Юлія Григоренко («Душа») — військова парамедикиня одного з добровольчих батальйонів.
Хоча почати потрібно, певно, з того, що Юлія ніколи не була пасивною у громадському житті. Вона з юних років багато волонтерила — допомагала діткам пережити хворобу, регулярно відвідуючи дитяче відділення онкодиспансеру, працювала у дитячому центрі ВІЛ-сервісної організації, де займалася з дітьми, чиїх сімей торкнувся ВІЛ чи туберкульоз, волонтерила у благодійних фондах та молодіжних громадських організаціях.
А ще Юля — активна донорка крові. І не просто донорка, а та, яка надихнула десятки людей стати донорами, організовуючи акції з популяризації донорства та марафони з одночасної здачі крові в кількох українських містах. Під час пандемії коронавірусу вона працювала за фахом у медичному закладі — у так званому «ковідному» відділенні.
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Юлія з чоловіком пішли добровольцями в армію. Він — воювати, вона — рятувати життя бійців.
Вивезла цей рік на своїх плечах
— Це було доволі швидке рішення. На другий день повномасштабного вторгнення я розуміла, що сидіти вдома, доки в Київ із кожним днем усе більше пробирається сволота, я не могла, і просто вирішила, шо якщо я маю знання і навички, то чому б їх не використовувати в ділі. Було страшно, але я впоралася, — пригадує Юлія.
Згодом прийшло й інше рішення — воювати з чоловіком у різних підрозділах.
— Разом служити — це доволі небезпечна штука, бо ми одне одного деморалізуємо. Я постійно буду переживати за нього, не зможу фокусуватися на своїх завданнях, бо буду знати, куди їдуть хлопці, скільки їде, хто загинув першим, хто загинув другим… І для того, щоб не напружувати цим усіх, ми вирішили служити в різних добробатах. Так буде безпечніше для нас.
Читайте також: Жіноча форма: як fashion-індустрія допомогає військовослужбовицям
Уже під час служби Юлія отримала свій позивний «Душа». Дав їй його один із командирів. Сказав, що коли дивиться в її очі, бачить, що в неї душа велика і глибока. Так і повелося.
На сторінці у Фейсбуку у Юлі можна прочитати дописи про те, як вона переживає смерть побратимів, її поради, як спілкуватися з військовими, щоб психологічно не травмувати їх. У вільний від служби час вона намагається підтримувати людей, які пережили втрати, проводить вишколи із тактичної медицини та «уроки мужності» у школах.
Її особисто вітає з Днем Збройних сил України відома українська телеведуча Алла Мазур: «Я щоразу, коли зустрічаємось, намагаюсь пригостити її чимось смачненьким, таким мирним-мирним. Що навряд чи скуштуєш в бліндажі. Хоч їсть вона зовсім мало: каже, шлунок уже звик бути зібраним у кулачок. Переживає, як там без неї її хлопці, рветься швидше повернутись назад. Вся в думках про коханого чоловіка: він теж на фронті, тільки в іншій частині. — А я слухаю її спогади про роботу під обстрілами — і важко навіть уявити все те, що довелося побачити і пережити цій дівчинці 24-х років…», — пише журналістка.
Рятівна дисоціація
Утім, поки вчинками жінки захоплюються сотні і тисячі людей, сама Юля шукає можливості зберегти не тільки життя якомога більшої кількості бійців, а й своє ментальне здоров’я. Говорить, що лишатися в ресурсі допомагає відкладення емоцій.
— Рятує дисоціація (психічний процес, у результаті якого людина починає сприймати те, що відбувається з нею, так, ніби воно відбувається не з нею особисто, а з кимось іншим. Така позиція захищає від надмірних, тяжких, нестерпних емоцій – ред.), не відчувати ніяких емоцій, відкладати їх на потім. Це допомагає не з’їхати з глузду і не увійти в якусь алко- чи наркозалежність. І похвалити я себе можу за те, що маю навички виживання, що цей рік прожила, вижила і вивезла його на своїх плечах. Дисоціація — це теж не дуже добре, бо ти відкладаєш усі емоції на потім. Вони наздоженуть, але не зараз. Думаю, що з часом все одно багато спогадів про війну забудеться. Але я не зможу і не схочу стерти зі своєї пам’яті спогади про моїх побратимів-бійців.
