Повага
Книжкова полиця Статтi

Війна – це дитина, яку вона мусила народити

Славенка Дракуліч. Ніби мене нема(є)
Переклад Ірини Маркової. Київ: Комора, 2020. 224 с.

Коли стикаєшся з речами, які не маєш сил осмислити (бо «осмислити» містить аспект «прийняти»), то намагаєшся сформувати нову оптику, яка й подію-травму висвітлить, і психічне здоров’я збереже. Знаєте самі, либонь, що нечасто таке компромісне рішення знаходиться.

«Окуляри», аби вміти побачити щось, що бачити боляче

У Славенки Дракуліч є дві книжки, де вона аналізує ту саму тему: одна з книжок – есе-розслідування «Вони б і мухи не скривдили» (воно вже є українською), друга книжка – роман «Ніби мене нема(є)» (він щойно з’явився українською). Ці дві книжки якраз про те, як авторка прирощує собі «окуляри», аби вміти побачити щось, що бачити боляче. Обидві книжки – про воєнні зґвалтування. Есе написане за матеріалами судів над ґвалтівниками, у фокусі есе – злочинці (ту книжку Дракуліч писала «надбаною» англійською); роман написаний із голосу жінок, у фокусі – жертви (цю книжку Дракуліч писала рідною хорватською). Цей роман так само мав бути документальним дослідження, але ним не став.

У Славенки Дракуліч є дві книжки, де вона аналізує ту саму тему: одна з книжок – есе-розслідування «Вони б і мухи не скривдили» (воно вже є українською), друга книжка – роман «Ніби мене нема(є)» (він щойно з’явився українською). Ці дві книжки якраз про те, як авторка прирощує собі «окуляри», аби вміти побачити щось, що бачити боляче. Обидві книжки – про воєнні зґвалтування. Есе написане за матеріалами судів над ґвалтівниками, у фокусі есе – злочинці (ту книжку Дракуліч писала «надбаною» англійською); роман написаний із голосу жінок, у фокусі – жертви (цю книжку Дракуліч писала рідною хорватською). Цей роман так само мав бути документальним дослідження, але ним не став.

Роман, базований на документах

1993 року Дракуліч укладала на замовлення одного німецького видавництва збірку свідчень – про свій досвід розповідали жертви зґвалтування на війні. І тоді прийшло розуміння: гриф «документ» не дозволяє читачу ідентифікуватися з історією, він створює дистанцію безпеки для того, хто читає таку книжку. Тому виник роман, базований на документі, але таки художній твір. У презентаційних виступах Дракуліч писала, що «Ніби мене нема(є)» мала б засвідчити її розчарування в нон-фікшн, що воно через навалу фактів, віддаляє від читача чужий біль. «Ви не можете так дотягнутися до почуттів. А жертви чекають на ваше співчуття», – так вона писала. Художній твір має забезпечити потрібний рівень емпатії, наблизивши те пекло, яке пережила героїня, до читача по максимуму. І роман Дракуліч те пекло таки наближає, готові ми, читачі, до цього чи ні.

Під час балканських війн від 30 до 60 тисяч жінок були зґвалтовані й померли внаслідок зґвалтування. Це одні з перших жертв зґвалтування на війні, які почали відкрито свідчити. Зокрема й завдяки їм у Римському статуті 2002 року воєнні зґвалтування визнані злочином проти людяності. І в статуті окремим пунктом прописані вагітності в результаті такого зґвалтування. Цей злочини є очевидним елементом етнічних чисток. Вагітні жінки, жінки з немовлятами не можуть повернутися туди, де жили раніше, ті з них, хто вижив, вважаються зганьбленими. А ті діти, які народилися… От тут і починається роман Славенки Дракуліч. Мова фактів замовкає, починається мова співчуття і, боюся, співучасті.  

Жінка на війні

С. – боснійка, мусульманка, сараєвська вчителька, яка літом 1992-го підміняла в селі Б. колегу, яка пішла в декрет, у Сараєві залишилися батьки, молодша сестра й коханий. Вона ще сподівається, що її родина жива, але знає, що їх уже нема. Сербська армія приходить до села, розстрілює чоловіків, жінок вивозять у концтабір. Серед них і С., від травня 1992-го до березня 1993-го ми будемо поруч із нею. В концтаборі молода освічена жінка потрапляє спочатку в «жіночу кімнату» – бордель для солдатів.

Систематичні зґвалтування, побиття і приниження, спроба жінок хоч якось солідаризуватися й вижити. Скоро С. впаде в око начальнику табору й вирішить стати «привілейованою жертвою», обере бути ґвалтованою одним, а не багатьма. Від неї відступляться колежанки, вона тепер офіційно шльондра. Полонянок обміняють – і С. подать папери на виїзд до Швеції. Уже там вона зрозуміє, що вагітна й для аборту уже пізно. С. народжує сина. І саме в цьому моменті починається книжка: жінка народила дитину, зачату з болю й люті, жінка мусила народити щось, що ненавидить усім своїм єством.

Діти як воєнний трофей

Запліднення зґвалтованої жінки – це патріархальний фантазм про символічні території, мова домінування мегапотужного рівня. Один із романних чоловіків гордо скаже: мусульманки родитимуть сербських дітей. Ці небажані ненависні діти – щось типу воєнного трофея. Тут є ще один аспект: відбувається повне відкидання ідентичності матері як такої, хто є матір’ю сербської дитини, уже й не важить,  дитина – це дитина батька. Сама С., до речі, напівкровка, її батько боснієць-мусульманин, мати ж – православна сербка, але це вже нікого не цікавить.  

Часто чуємо, нерідко говоримо, що жінка відтворює націю буквально й символічно, та в цьому полягає її привілей і шана. Зворотний бік медалі не такий блискучий: тіло жінки не належить, отож, їй самій. Дракуліч пише про це роман – про буквальний момент, коли в жінки відбирають її тіло. Але в романі важливий і момент, коли С. повертає собі тіло, робить спробу це зробити. Ні, це стається не тоді, коли її звільняють із табору. Ця мить – коли С. мусить визначитися, чи народжене немовля – син свого батька чи її дитина. Так вона в просторі роману з символічної постаті постає реальною жінкою.  

«Це мав би бути її син». Одна з перших реплік у романі. Страшна. Зверніть увагу на умовний спосіб, який робить цю ремарку такою страшною. В «Ніби мене нема(є)» всі важливі речі будуть розказані саме так – в умовний спосіб. Вона би не мусила пригощати кавою того, хто прийшов по неї в її дім. Вона могла би в цей момент, коли жінок відпускали з автобуса в лісок виповнитися, втекти. Вона мала би чинити спротив. Вона мусила б загинути. Це мало б бути її сином. Умовний спосіб – за його допомогою створюють висловлювання, яке одночасно суперечить реальності й підтверджує її, акцентують ірреальності дії, коли мовець знає, що хоче, але ніколи цього не досягне.

«Мова війни»

У такий спосіб нам розказують про те, що пережила С. Це її «мова війни». Паралельно з цим міняється й мова злочинців-ґвалтівників, вона теж не така, як за мирних часів. Однієї миті С. зауважує, що чоловіки навколо неї говорять без дієслів, віддають накази, уникаючи дієслів. Так, наче те, що вони коять, відбувається не за їхньої участі і з їхньої волі – от просто стається, ну бо війна, так сталося, так буває на війні. Уже на рівні мови в романі твориться дві реальності – за змістами ворожі одна одній. С. найбільше жахає не те, що народилася дитина, яку вона мусила народити, а те, що народився син. Це – син, чоловік, той, хто так само може одного дня почати говорити без дієслів.

Поки вона вагітна, С. регулярно бачить сон. Десь у мирному місті вона на вулиці помічає чоловіка, в якому впізнає одного з ґвалтівників. Вона наближається до нього і встромляє в нього ніж, дивуючись, як легко входить у тіло лезо. Але жертва дивиться на неї розгублено, чоловік її не впізнав. С. ридає і прокидається від сліз. Це сльози люті й розчарування, вона не годна помститися, адже її не пам’ятають. Це сон.

Кричить до нас криком

В реальності С. не пам’ятає облич ґвалтівників, вона уявляє батьком свого небажаного сина всіх тих чоловіків, які знущалися над її тілом – колективним батьком, навіть припускаючи, що біологічний батько дитини – начальник табору, він тут зветься просто Капітан. Завершиться роман короткою інформацією: на суді в Гаазі С. буде свідчити про Капітана, що він є батьком її сина. «С. СКАЗАЛА МЕНІ, ЩО ГОТОВА СВІДЧИТИ, ХОЧА КАПІТАН М. Л. (ТУТ ЙОГО БУЛО НАЗВАНО ПРОСТО КАПІТАНОМ) МОЖЕ БУТИ БАТЬКОМ ЇЇ ДИТИНИ». Ця фінальна ремарка набрана капслоком.

Це єдиний раз, коли книжка Дракуліч кричить до нас криком.  Бо ми таки цієї миті опинилися в найжахливішому сні С., а сни від реальності відрізняє те, що в реалі ми можемо кричати.  С. визнала цей момент: вона пам’ятає свого кривдника в обличчя. Тепер прийшов час, щоби він упізнав в обличчя її – і не факт, що так станеться. В цій ситуації справді не може бути помсти, навіть справедливості не буде, адже «вся суть полягає саме в межі між скоєним і нескоєним».

Біль за межею терпіння

Назва книжки кореспондує з тим, як переживає біль за межею терпіння С. Вона уявляє себе поза власним тілом, наче дивиться на себе збоку. Коли розуміє, що зовсім втрачає себе, то починає згадувати сестру й матір, вона збирає себе з цих спогадів, наче мозаїку. Уже в Стокгольмі С. наважується вперше подивитися на себе в дзеркало – це шокує її: вона дивиться на себе «зсередини» свого тіла – і нічого не змінилося.

Вона така сама, як і була, з трішки наївним личком і круглими очима. Ще благо: на ній не відбився її досвід, можна нікому нічого не пояснювати. І ця мить насправді – найвища точка болю, який вона переживає. Припустити, що нічого не трапилося, – значить, остаточно втратити себе. С. повертається нарешті в своє тіло. За пару місяців це тіло народить дитину.  

Регулярно (а книжка, видана в двадцяти країнах, мала таки резонанс) «Мене тут нема(є)» описують словом «шокуючий». І в цьому є якась дуже очевидна, ясно зрозуміла помилка. Нічого в цьому творі не пишеться так, як пишуть шок. Роману Дракуліч притаманна така собі анти-сенсаційність. Вона пише начебто буденну історію, зрештою, вона ж пише історію шістдесяти тисяч жінок.

Те, що треба забути, і те, чого забувати не можна

Читати цю історію як шок і  сенсацію – значить, визнати, що перемогла логіка війни, яка робить з тривіального екстрему. Сенсації розраховані на три-чотири хвилини співчуття. І це не те, чого прагне авторка, що пише такий роман. За романом зняли кіно, в якому не вказали країни, де відбуваються події. Дракуліч наполягла, щоби кіно мало присвяту боснійським жінкам. Дракуліч чітко знає різницю між тим, що треба забути, і тим, чого забувати не можна.

В «Ніби мене нема(є)» є сцена, де С. гуляє містом з молодшою жінкою, з якою разом була в «жіночій кімнаті». Дівчині вісімнадцять. Вона милується сукнями у вітрині й посміхається до нової косметики. С. відзначає: така юна, скоро все забуде, уже почала забувати. В цьому якщо і є докір, то дуже незначний, більше заздрості. Паралельна сцена виглядає страшнішою. В таборі переселенців дівчина народжує немовля. Це так само дитина зґвалтування. Матір дівчини бере до рук дитину і придушує її, бо так буде краще, каже. Породілля скоро все забуде, – припускає С. Тут теж є заздрість, поруч із С. нема матері, яка б узяла на себе гріх дітовбивства.

І підсумкова третя сцена. В кімнаті з дорослими людьми малий хлопець викрикує, як він ненавидить тих сербів і як він усіх їх убиватиме. Дорослі мовчать, вони – батьки – належать до тієї генерації, яка перестала існувати, яка загинула на війні, навіть якщо конкретні люди вижили, життя для цілого покоління закінчилося з першим пострілом снайпера в Сараєво. До цього покоління належить С. Тільки дві людини мають в романі повне ім’я – шведка Мей і її новонароджена донька Брітт, сусідки по лікарняній палаті С., щаслива матір та її бажана дитина.  В цьому світі живі тільки вони, всі інші не вижили.

Славенка Дракуліч написала нестерпну книжку. Тільки так її й можна було написати.  

Ганна Улюра

Схожі записи

Поліція відкрила кримінальну справу через т.зв. «стосунки» 8-річної моделі та 13-річного блогера

Опора: Серед обраних на місцевих виборах 35,9% – жінки

Мар’яна Садовська: «Моя професія асоціюється з жіночою»