групою однодумців відважилася вийти на головну площу міста. «Тоді я вперше переборола страх, – зізнається Діана, – а потім вже нічого не боялася». За фахом дівчина – економіст-міжнародник. Працювала рекламним менеджером, але у березні покинула роботу. Віттоді  Діана з головою поринула у волонтерство. Спершу допомагала українським військовим в окупованому Криму, тим, які відмовлялися здавати заблоковані «зеленими чоловічками» військові частини. Збирала гроші, купувала продукти і передавала солдатам. З квітня почала опікуватися 72-ю Білоцерківською частиною, а згодом – й іншими батальйонами. З початку проведення АТО Діана побувала чи не у всіх «гарячих» точках на Сході: Стародубівка, Волноваха, Краматорськ, Амвросіївка, Дебальцево… Дівчина досі не може оговтатися від останньої подорожі до Дебальцево. «Підрозділ місяць сидів на сухарях та кільці, – обурюється волонтерка. – Коли ми приїхали, то вже й кілька закінчилася. Хлопці знаходилися у такому місці, що не кожен туди поїде».

Не раз життя Діани було на волосинці від смерті, коли зовсім поруч свистіли кулі і розривалися снаряди. «Там все вирішують секунди, – каже Діана. – Якось наші розвідники застерегли не їхати на передову, але ми поїхали. Потрапили під обстріл «Градом». Тоді одна надія була на Бога, і він нас уберіг».

Діана зізнається, що поїздки на передову виснажують, але покинути справу вже не може і не хоче. Батьки навіть не здогадуються, що їхня дочка регулярно їздить на фронт. «Бувають моменти розпачу, коли у голову лізуть думки про те, що все уже продали і здали ворогам, – ділиться дівчина. – Тоді руки починають опускатися. Але, коли телефонують хлопці з передової, і дякують за допомогу та підтримку, поганий настрій миттю зникає – ти знову готовий у дорогу. Інколи чоловіки-волонтери закидають, мовляв, не місце жінці на війні і не хочуть брати із собою. Тоді доводиться з ними сваритися – кажу, що все одно поїду, навіть сама.  Коли потрапляю на ту територію, думаю: чим моє життя важливіше за життя солдат, які там воюють. Ми всі рівні перед Богом, і спільними зусиллями повинні рятувати нашу землю від окупанта».

У то й же час, волонтерка нарікає, що останнім часом активність спонсорів суттєво знизилася. Одна надія – на простих людей, які і далі несуть гроші та речі, аби хоч якось підтримати своїх захисників. «З оголошенням перемир`я спонсори розслабилися, –  каже Діана. – Та, коли їхали на Волноваху, люди за день ущент завантажили дві машини. Та й жителі Донбасу тепер по-іншому ставляться до наших вояків – здебільшого підтримують і допомагають».

Постійний ризик у зоні АТО важко витримати психологічно. Тому багато волонтерів, жінок і чоловіків, покинуло цю справу. «Серед моїх знайомих волонтерів дехто пішов на війну, а дехто  виїхав за кордон, – продовжує співрозмовниця. – Та я вірю, що невдовзі ця лукава і підступна війна закінчиться. І нам, патріотам, не можна прогавити шанс – треба розбудовувати нову справжню Україну».

Інна Гончарук