Читайте також: «Наче з німбом над головою»: як війна перетворила майстриню манікюру на військову волонтерку
Попри те, що Юлія вже 11 місяців служить у війську, досі чує, що їй там не місце, бо вона – жінка.
— Частенько таке «прилітало». Та й зараз інколи «прилітає»: скажімо, від таксистів, чиїми послугами користуюсь, коли вдома. «Дівчина на війні? Ні, це не ваша справа». Хочеться спитати в таких чоловіків: чому ти тоді сидиш удома?
Тож після війни Юлія мріє поїхати з чоловіком у Карпати — хоча б на місяць, подалі від людей, галасу і гомону.
«Жінкам не місце на війні» — це проросійський наратив
Докторка психологічних наук Інна Лук’янець, яка приятелює з Юлею, пише у своєму блозі про те, як переживає тоді, коли дівчина з позивним «Душа» в зоні бойових дій. Каже: чоловіки, які говорять про місце жінки, не інакше як підсвідомо слідують російським наративам, що породжують невикорінені в українському суспільстві стереотипи про поділ соціальних ролей на чоловічі і жіночі.
Інна Лук’янець, психологиня:
— Попри те, що наша країна інтегрується в Європу, де більш сучасні погляди, ми робимо це повільно, а тому стереотипи у нас ще досить сильні. Велику роль тут відіграють проросійські наративи — ще від часів «Домостроя», укладеного як повчання Івану Грозному. Там про те, що чоловік — голова сім’ї, там наратив, що жінка має бути «за мужем», що «як чоловік сказав, так і буде», що є чоловічі професії, а є жіночі… І таким відлунням у нас досі ці наративи проявляються.
Ми це вже проходили, коли, скажімо, жінки сідали за кермо. Тоді казали, що жінка не зможе правильно це робити, що вона не для цього народжена і все таке. А зараз жінки і кермують, і ремонтують, і часто дають цьому раду набагато краще, ніж деякі чоловіки.
Так було і з так званими «чоловічими» професіями, як, до прикладу, поліцейські. Зараз дівчата нормально опанували цю роботу, як і зброю, і це вже не викликає ні в кого такого здивування.
Війна і армія для нас відносно нові поняття
Війна і армія для нас відносно нові поняття. Армія була, але в соціумі про неї не говорили так багато, як зараз. І так само поширенішими стали стереотипи про те, що тільки чоловіки можуть воювати. Це закономірна реакція, коли жінки нібито заходять на «чоловічу територію», яка теж стереотипно придумана. Потім люди починають поступово звикати, заспокоюватися, бо по-іншому не буде.
Читайте також: Із повагою і без знецінень: як підтримувати одна одну в складні часи?
Зараз досить багато жінок служать у Збройних силах України, і досвід показує, що багато з них добре цьому дають раду. Коли чоловіки кажуть військовослужбовицям, що жінкам не місце на війні, вони намагаються їх знецінити, вказати, що завдання жінок — народжувати дітей, що жінки не розуміються на зброї, на військовій справі. Крім знецінення, це ще й прихована агресія, яка виникає через те, що жінку у військовій формі сприймають як натяк, що чоловіки, які не воюють, що вони боягузи.
Але жінка — це теж особистість, і це її особиста справа, чи дітей народжувати, чи воювати. Її вибір точно не стосується когось іншого. Багато жінок теж живуть у стереотипах, думають, що вони мусять дбати про добробут будинку, прикрашати його. Але вже давно жінки заявили, що вони яскраві особистості, можуть самі собі купувати квартири і автівки, не залежати від «милості» чоловіка. Це давно змінилося, але не всі це прийняли поки що.
Юлія Фомічова
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції
